“Ватра” – наш журнал. 1935 року припинилося видання загально пластового місячника на Закарпатті “Пластун“, який був підірваний фінансово, бо чеська шкільна адміністрація відмовилася його передплачувати для шкільних бібліотек, навіть не можна було його замовляти учням через нібито “українську іриденту“.

Він з 1928 року появлявся тільки українською літературною мовою та фонетичним правописом (раніше він був спільним часописом для українських, чеських, угорських та жидівських пластунів і видавався трьома мовами). “Пластун“ ще видавався кілька років по 7-8 чисел річно, але й те з перервами.

Проте Пласт не лишився без своєї періодики. Замість одного великого друкованого журналу, швидко виникли місцеві публікації майже в кожному активнішому осередку, а також загальноукраїнські газети почали друкувати пластові сторінки. Таким чином порожнеча друкованого слова була виповнена місцевими ініціативами в 1932-38 роках. Появлялися розмножувані на ротаторі видання: “Пластун”, пізніше “Скоб” у Хусті, “Карпати” при Берегівській гімназії, “На стійці” в Учительській семінарії в Ужгороді та “Мочарі” в Нересниці. До них приєднався і наш бедевлянський часопис “Ватра” в 1937-38 роках. Як дійшло до видавання цього, як назвав його С. Пап, “часопису для Села-Пласту”?

Ми, пластуни зі східного Закарпаття, зокрема ті, що приїжджали до Хустської гімназії поїздом, отримували “Скоба”, який продавався нашими товаришами-пластунами напівпідпільно, з-під поли. Відкрито серед учнів не можна було його продавати й купувати. Одну крону можна було на місяць заощадити з того, що одержував учень від батьків на обідню перекуску. Читати в школі можна було хіба під лавкою або в туалеті.

Але в поїзді ми читали відкрито та голосно дискутували порушені там проблеми. Якось виникла думка, що треба й нам із Села-Пласту дати почути про себе, заговорити про свої справи. Мені ця гадка запала глибоко в голову і я з нею довго носився. Поділився нею зі своїм другом-бедевлянином Гірицом, він її схвалив, але сказав, що не може присвятити цьому багато часу, бо має проблеми в школі. Тоді я повів розмову з нашим зв’язковим Жидовичем. Він кожну цікаву думку від своїх підлеглих сприймав позитивно і в цьому випадку заохочував пробувати редагувати і видавати такий часопис. Пообіцяв допомогти, тоді ще не було з ним конфлікту.

Придумали назву, я вже виносив у голові, як має виглядати заголовок і намалював його: українські літери із дерев’яних колод, які кладуть на ватру. Учитель Жидович зорганізував воскові матриці і позичив друкарську машинку з кириличними літерами. Навчив мене друкувати на машинці та навіть правити коректи. Я це робив у нього на квартирі, бо жив недалеко. Друкував я на машинці вечорами або в неділю. Не було що друкувати, бо в нас було мало авторів. Жидович залишив нам з Людвиком організувати матеріали та навіть писати статті. Він спочатку сам виправляв і редагував, а потім, як переконався, що ми не відступимо від того, аби наш часопис видавався фонетичним правописом, перестав бути його ентузіастом, а може, й від початку ним не був. Переважно писав я сам під різними пластовими й непластовими псевдонімами і криптонімами.

Назбирали досить матеріалів до першого числа , я його віддрукував на матрицях, а тоді учитель Жидович поїхав зі мною до Тячева. Він жив у добрих відносинах із окружним інспектором і письменником Олександром Маркушем (останній був моїм родичем, бо походив з іншої вітки Маркушів, до речі, був римо-католиком, але великим українським патріотом). Він погодився, щоб у позаслужбовий час на його ротаторі ми відбивали наш “підпільний журнал“. Не збирався його цензурувати, але прохав, щоб тримати в таємниці, де він друкується. Давав нам ключ від своєї канцелярії, і ми там сиділи вечорами, поки не закінчили друкування. Тоді велосипедом верталися до Бедевлі.

