Дуко: Прогулька до Бубнищ 1923 року

Весняний ранок прикривав легкою мрякою алею каштанових дерев, яка простягалася від відкритої площадки перед будинком стрийської залізничної станції в напрямі міста.

На одній із мокрих від ранньої роси лавок, уставлених повздовж обидвох сторін алеї, сиділо двох молодих, майже дітваків – пластунів, а побіч них лежали три добре випаковані наплечники. Третий стояв пильно вдивляючися в мряковиння, яке попри землю стелилося густійшими хвилями під подувом легкого вітру. Він надслухував, чи не почує знайомого звуку стукоту пластової палиці й підкованих черевиків об кам’янний хідник-тротуар.

Не тяжко було догадатись, що хлопці вибиралися поїздом на прогульну, мабуть із нічлігом серед природи, про що свідчили прикріплені до наплечників коци. Видно, що небагато часу залишалося вже до від’їзду поїзду, що можна було пізнати із нервозности, з якою вичікувано приходу ще когось. Врешті дався чути відгомін приспішеного ходу, а з мряковиння прорідженого від перших променів всходячого сонця, виринула висока постать. Був це юнак Дацко за пластовим псевдом Корба. Він надходив із п’ять кілометрів віддаленого села Добряни, звідти він із кількома другими учнями ходив щоденно пішком до Гімназії в Стрию. Дальшими учасниками запланованої прогульки до скель в Бубнищах було ще двох учнів четвертої кляси: Степан Бандера – Баба, який прибув щойно минулого року із Калуша, де вчився як екстерніст і Іван Стефанків – Заяць уродженець Стрия. Четвертим учасником прогульки був я, на одну клясу старший. Ми всі були членами 5-го куреня юнаків ім. Ярослава Осмомисла в Стрию. Прогульна до Бубнищ була для них першою, а для мене другою з черги.

Стоять зліва праворуч: Роман Ерденбергер, Богдан Рак, С.Бандера, Володимир Дармохвал, Володимир Ерденбергер, Євген-Юліан Пеленський.

Стоять зліва праворуч: Роман Ерденбергер, Богдан Рак, С.Бандера, Володимир Дармохвал, Володимир Ерденбергер, Євген-Юліан Пеленський.

Як стій ми позбирали наші речі, закупили білети і всіли до приготованого вже до від’їзду поїзду. Урядник – дижурний в червоній шапці був вже на пероні, він дав знак свистком і рукою, вслід за чим поїзд покотився спершу повільно, перетинаючи ряд рейок товарової станції, а відтак приспішеним бігом переїхав попід дрогобицький міст, минаючи артилєрийські казарми з лівої, а фабрику сірників з правої сторони. Тепер, набравши скорости, вже повним ходом в’їхав на однорейковий залізничий шлях, який лучив місто Стрий із 120 кілометрів віддаленою граничною станцією Лавочне поміж Польщею і Прикарпатською Україною – в тому часі Чехословаччиною.

Ми в’їжджали у широку рівнину, що сягала до підніжжа Карпат, яких верхи синіли у віддалі. Сходяче сонце заливало своїми золотими проміннями розкинені по обидвох боках залізничого шляху, нескошені ще сіножати, що миготіли різноколірними квітами та недоспілі ще ниви збіжжа ясно зеленої краски поперетинані червоними маками, рожевими кукілями й блакитними волошками. Зближаємося до першої зупинки-станції Конюхів. Будинок стоїть самітньо серед поля. У віддалі полискують бані конюхівської церкви й біліють свіжо помащені хати, веселі звуки дзвонів скликають народ на зелено-недільну утреню, що доповнює чарівну симфонію чудового червневого ранку.

На 17-му кілометрі від Стрия, в селах Гірне й Хромогорб минаємо останки замку Свидригайла із ХVІІІ-го століття. З поїзду видно башти побудовані із червоної цегли. Про історичні місця положені поміж Стриєм і Карпатами, розповідав нам професор історії Гарасимчук, а тепер я переповів це моїм молодшим друзям.
На південь від села Гірного, по правому боці річки Стрий, розкинулось давнє селище Семегинів. Воно відоме з історичного літопису в 1015 року, в якому говориться, що брат Святополка наздогнав дружинників Святослава, які втікали до Угорщини, і на урочищі Довголука, над річкою Стрий між ними відбулася запекла битва, в результаті якої загинуло багато дружинників. Святослав утік на другий бік річки, а його сім синів потонули підчас переправи. Від цього і пішла назва села – Семегинів.

