Володимир Шарко (нар. 1931)

Короткі біографічні дані:

• 1931, 21 серпня — народився у Львові
• 1938—1939 — навчався у школі ім. Князя Льва Українського Педагогічного Товариства «Рідна школа»
• 1939—1941 — навчався в середній школі м. Львова
• 1942—1944 — навчався в Українській Академічній гімназії у Львові
• 1944, 1 червня — виїхав з родиною в еміграцію до Австрії через Угорщину
• 1944, літо — утримувався в таборі біженців в Штрасгофі (Австрія)
• 1944—1945 — мешкав і навчався у Відні (Австрія)
• 1945, червень — переїхав до до табору переселенців (D.P.) у м. Карльфельд, Баварія, Німеччина
• 1946 — переїхав до табору переселенців (D.P.) в м. Берхтесґаден, Баварія, Німеччина
• 1949 — закінчив українську гімназію в таборі переселенців (D.P.) у м. Берхтесґаден, Баварія, Німеччина
• 1950, 11 березня — еміграція до США, родина оселилася в Нью-Йорку
• 1979 — одружився з Мерилин Сванн Володимир Шарко

“Другий раз батько не мав найменшого сумніву, що від большевиків треба втікати.”

Володимир Шарко народився 21 серпня 1931 року у Львові. Батько, Петро Шарко, за фахом був юристом, працював у банку.

«Батько по фаху був юрист, скінчив школу юристичну і спочатку працював яко адвокат, а потім працював в банку. Під час Польщі працював в банку Gospodarstwa Krajowego, за совєтів працював в якімсь банку (я не пам’ятаю, як називається), а після того, як прийшли німці, працював у банку «Дністер» — був його директором».

Мати Володимира — Євгенія Сполітакевич — була за фахом учителькою і тако працювала в банку.

«Спочатку працювала яко учителька, а пізніше як секретарка, власне, в бюрі, де працював батько, і вони… не знаю, чи точно там, чи десь недалеко, але так пізналися».

Дітей, що дожили до повнолітнього віку, у родині було четверо: дві доньки і двоє синів.

«З тих, що я знаю, було четверо, але заки мій найстарший брат народився, вони мали ще двоє дітей, які померли маленькими. Найстарший мій брат, що я знаю, був Олександер, тоді сестра Марія, а тоді сестра Тереза, а тоді я. Мій брат помер під час війни, то було, здається, в 44 році, моя сестра Марія померла десь 30 літ тому – дістала тяжку хворобу кровного рака, яку не можна було вилічити. А сестра Тереса ще жиє, і ми, власне, приїхали разом до Львова на 100-ліття Пласту».

Початкову освіту Володимир почав здобувати у Львові 1938 року.

«Тут, у Львові, то була народна школа імени Князя Льва. Вона знаходилася там, де є вхід на Шевченківський гай. Вже цей будинок не існує.

Я якраз кінчив 1 клясу. 1 вересня 1939 року була або субота, або неділя. В понеділок наступного тижня я мав зачинати знов школу – з другої кляси народної школи».

Однак радянські освітяни не визнали навчання у 1 класі народної школи:

«Тих кілька днів на початку війни не було жадної школи, нічого, і я не пам’ятаю, як довго. Перша річ, що совєти зробили – то сказали: ваша перша кляса неважна, ви йдете назад до першої кляси. Так що я пішов другий раз до першої кляси. Знов почали нас вчити то саме: читати і писати… Як знову прийшли німці за 2 роки, то казали мені здати іспити… Я скінчив трету клясу, а щоби дійти до гімназії, то треба було четверту. То мене дали на іспити, я здав іспити, і перескочив з третої кляси до першої кляси гімназії. Так що злапав – заратував цей рік».

У 1941 році, під час радянської окупації, голові родини загрожував арешт:

«Я знаю лише таке, що десь 6 місяців, а може більше, перед кінцем першої совєцької ери мій батько вже не жив в хаті. Сказали йому, що він може бути заарештований… Не що він може бути, а що він є на списку і що ми є на списку, що його заарештують і вишлють на Сибір чи до криміналу. І він тоді зачав ховатися. Ніколи не спав в хаті, ніколи не був в хаті, тілько час від часу зустрічався десь з нами в околиці – з дітьми і з жінкою, а так то він десь ховався у знайомих, десь по селах. Ми не знали, де він ховається. Але це, власне, було то, що зберегло його. І тоді вже, як большевики прийшли другий раз, то не було сумніву … Багато виїхало в 39-м році, багато українців виїхало зі Львова до Польщі, на захід, чи до Словаччини, і пізніше вернулися назад. А батько рішив з родиною лишитися: тяжко, бо четверо дітей і… не знаю, але так рішив. Так що другий раз він не мав найменшого сумніву, що від большевиків треба втікати, і, власне, ми виїхали зі Львова».