Мочари, 28 травня 1938

Мочари, 28 травня 1938

Так було з першими чотирма числами в 1937 році, що ми їх друкували на 8-12 сторінках в кількості 100 примірників. Продавали пластунам у гімназії, а найбільше тим, що доїжджали поїздом. Вони встигали за годину їзди перечитати журнал та передати іншим. Коштувала “Ватра“ спочатку пів крони, а як були більші числа (12 стор.), то одну крону. Це вистачало нам на матриці і папір. Здається, згодом ми друкували журнал на літографі в тячівському шкільному інспектораті, а останні числа – на друкарській машинці нашої народної школи, до якої мав доступ учитель Турок. Здається, було в селі дві чи три машинки з українським шрифтом.

Ранньою весною 1938 року виник конфлікт з учителем Жидовичем і наш новий зв’язковий Турок став також нашим дорадником у редакції “Ватри“. Останні два числа (всіх появилося шість) стали ще більш радикальними, зверненими не лише проти москвофілів, але і проти чеської політики. Пригадую, в п’ятому числі я помістив короткий некролог з приводу вбивства полк. Є. Коновальця. Матеріали і дух статейки я взяв із галицької преси. Проте найбільш радикальною вважаю свою статтю в останньому числі (літо 1938) “Схаменіться, будьте люди!”, що була повним засудженням місцевих ворогів українського Закарпаття – русофілів, мадяронів, чехофілів та місцевих примиренців.

У новому загальнопластовому журналі “Молоде життя”, якого появилося тільки одне число, його редактор С. Пап-Пугач написав статтю “Ми просто йдем”, в якій подав огляд місцевої пластової періодики та аналізував її зміст. Там поміщено кілька довших і коротших цитат з тієї журналістичної творчості молодих редакторів і авторів, у тому числі і з нашої “Ватри”. Після 1938 року я ніде не зустрічав і не бачив наш журнал, не знаю, чи десь збереглися хоча б його окремі числа. Тому я запитую дещо з “Ватри”, як це було подано у статті Пугача і яку він передрукував у своєму “Альманасі…” (стор. 94-99).

У передовій першого числа “Ватри“ викладено завдання молодого закарпатського покоління працювати на народній ниві з такою мотивацією:

“Нинішня доба вимагає від нашої пластової молоді, щоб вона з повною посвятою працювала для добра нашого народу і Батьківщини. Сьогодні ми знаходимося серед ворогів, які не вагалися б нас зразу пожерти. Ми мусимо вже раз вирватися з кліщів ворога і зажити свобідним життям, щоб ми теж могли розвиватися, як і інші народи… То ж, до праці, брати! Хай вороги знають, що ми живемо!”

В іншій статті Л. Гіриц підтверджує ці думки та наводить практичні завдання свідомої пластової молоді на селі: закладати курси для неграмотних, влаштовувати театральні вистави, поширювати пресу і українську книгу, бо “великий стид і ганьба нам буде, якщо наші старші батьки, сестри і брати не вміють читати і писати… І не були б ми людьми, тим більше пластунами, коли б залишили свій нарід на поталу ворогам!”
С. Пугач цитує одну строфу з опублікованої у “Ватрі” поезії:

З Карпат могутніх, високих,
Буря загриміла,
Обізвались далі степи,
Земля розгорілась.

Цей вірш приписано Юрієві Карому (псевдонім). Я ніяк не пригадую, хто скривався під цим псевдонімом або звідки взято цю поезію. Ми більшість статей містили під псевдонімами, бо боялися, щоб шкільні власті нам окремо не приписували якусь крамолу. Так само не подавали редакторів чи навіть адреси редакції. Тому я свідомо назвав цю журналістику напівпідпільною.

Але були в журналі й інформації чисто ділового характеру з життя окремих куренів, про зустрічі й інші пластові видання та дещо гумору. Проте переважала злободенна публіцистика, пропаганда і навіть полеміка.

Я вже згадав, комплекту чи навіть поодиноких чисел “Ватри“ ніде не збереглось, хіба хтось відкриє їх в архівах КДБ, пришитих до чийогось “дела“. Признаюся, що я боявся, чи не викличе мене директор гімназії (чех Шімер, згодом словак Трохта) на допит внаслідок чийогось доносу. Я вже тоді мав іншу дисциплінарну справу в школі в результаті доносу з Бедевлі, бо у травні 1938 року я публічно образив гідність президента Бенеша.