Доїжджаємо до чергової станції Любінці. Село цеї назви наряд із селом Хромогорбом. Воно розкинулось біля підніжжа Карпат, що стрімко підносяться над рівнинною долиною річки Стрий. Колись Карпати називали і Певкінськими, і Бастаринськими горами. Назва «Карпати» стала відома пізнійше, вона походить від войовничого народу – Карпів, який жив в околицях верхнього Дністра, Пруту і Тиси. Карпи неодноразово нападали на Римську державу, яка сягала аж до сучасних Карпат. У 244 – 248 роках римський імператор переміг ці войовничі племена й пересилив карпів і бастаринів на римські землі. З того часу про ці народи вже в історії не згадується, але назва Карпати збереглась за цими горами до наших часів.

Літописець Нестор, розповідаючи у Лаврентійському літописі про боротьбу в 1015 році двох князів – братів Святополка й Святослава, згадує, що брата Святослава убив Святополк в Угорських горах, коли Святослав тікав до Угорщини. Було це мабуть поміж теперішним містечком Сколе і селом Зелемянка, там є мале селище Святослав і досі показують там Святославову могилу. В угорських літописах з 1285 і 1335 років Карпати відомі під назвою Руські гори. В грамоті Єгерської Капітули (1269 р.) гори Карпати називають Бесхид або Бескид. Зараз ця назва збереглась для наіменування частини Карпатських гір. За три кілометри від Любінців положене село Стинява Нижна.

У Стиняві Нижній провів я шкільні ферії з родичами в минулому році, по скінченні четвертої кляси Гімназії, а в мандрівках по околиці я відвідав також так званий поміж місцевими мешканцями “Камінь” у Розгірчу.

Коли йти з Любінець гостинцем і не доходячи до Стиняви Нижної, скрутити в ліво пільною доріжкою доходимо у віддалі пів кілометра до русла ріки Стрий. Корито ріки в тому місці дуже широке, в часі веснянних повеней відносно невелика річка в тому ще місці, розливає широко під час повені жовті й бурхливі хвилі, які підносять рівень води на кілька метрів і зривають береги, забираючи щорічно сотки моргів орного поля, а в його місце залишають рінь – різного виміру каменюки нікому не придатні. Літом вода неглибока і можна її легко перейти в брід, до напроти положеного села Розгірче. В тому часі була це власність польських дідичів Баранських. На їхньому терені, всего кільканайцять метрів від двірських забудовань, поміж грубезними столітніми деревами букового лісу, лежить камінь величиною двоповерхового будинку із видовбаними печерами. Дехто вважає ті печери як роботу доісторичної людини.

Отці печери, як і багато інших у тих околицях – Бубнище, Урич, пов’язують із іменем розбійника – народнього героя Олекси Довбуша. Варто тут згадати, що біля села Стинява Нижна в 1885 році підчас будівництва залізниці викопано скелет людини, меч та інші речі.

Повище села Розгірче, долина ріки Стрия звужується, залізничий шлях іде дальше лівим берегом ріки до повітового міста Сколе, яке лежить на 28 кілометрів від міста Стрия в кітловині. Поміж Любінцями і Сколем є ще три залізничі зупинки Синевідсько Нижнє, Синевідсько Вижне і Дубина. Ми висідаємо в Синевідську Нижнім, бо звідти найкоротша дорога до Бубнищ. Побіч станції, а радше малого перестанку, є студня глибиною понад десять метрів із холодною майже ледовою водою. Кожний, хто про це знає, ніколи не оминає нагоди погасити спрагу літньою порою. Витягаємо коловоротом відро води і напившись до схочу, забираємо ще й на дорогу в полеві фляшки. Сонце починає припікати, на небі ні хмиринки, накинувши наплечники вирушаємо в Божу путь. Після півгодинного маршу пільною дорогою, доходимо до ріки Стрий, переходимо на другий бік дерев’яним мостом і входимо в провал поміж перші горби підкарпаття. Направо від дороги село Тишовниця, дещо дальше біліють розкинені по горбах хати села Побук. Згодом провал поширюється, а гірський потік, правий доплив ріки Стрий звужується і перетинає дорогу в кількох місцях. Він такий плиткий, що переходимо його скоками з каменя на камінь. Після двогодинного маршу входимо до села Труханова розкиненого по обидвох сторонах дороги. Минувши село рішаємо, що час на відпочинок. Приємно полежати під гарячими проміннями сонця і дати можливість просохнути спітнілій на плечах сорочці від тяжких наплечників.

