Тому п’ять, може шість, а може й більше років (ах, як той час летить) був я в Підлютім.

Мій приятель мав авто, а я мав знайомого, який вмів розбивати авта і ми вибралися зі Львова в Ґорґани.

До Ґорґан не доїхали, бо авто знатурилось, але в Ґорґанах були, бо з Рожнітова йде вузькоторівка. Побули в Підлютім, Осмолоді, оглядали пам’ятник кардинала Сембратовича, поставлений вдячним експлуататорами лісів і вкінці були на Соколі в таборі пластунів.

Ех, часи часи! Як ви змінились за тих кілька літ. Де поділись сотні, курені, полки молодих, розсміяних і розспіваних, палких і жизнєрадісних юнаків та дівчат, убраних у сірий пластовий однострій? Що наповняли доли і гори своєю командою, що при вечірніх ватрах слухали гомону Рідної Землі: в споминах, переказах і піснях? Де все те поділося, куди відійшло? Підростають наші діти і не мають де пробути в ровеснім гурті прекрасний час вакацій, не мають де вчитися гуртової солідарности, гуртової праці і гуртового порядку.

Щороку приходять вакації і зв’язана з ними журба: де поїхати і як це зробити. Грошей мало, охоти більше, а найбільше проектів. І долина Прута добра, і Черемоша незла, і Стрия нічого собі. Прикро тільки – ціни на залізницях і прожиток.

Житловий курінь на Тодорі

Минулого року ми порішили: Львів і виїзди під неділю. Раз на “Світязь”, раз на “Залізну Воду“, а в гарний день аж до Мшани. Вирішивши заспокоїлись і ждемо вакацій. Аж прийшов зі школи син, вислухав моїх вакаційних пропозицій і махнув девятилітньою головою:

– Ні!
– Ні? А що ж ти зробиш?
– їду на Остодір.
– Де-де? На Остодір? Що це таке?

І тоді я довідався, що Остодір то такий собі горб біля Підлютого, що там вакаційна оселя – місяць для хлопців, місяць для дівчат, що там їздить малий Тиктор, а ще менший Вербицький і що там загалом – ”перша кляса“.

Не було ради. Забагато арґументів “за” і мій син поїхав.

А як вернувся, то був опалений як мурин, підріс і покріпшав. Навчився нових пісень, порядку і раннього вставання, а їсти, що дадуть під ніс. Ще довго смакувала йому кулеша і то обов’язково з казанка.

Цього року я й не пробую намовляти його, щоб їхав куди-небудь, а не на Остодір. Там же знову збирається мала “стара компанія”

Ех, який жаль, що я вже переступив 14 літ життя!

Галактіон Чіпка (псевдо Романа Купчинського), 1934 рік

*