Із шостим числом припинився випуск “Ватри”, бо восени 1938 року я переїхав до Хуста і включився у пластове життя. Тут не було потреби в моїй журналістиці, бо були кращі “журналісти” за мене.

У цій статті-огляді Село-Пласту і журналу “Ватра” автор використав, крім власних спогадів, основне джерело “Пластовий Альманах”, виданий з нагоди п’ятдесятиріччя Українського Пласту на Закарпатті, 1921-1971 роки. Він появився в Римі у видавництві ЮГ 1976 року. Автором і редактором книги був священик Степан Пап, пластове псевдо – Пугач, останній комендант закарпатського Пласту, підпільний діяч та в’язень угорських тюрем, що по війні жив на Словаччині. Треба подивляти з брата Пугача за його відвагу написати цю книгу під большевицьким терором і тим зберегти нам пам’ять про славні діла Пласту на Закарпатті.

Треба також бути вдячним видавцеві ЮГ (Юркові Гарастеєві), кому вдалося в ті застійні роки одержати манускрипт та цінні ілюстрації з-за залізної завіси та видати книжку власним коштом. Без цього джерела наша стаття була б неможливою.

Мені пригадується дещо з історії цієї праці. Автор розпочав її, як пише видавець у “Післяслові”, ще в 1941 році в Хусті, коли ще був студентом, згодом – абсольвентом богословської семінарії. Сьогодні відомо, що тоді С. Пап був у проводі нелегальної ОУН на Закарпатті, відповідальний за видання підпільного журналу “Чин”. У зв’язку з тим, що я як юнацький провідник у 1941-42 роках отримував від нього журнал для хустського юнацтва, дещо ближче познайомився з майбутнім священиком. Він був дуже обережним із мало знайомим юнаком, але прохав мене написати про минуле і досвід Село-Пласту в С. Бедевля. Чи він мені сказав, чи тільки я так догадувався, це було призначено для пластового альманаху, який десь мав появитися, може, навіть за кордоном. За тиждень-два я приніс братові Пугачеві зошит на 12-15 стор., де були записані різні подробиці, про які тепер пишу, але під свіжими враженнями, зі свіжої пам’яті. Цей матеріал ніде не появився, бо, як написано у післяслові до “Альманаху”, угорські власті арештували Пугача та сконфіскували його архів і рукопис “Альманаху”. Не знаю, чи ця справа фігурувала у звинуваченні брата Пугача. Виходить, ці матеріали автор ніколи більше не бачив. Ще більше гідне похвали те, що він, одержимий ідеєю описати минуле Пласту, відновив усе, живучи у Словаччині. Я певний, що користувався допомогою багатьох осіб, причетних до Українського Пласту на Закарпатті, які жили тоді в Чехословаччині і поза нею. Цей цінний матеріал, прекрасно оформлений і живо представлений, удалося С. Папові передати до Риму і він там був надрукований.

Це справжній пам’ятник Пластові і його діячам на Закарпатті. Але насамперед це пам’ятник авторові “Альманаху”. Сьогодні, коли відновлюється Пласт на Срібній Землі, ця книга більш ніж потрібна. Без знання минулого Пласту, без розуміння місцевої світлої традиції пластунів-засновників, без того, щоб сучасне по-коління пластових діячів та нових членів познайомилися з тим, що і як робили їхні попередники, Пласт на Закарпатті творився б у порожнечі. А Закарпаття такою порожнечею не є! Існує прекрасна спадщина, традиція, яка стимулює до наслідування, до продовження того, що розпочато скоро вісімдесят років тому.
З приємністю довідуємося, що виникла ініціатива на Закарпатті у пластових колах перевидати цю рідкісну книгу, що стане маяком, котрий показуватиме шлях нинішнім послідовникам справи брата Пугача на Закарпатті. Будемо вітати появу другого видання “Пластового Альманаху” С. Папа-Пугача.

Джерело: Пласт на Закарпатті в минулому і сьогодні, Гражда, 2012

*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.