Час вже також і на перекуску, бо на вільному повітрі апетити куди більші як дома. Покріплюємося сухими харчами, попиваючи принесеною водою і після півгодинного відпочинку рушаємо в дальшу дорогу. Було полуднє, коли ми дійшли до підніжка гори і вступили на вузьку стежку, яка пнеться щораз вище, із підходом в гору густіє ліс і нагло зовсім несподівано для мандрівника виринають скелі Бубнища, положені на самому хребті вододолу поміж ріками Опір з півночі а Сукіль з полудня. Спершу, по лівому боці стежки, видніє висока скеля на подобу середньовічної башти, у віддалі кільканайцяти метрів. Дещо дальше на полонині розположений головний скельний масив. Його переділює вузька, кількаметрова щілина на дві частини, які стоять до себе під майже прямим кутом. До скель припирає кількадесять квадратних метрів площа, яка творить неначе подвір’я перед замком. Вражіння імпозантне, висота масиву кільканайцять метрів від підстави. Печері вижолоблені лише у скелях положених у північно-полудневому напрямі. По самій середині, рівно із поземом площі широке вглиблення, коли стати лицем до нього, то по лівій стороні вузький отвір-двері до глибокої печери, а понад входом до неї широке вглиблення, неначе місце для складання жертв, по правій стороні друга глибока печера.

Лісові Чорти в Розгірчу 1922 року. Стоять Степан Салик, Богдан Окпиш, Петро Козицький, Ярема Веселовський, Володимир Городецький (?), Богдан Кравців; Сидять Володимир Мурський з мандоліною, Петро Лапка з гармонікою, Іван Зубенко.

Лісові Чорти в Розгірчу 1922 року. Стоять Степан Салик, Богдан Окпиш, Петро Козицький, Ярема Веселовський, Володимир Городецький (?), Богдан Кравців; Сидять Володимир Мурський з мандоліною, Петро Лапка з гармонікою, Іван Зубенко.

Складаємо наші наплечники у центральному вглиблені-печері, рішаємо що будемо тут ночувати на відкритому повітрі, обидві бічні печери давали б нам вправді краще забезпечення від дощу, якщо б такий пустився серед ночі, але зато повітря у них непривітне, вохке і дишит цвіллю. Добившись до нашої цілі, ніхто не думає про відпочинок, всі хочуть як найскорійше вилізти на вершок. Попереджую своїх товаришів, що викуті в скелях вглиблення, якими можна неначе сходами дістатися на верх, вихозані дощами і вітром, так що треба бути дуже обережним, бо легко поховзнутись і можна скотитися в прірву. Щоби дістатись до тих сходів, треба спершу ви лізти на корйтар, який є на висоті трьох метрів від сторони прогалини про яку ми згадали, що є поміж двома масивами скель. Вглиблення в тому місці, вказували б що колись мусів тут бути поміст дерев’яний із сходами, якими можна була дістатися на коритар. Тепер, не маючи драбини, вилізти на позем коридору було неабиякою проблемою. Найбільш підприємчивим виказався Корба. Він найвищий ростом підніс руками найменчого ростом Бабу й висадив його на долівку коридора. Вслід за ним ми по черзі спиналися на його плечі, а Баба, сильний понад свій вік і зріст, витягав нас до гори. При кінці спільними силами витягнули ми і Корбу.

