Бабин, село мале, положене в останньому північно-західньому закутку Буковини на границі Галичини і Дністра, від якого ділив його тільки один горб. Село в покутському видолинку, хати стулені одна до одної, не дуже то заможне, але хати в середині були відносно чисті, хоч і не такі, як там у Джурові.

Центр штабу примістився в якомусь старому мурованому будинку посеред села, мабуть школі, так малому, що централя телефонів була поміщена на веранді, тут і урядував уже кватерунковий старшина й чекав на мене мій джура.

Джура вже був піднайшов мені кватиру, останню хату селянську на півночі села під самим переддністровим горбом, на верх горбо провадили вже телефонічні дроти, відразу я помітив, був там обсерваційний пункт, замаскований у землі, нашої артилерії й штабу. Господиня-селянка вже також нетерпеливо чекала на мене, зваривши навіть для нас обох із джурою буковинську кулешу з молоком. О, як вона втішилася, як зобачила й переконалася, що той офіцер, що прийде до неї, то таки “свій” з недалекої Галичини. І на тій то я кватирі перебув тих два місяці, що доля судила мені перевести в Бабині. І знову я опинився в селянській світлиці з рідко займаним ліжком, на якому подушки лежали горою. Як довго?

Для мене Бабин мав ще один сентимент: от то за границею Галичини є перше село над Дністром у долі – Городниця, там то провів я весну й початок літа 1914, звідтіля я їздив із місцевими “січовиками” на здвиг у Львові, як впали стріли серба-Прінціча в Сараєві, звідтіля я ходив попри Бабин на присілок Хрещатик до Заліщик, щоб пізнати письменника Маковея, там то на зорі 28 липня т.р. збудили мене дзвони на мобілізацію, на війну я йшов того ж дня із масою мобілізованих наших селян, співаючи січових пісень. А нині?!

Я справді вже нині при штабі, нині десь там на Поділлі бореться жменька УСС, але ще міцно стоїть і російська армія з своєю протимазепинською політикою, ще причеплена до Німеччини гороїжиться австро-угорська монархія, яка українців так, якби й не знала, через своїх представників у воєнному терені має їх усіх за “ферретерів” (зрадників – прим. 100 кроків), а що може Україну чекати, якби вона й шукала опертя об Францію чи Анґлію – хиба віддання ще й Галичини під царський скептр!

Не далеко ми українці зайшли від липня 1914, шлях до визволення далекий, далекий, але мимо того всього ми маємо перестати ним іти? Ні, таки ні!

Джерело: Северин Левицький. Зі споминів усусуса (уривок). Пластовий музей, США.

*

Марковий блок "Підпільної пошти України" зі спецгашенням, присвячений джемборі в Муасон, 1947

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.