Іван Коршинський: Біля витоків

Я народився 5 червня 1928 р. в с. Буштино Тячівського району Закарпатської області в селянській родині. Крім мене, батьки виростили моїх старшу на шість років сестру Юлину та на три роки старшого брата Юрія. Згідно з давньою традицією села брата іменували на честь батька, мене – на честь діда.

Мій батько Юрій, син Івана Коршинського, був добрим господарем, сільським активістом, до якого тягнулися сельчани. Він брав активну участь в організації у Буштині «Просвіти», дбав про поповнення сільської читальні книгами та місцевими і львівськими часописами, був також організатором сільського духового оркестру, очолював сільську пожежну команду. Мати Анна, з роду Василя Стана, свого часу здобула на курсах кулінарну освіту, охоче ділилася тонкощами кулінарії з сельчанками. Сестра Юлина, навчаючись у сільській народній школі вдома та в Тячівській горожанці, була активною пластункою, співала в хорі. По закінченні торговельної школи працювала секретарем-машиністкою в Буштинській лісівничій конторі, під час Карпатської України була делегаткою молодіжного з’їзду в Хусті. Брат Юрій, людина порядна, жартун і весельчак, по закінченні сільської школи навчався в гімназії у Празі, потім у Хусті, закінчив торговельний технікум в Ужгороді, працював у громадському харчуванні на Тячівщині.

Народна пісня, спів стали нашим родинним захопленням, тримають мене на сім світі досі, знайшли й своє, уже професійне, продовження в нашім родовіднім древі.

Мої дитячі роки припали на час знакових подій в житті краян, закарпатських українців. Коли мені йшов одинадцятий, у березні 39-го, Августин Волошин проголосив незалежність Карпатоукраїнської держави. Запам’яталися оборонці Карпатської України – бійці Карпатської Січі.

У тих історичних перипетіях одні люди котилися за подувом злих вітрів, інші борсалися, шукали виходу з безвиході і навіть примудрялися … творити добро людям, своєму народу.

Родинна хата Коршинських

Родинна хата Коршинських

Дід І. Ю. Корошинського по матері Василь Стан, бабуся Анна, крайня в першому ряду праворуч – його мати, теж Анна, з родичами

Дід І. Ю. Корошинського по матері Василь Стан, бабуся Анна, крайня в першому ряду праворуч – його мати, теж Анна, з родичами

Як і в переважній більшості інших сіл Закарпаття, в Буштині восени 1938 року був організований осередок Карпатської Січі, одним з організаторів і командантом якого був наш учитель Дмитро Маснюк. Буштинська Січ нараховувала близько 200 чоловік. Січовики часто проводили військові заняття, з патріотичними піснями маршували селом. Однострою у січовиків не було, але шапку-«мазепинку» мав кожен.

А ще пригадується, як уже після розгрому Карпатської України ми, підлітки, час від часу з благоговінням і трепетом примірювали таку мазепинку, сховану на хліві двоюрідним моїм братом, січовиком Миколою Паращинцем. Шапку знайшли його рідний брат Петро, який згодом трагічно загинув за часів більшовицького режиму, та Василь Новак – у подальшому довголітній політичний в’язень.

Запам’ятався і святковий вечір, коли довжелезна колона з піснями та патріотичними гаслами прямувала з одного кінця села у другий. Попереду йшли січовики із синьо-жовтими прапорами й транспарантами, а за ними з такими ж прапорами та «лампіонами» із запаленими в них свічками – всі інші. У вікнах майже кожної хати виставлені були палаючі свічки та синьо-жовті прапорці. Кожен, хто міг, старався бути учасником цього походу, до якого ніхто нікого не примушував. Такого святкового видовища я не пригадую в селі ні до цієї події, ні після. І ще такого радісного Різдва Христового, яке було 1939 року, я теж не пам’ятаю; і головним організатором цих дійств знову ж таки був Дмитро Маснюк. Зрозуміло, що йому допомагали друзі-однодумці: Михайло Орос, брати Гаврилки, Юрій Грицюк, Василь Корсак, Юрій Костюк, Іван Лукач, Петро Лукач, Іван Паращинець, Петро Пийтер, Петро Прокоп, Іван Рущак, брати Михайло і Юрій Форкоші, Василь Цех та багато інших. Були це тоді молоді інтелігенти і селяни.

Творення Карпатської України з осені 1938-го по середину березня 1939-го моє рідне Буштино зустріло з великим піднесенням. У школі була впроваджена українська літературна мова, чому активно сприяв молодий директор школи В. Лях. Працював драматичний гурток, який готував цікаві патріотичні програми до різних свят.

Іван Коршинський (справа) з другом дитинства, майбутнім борцем-підпільником за незалежність України Василем Микитою

Іван Коршинський (справа) з другом дитинства, майбутнім борцем-підпільником за незалежність України Василем Микитою

Посилила свою патріотичну діяльність молодіжна організація «Пласт». У процесі навчання неабияка увага приділялась вивченню історії рідного краю та України-Руси. Завдяки нашому вчителеві Дмитрові Маснюку був створений учнівський кооператив, де можна було придбати майже все необхідне для навчального процесу, а керували кооперативом самі учні. На крамницях, школах, установах села з’явились українські вивіски.

Щовечора в центрі села збиралося чимало людей, переважно молоді, обговорювали всі насущні події та проблеми. Час від часу приїздив до нас із Хуста – тодішньої столиці Карпатської України – хтось із керівників уряду… Пригадується і одне віче на площі серед села, на так званій толоці, де зійшлося майже все село. Перед великою ватрою, яка освічувала все навколо, з палкими промовами виступали активісти села. У кожному виступі звучали патріотичні заклики на підтримку Карпатської України… Мітинг супроводжувався патріотичними піснями, а на початку і в кінці звучали гімн «Ще не вмерла Україна» і молитва «Боже великий, єдиний…».

Мені, 11-річному хлопчикові, молодшому пластунові-вовченяті, дуже врізались у пам’ять ті події. Ми, учні школи, брали посильну участь у всіх заходах. Ми тоді вже знали і разом з іншими співали і згадані гімн та молитву, і січові та стрілецькі пісні, що їх до сьогодні добре пам’ятаємо.

Боляче спостерігати, як у наш час на державних святах «сучасні українці» з гордовитим виглядом слухають музику гімну, а рота не відкриють, бо ні слів, ні мелодії не знають. А може, не хочуть знати?

Джерело: Коршинський Іван. Сторінки життя: Мої гулагівські, лікарські, депутатські та громадські університети у спогадах, роздумах, бувальщинах, листах та публікаціях / Передмова Омеляна Довганича. – Ужгород: Ґражда, 2010. – 416 с.: іл.

Підтримати проект

*

0 коментарів

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Підтримати 100 Кроків

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
Filter by Categories
1910ті
1920ті
1930ті
1940ві
1950ті
1960ті
1970ті
1980ті
1990ті
2000ні
30 років Пласту в Україні
70США
анонс
балачка
бібліотека
біографії
блог
важливе
виховництво
Відеоматеріали
Вічна Ватра
Джемборі 2019
Звук
ЗМІ
історія
курені
медіа
Начальний Пластун
новини
осередки
Персоналії
Подертий черевик
символіка
Сірий Лев
табори
Улади
УПН
УПС
УПЮ
УСП
цього дня
Часівник

Реклама

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.

Pin It on Pinterest

Share This