В підлозі коритара видовбаний квадратний отвір-студня, широною на два метри а глибиною на шість, дійсної глибини тяжко було ствердити, бо дно було засипане ріщам і землею. Все те вказувало б на передісторичний замок, студня-вязниця, печері для мешкання, а довкола площі був колись можливо частокіл із-за якого боронинося перед нападом ворога. Фантазії тут не було б кінця. Правдивого походження і призначення тих скель із викутими печерами досі дефінітивно ще не оприділено. Одні з поміж учених вважають, що подібно як у Розгірчі треба їх приписати роботі передісторичної людини, місце поганських обрядів, другі, що більш імовірне, думають, що це скельний монастир подібний до Манявського Скиту біля села Манявки у підніжжа гористого пасми диких Ґорґан. Серед населення кружляє багато легенд про ті місця, деякі із них переповідав нам старий пастух, що пас вівці на недалекій полонині а якого ми гостили цього вечора біля нашої ватри.

Дехто вважає, що тут були замки або сторожові укріплення ще з часів Київської Руси, які сповіщали населення про тривогу перед нападом татар. За тим промовляли би також згадки про другі історичні місця в недалекій околиці. І так Синевідсько Вижне, яке лежить на головному шляху, що прорізує карпатські гори – це ворота в Карпати і одно із старших поселень, яке згадується ще в Галицькому Літописі. Понад тунелем, який тепер сполучує залізничі станції Синевідсько Нижнє і Вижнє, було городище, на місці де зараз стоїть стара деревина бойківська церква, збереглися руїни монастиря, в якому 1241 року деякий час перебував король Данило Галицький. На лівому березі ріки Стрия, на урочищі Комарницьке збереглись руїни печер, очевидно це були в минулому укріплення подібні до Бубнищ. Такі самі печери є в Уричі. Всього чотири кілометри від Сколього, як про це вже згадано є могила князя Святослава. В 1906 році в цьому районі переводились археологічні розкопи, підчас яких знайдено багато різних річей і знарядів виробництва, уламок меча, рештки зброї, що належать до XI і XII століття.

В пізнійших часах печери в Бубнищах, Розгірчу і Уричі, мали бути схоронищем отамана опришків Олекси Довбуша і його леґінів. З ними пов’язані також легенди про закопані скарби у тих місцях. Про ті якраз легенди розповідав нам старий вівчар вечером біля ватри. Полазивши до схочу по скелях, налюбувавшися гарними краєвидами із вершків скельного масиву, ми взялися за варення вечері і стинання хвої на підстілку до нічлігу. Вечеря проста і правдиво пластова, смачна і ситна – прикурена кулеша, посмарована вудженою солониною, відтак солодкий чай. Погостили ми і вівчаря, а він обіцяв нам молока на сніданок і став оповідати.

Хоч Довбуш був розбійником, за яким довгі роки шукали жандарми, в очах народу був він героєм. За його переконанням, все багацтво, що в руках панів награбоване із наших людей, виссане із нашої їм чужої землі, здобуте не власною працею, а шахрайством і насильством. Тож коли забирав гроші від панів і жидів, уважав, що бере не чуже, а народне добро, здерте з бідних людей.

Головним тереном діяльности Довбуша була Гуцульщина, а криївкою Чорногора. Але часами доходив він і до Бубнищш в дорозі на Мадярщину.

При зустрічі з жандармами не було переливок. У горах існував тоді закон “не я тебе, так ти мене”. Із перебування Довбуша в Бескидах заховалася між іншими легенда про те, що на правому березі річки Опору недалеко Синевідська Вижнього, опришки стрінулися з польськими гайдуками. Підчас бою поранено Олексу Довбуша, його кров полилась по березі й тому цей беріг завжди червоний. Насправді там є багаті на залізо поклади лупака, яке окиснюючися і стає червоним.

До пізна в зорянну ніч слухали ми тих розповідей, а коли холод гірської ночі почав просякати скутані біля ватри постаті, ми докинули до ватри кілька грубших колод і закриваючися по двох коцами, уснули кріпким сном на приготованій із смерекових галузок не конечно м’ягкій постелі.

