«У селі Крутьки на Черкащині – тихо і спокійно. Саме тут серед зелених полів і лісів, далеко від розлогих магістралей і міського гамору, від стерильної метушні та жорстоких баталій невгамовних амбіцій могила молодого офіцера ЗСУ Євгенія Подолянчука. Я так давно хотів сюди потрапити! Нарешті…

Коли стоїш під струнко вишикуваними соснами перед Женіною могилою, потрапляєш ніби в інший вимір дійсності – більш дійсний, глибший, який вимагає від тебе узгодження цілого твого життя з цією сакральною автентичністю. Женін погляд мені дуже добре запам’ятався іще з його першого року в військовій академії. Не зауважити його було неможливо: щирий глибокий, світлий – як і його душа. Мати згадує, що їй було важко уявити свого «доброго» Женю на війні, а підлеглі кажуть, що кращого командира не було і не буде. Людина-пригода, рух, енергія, відвага, характер. Пластун. Серце і мозок військового колективу. Великий життєлюб, вірний син свого народу, справжній офіцер! Його мужність і винахідливість врятували не одне життя в донецькому аеропорту. Не встиг молодий командир врятувати лише себе…

Дбав про своїх і вмів це робити. Йшов першим, відпочивав останнім, любив те, що робив, і надихав тих, які йшли за ним, не шукаючи галасливого визнання, а спокійно та впевнено виконуючи те, що потрібно було виконати. Головне в тім, що він думав і не дозволяв своїм вчинкам розходитися зі словами. Справжній!!! У 23 роки…

Постояти перед Женіною могилою – це як сходити на Сповідь: поруч зі справжнім завжди хочеться бути справжнім! Коли повертаюся від могил Жені, Роми, Максима… точно знаю, для чого маю жити далі. Дуже хочеться належати до команди справжніх – до кінця вірних. З ними завжди почувався як удома…»

Ось так щиро і по-справжньому чесно сказав про свого бойового друга Женю, Жеку, Андрій Зелінський.

Час зупинився для Євгенія Подолянчука, спецназівця, командира, в 23 роки. Такий куций вік у цього красеня, що просто хочеться кричати від розпачу і болю. Усі, хто знав його, кажуть, що він був одним з найвідчайдушніших і толкових командирів груп. По тому, як він виконував свої бойові завдання, як уміло керував своїм особовим складом можна написати книгу для поколінь. Бо Женя був не просто Командир на кривавій війні, а Воїном Бога. Це Бог зглянувся над українським народом, його численними бідами, і заздалегідь послав на Землю часточку своєї душі. Бозон Хіггса, як кажуть тепер учені. І ця часточка запала і зросла в душі і серці нашого земного сина. А не було б війни, то Воїн Бога проявив би себе в інших великих і славних справах на благо людства.

Хочете вірте, а хочете – ні, але він абсолютно нічого не боявся. Для нього не існувало укриттів – під час ворожих обстрілів усі ховалися, а він – ні. Про його надзвичайну хоробрість, я впевнений, після війни складатимуть легенди. А, може…

Один з бойових побратимів Жені Подолянчука при спогадах про нього якось несміло сказав: «Мені незадовго до смерті Євгенія Петровича вдалося почути останню фразу його розмови з кимось по мобільному. Тоді він сказав: «ти знаєш, іноді мені здається, що в мене виростають крила»… І це в ДАПі, де все було непередбачувано і вкрай небезпечно. Якось дійшло до того, що споруда, в якій наші тримали оборону, почала горіти. І нашим захисникам треба було відступати дещо далі і там тримати оборону. На підмогу прийшла БМП. А що день був надзвичайно тяжким, то частина піхотинців та добровольчого підрозділу були деморалізовані. І всі вони сіли в БМП і поїхали до старого терміналу. Залишилися лише Чарлі, Подолянчук та старшина з 93 ОМБ Тищенко, який був старшим у піхотинців.

Як і належить, доповіли по засобах зв’язку Редуту (командиру оборони ДАПу). Сказали про те, що залишилися самі. І вже було чути гуркіт ворожого танка, який під’їжджав. Танк уже неподалік, а Женя пропонує поставити міни. А у них же зі зброї були лише автомати та РПГ. Чарлі трохи обурився: «Женю, ти нормальний?!» На що той відповів: «Якщо ти не підеш, то я піду сам». І тут Женя хапає дві міни і біжить уперед. Тоді й Чарлі бере дві міни і біжить за ним услід. Поставили, повернулись назад. Встигли.
Під’їхала БМП, на якій хоробра трійця мала від’їхати на зайняті нашими позиції. І раптом Женя вирішує, що треба забрати ще й боєприпаси, які залишилися. Ну, мовляв, не дарувати ж їх ворогові.

І ось хлопці вже з боєприпасами поспішають до БМП. А тут вороги починають розсікати усе навколо мінометними мінами.

Чарлі і Тищенко заховалися. А коли обстріл закінчився і вони підбігли до БМП, то побачили, що Женя лежить. Він поранений. Доти він стояв позаду БМП, двері машини були відкриті і йому добре було чути приліт мін.

Та… Хоробрість нашого з вами Героя була безмежною і він, вочевидь, навіть не сховався, не схилив голови…
Хлопці надали Жені першу допомогу і евакуювали до терміналу. Дорогою до польового госпіталю серце Жені не витримало і зупинилося. Осколок ворожої міни наніс непоправний удар в Женіну горду голову. Бо не схилив її, не сховався за БМП…

Таким він був, Воїн Бога, легендарний син України. Богом нам дарована його світла душа полетіла до Творця. Та Женя ще повернеться, повірте…

*** *** ***

Можеш дописати, що він був “не такий як усі”… серед усіх командирів груп він помітно виділявся.
В той час, коли ми усі після робочого дня йшли на пиво, Женя відвідував секції кросфіту, гірської підготовки та різні спортзали…

Він постійно збирав вирізки з журналів “Братишка” та ін. У нього була маса матеріалів про ведення бойових дій та локальних війн групами розвідки та спецназу… усе це він накопичував, аналізував, проводив заняття з підлеглими… він постійно ніби готувався до війни… наче знав про майбутні події в Україні…

І всі хто через це вважав Женю “дивакуватим”, навіть я, були вражені його діями на сході України… він наче уже побував у 10-ти війнах. Його діям не було рівних. Він завжди враховував усі деталі. Усі його завдання проходили успішно. Це людина-енциклопедія. Чудовий воїн-лідер, командир і водночас аналітик.

Повернувшись в ДАП у вересні 2014-го я відчув, що від нього йде така енергетика… чесно – я нічого не боявся поруч з ним… а коли його не стало, я майже тиждень не
міг прийти до тями…

Це людина, яка за своє життя не викурила жодної сигарети, не випила жодної краплі алкоголю… усе життя присвятив служінню Богу та Україні.

«Чарлі»

Приходитимуть і йтимуть у забуття міністри оборони України. Різні. Непогані стратеги і нікчемні вискочки. Справжні воєначальники і лже-мудреці…

Та такого, яким би міністром оборони міг стати капітан Євгеній Петрович Подолянчук Україна буде чекати ще довго. Чи ж дочекається?

Джерело: Artem Tarasov, з книги «…і ми потиснули Богові руку»

*

Лого 100-ліття

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.