Всі діти в родині належали до Пласту в час його існування в підпіллі і відвідували пластові табори:

«Оскільки знаю, то були в Пласті. Тоді, під час війни, Пласт діяв під назвою ВСУМ. Як мене записали до ВСУМу, я не мав поняття, що був Пласт, ані що був ВСУМ, ані що то за одна організація і друга, ані історії. Я довідався це аж багато пізніше. Моя перша участь у ВСУМі була, як мене післали на літний табір. Оскільки пам’ятаю, це було вчасне – зараз по шкількім році – літо, в 1943 році. З моїх товаришів на таборі був Любомир Курилко… З одних дівчат була Леся Коваль, здається, її ім’я було. Здається, був мій товариш з гімназії Лесько Секунда. Він лишився у Львові, не виїхав. Я старався його знайти, але він помер десь кілька років тому. Перебування на таборі було мені дуже цікаве, бо я був перший раз в такі окруженні — не в школі, але зі самими товаришами, товаришками мого віку. Так що то був такий перший мій досвід бути самому десь в інакшому окруженні».

Перед наступом Червоної армії у 1944 році родина поїхала на Захід:

«Пам’ятаю, це було точно 1 червня, і ми, не знаю, в який спосіб, але заладувалися на поїзд, в тягаровий вагон, і їхали через границю в Чоп. Пам’ятаю таблицю «Чоп», і ми в’їхали через той проїзд в Угорщину. І там їхали через Угорщину, через Будапешт і доїхали до Австрії. А там нас затримали в таборі біженців в Штрасгофі. Ми там були, може, місяць-два, і пізніше нас випустили… Десь батько шукав мешкання, мав якісь зв’язки, і ми спочатку жили коло Відня, а потім у Відні, і я там пішов до третої гімназийної кляси. Це була українська гімназія у Відні, і там багато вчилося з моїх товаришів зі Львова.

Але знов прийшли совєти на Відень. Родичі виїхали вже скорше, десь, не пам’ятаю, в якім місяці, за Відень, і були там на якімсь австрійськім селі, а моя сестра і я ще дальше ходили до школи. Ми дісталися з тяжким способом на один з останніх поїздів, які вивозили родини офіцерів німецької армії та інших. Це були заладовані поїзди, повні, і якось припадково ми дістали позволення, щоби дістати квиток на поїзд … Що я пам’ятаю – я пхав сестру до дверей, щоби влізти, і не годен було влізти. Але ми дісталися на той поїзд, я дістав свою посвідку, і мені казали: «Diese kleine ausländer». І так ми виїхали з Відня.

Ми знали, де наші батьки є в Австрії, і пізніше, знов, як армія Червона надходила, всі разом доїхали до Баварії, і в Баварії знов кілька місяців були — аж до літа 45 року, коли закінчилася війна».

В Баварії американська адміністрація облаштувала табори для біженців. Згодом ті, хто не бажав повертатися в СРСР, отримали змогу оселитися в Америці, Канаді, Австралії та інших країнах.

«В Карльсфельді був великий табір біженців, так званих Ді-Пістів (displaced persons), і ми там були рік, я ходив там до школи, а пізніше цей табір розділили, і ми з сестрою перенеслись до Берхтесґадену. І там були ми 3 роки. Сестра скінчила гімназію в Карльсфельді, а я дальше ходив до гімназії в Берхтесґадені, і там здав матуру в 1949 році. Знов, щоби здати матуру, я зі семої кляси здав іспити, перескочив до восьмої, лише тому, щоби здати іспити перед від’їздом.

Не пам’ятаю точно дати, коли ми виїхали, але приїхали ми до Нью-Йорку 11 березня 1950 року. Ми виїхали з Бремену, і я перший раз бачив море. Перший раз, що було можна бачити воду таку, що була така далека, що не видно було берега. Ми виїхали вечером, якраз перед вечерею, і зачали плисти через канал між Британією… Спочатку все було дуже гарно, я дивився, все було цікаво: море, хвилі, але зачало більше хитати, я пішов надолину на вечеру, а з вечері скоро так вибіг… На жаль, відколи ми виплили і доки ми не стали в Нью-Йорку (це було приблизно 2 тижні), я був хворий на морську хворобу цілий час. Відтоді я на морську хворобу не хорував…».

Зараз Володимир Шарко живе в Джексонвіл, штат Флорида.

Опрацювала Ольга Свідзинська

Джерело: https://www.memoryofnations.eu/