З привички я будився завжди із світанком, тим більше, що ватра вигасла майже зовсім і холод почав таки добре дошкулювати. Роздувши попелище ватри, я почав варити кип’яток у одинокому чотиролітровому баняку, який ми взяли зі собою. Коли перші проміння сходячого сонця почало продиратися поміж галузям листяних дерев, а випари ранньої роси уноситися мряковинням в гору, я почав будити наших сплюхів, бо перед нами був довгий поворотний марш. Помившись і поснідавши спершу горячим чаєм, щоби розігрітися, а відтак гречанною кашею з молоком, яке ми купили у вівчара, ми були готові продовжувати свою мандрівку в напрямі залізничого шляху. Ми мали перед собою три можливости поворотньої дороги: повертати тою самою дорогою якою ми тут прибули, йти в полудневому напрямі через села Бубнище, положене у підніжжа гори і Тисів в напрямі Болехова, звідки залізницею до Стрия, або йти дорогою, яка вела попри потік Камінка в напрямі залізничої зупинки Дубина і звідти до Стрия по цьому самому залізничому шляху, яким ми приїхали до Синевідська Нижнього. Шляхом Дубина-Камінка, а відтак Бубнище-Болехів маршували УССтрільці після побідного бою на Маківці в погоні за втікаючими москалями, з якими стрінулися у боях на горі Ключ і біля міста Болехова.

Генеральна рада "Загону Червона калина" в Академічному домі у Львові

Генеральна рада “Загону Червона калина” в Академічному домі у Львові. Зліва праворуч сидять: Степан Охрімович, Володимир Калинович, Володимир Ерденбергер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденбергер, Михайло Поточняк. Стоять: Осип Тюшка, четвертим стоїть Степан Бандера

Повертати тою самою дорогою не хотілося, тож ми вибрали напрям на Дубину. Спершу ми сходили знаною нам вже дорогою на Труханів, зійшовши з гори, але не доходячи до села, ми скрутили в ліво, куди згідно теренової карти вела стежка на гору Ключ, висота 927 метрів. Дістатися на вершок забрало нам три години, поправді ми не поспішали, бо чудова погода була якби вимріяною, щоби любуватися природою. На вершку не було багато слідів боїв, мимо цього що минуло всего вісім років від цього часу. Відпочивши в теплих проміннях сонця, налюбувавшись гарним краєвидом і покріпившись перекускою, ми зійшли до дороги, яка попри річку Камінку, правого рукаву Опору веде прямо до Дубини коли йти з бігом води. На річці порозкидані величезні каменюки творять малі водопади, а в одному місці на лівому березі на десятиметровій висоті прямовисної до води скелі вижолоблений УССами напис:

“МАШЕРУЮТЬ СТРІЛЬЦІ ДОБРОВОЛЬЦІ
У КРОВАВИЙ ТАН
ВИЗВОЛЯТИ БРАТІВ УКРАЇНЦІВ
З МОСКОВСЬКИХ КАЙДАН”

Коли ми дійшли до дерев’яного мосту на річці Опір, звідки видніє вже на противному боці зупинка «Дубина» було вже з полудня. До від’їзду поїзду в напрямі Стрия треба було ще чекати три годині. Ми використали цей час, щоби на кам’янистому березі гірського Опору опалюватися на сонці скинувши пластовий однострій. Баба і Заяць навіть попробували купелі у холодній бистрій гірській воді.

До Стрия ми повернули під вечір, щасливо кінчаючи одну із перших наших прогулянок у Карпатські гори. Двох наймолодших із учасників вже не має поміж живими, про третього Корбу не знаю.

Парма, Огайо лютий 1973 року

Примітки.

  1. Дуко – пластове псевдо Володимира Ерденбергера
  2. Оригінали спогадів зберігаються в родинному архіві внучки Адріяни Лісовської (США)

0 коментарів

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Підтримати 100 Кроків

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Filter by Categories
1910ті
1920ті
1930ті
1940ві
1950ті
1960ті
1970ті
1980ті
1990ті
2000ні
30 років Пласту в Україні
30Польща
70США
анонс
балачка
бібліотека
біографії
блог
важливе
виховництво
Відеоматеріали
Вічна Ватра
Джемборі 2019
Звук
ЗМІ
історія
курені
медіа
Начальний Пластун
новини
осередки
Персоналії
Подертий черевик
символіка
Сірий Лев
табори
Улади
УПН
УПС
УПЮ
УСП
цього дня
Часівник

Реклама

Запрошую тебе підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.

Pin It on Pinterest

Share This