Іван Бондарев: Хроніка одного розстрілу, 1943

Чому вулиця Страчених називається саме так, у Франківську знає значно менше люду, ніж мало би бути. Пам’ятник теж розуміють далеко не всі. Спогади й досліди, які стосуються розстрілу українських патріотів у Станиславові 1943 року, суттєво різняться. Під час розстрілів загинув також і пластун Мирослав Штуняк.

Аншлаг з облавою

З приходом німців до Станиславова міській театр (облфілармонію) передали українцям і назвали іменем Івана Франка. У неділю, 14 листопада 1943 року, в театрі давали оперету «Шаріка» — твір місцевого композитора Ярослава Барнича про кохання січового стрільця й закарпатської дівчини.

Усі квитки були продані. Глядачами були переважно українці, бо євреїв тоді вже повбивали, а поляків не пускали до театру. У залі — аншлаг. Перші два ряди займали німецькі та угорські офіцери. Прийшов подивитися виставу і 19‑річний Володимир Полєк — майбутній краєзнавець і професор Прикарпатського університету.

Перед початком оперети до гестапо надходить донос, що в театрі будуть озброєні оунівці. По тривозі піднімають гестапівців і шуцполіцаїв, які дивилися кіно у «Вікторії» («Люм’єр»).

Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю

Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю

Оперета почалася о 16.00, оскільки з 22.00 до 05.00 діяла комендантська година. Між 17.30 і 18.00 завершується друга (за іншими даними, починається третя) дія. На сцені сотник Рубчак співає чарівній Шаріці про кохання. Раптом у зал вдираються німці, які перекривають виходи з партеру й балконів. Четверо з них піднімаються на сцену. Від несподіванки сотник Рубчак аж присідає, а Шаріка, яка стоїть спиною до залу, продовжує співати. Акторів виганяють до партеру.

У залі вмикають світло та опускають завісу. На сцені з’являється шеф станиславівського гестапо Оскар Брандт із пістолетом у руці. За допомогою перекладача — фолькс­дойча Дроздовича — він оголошує, що всіх глядачів перевірять. Наказує сидіти тихо на місцях, інакше отримають кулю в чоло.

Зал залишають військові, за ними жінки та діти. За куліси викликають усіх українських поліцаїв та обшукують. В одного — Кузьмина — виявляють незареєстрований револьвер. Його затримують, решту відпускають.

Тим часом під кріслом третього ряду знаходять зброю. У спогадах фігурує від двох до п’яти «пістолів», набої та «яйцевата» ручна граната. Вчителя з села Загвіздя, що сидів на цьому місті, арештовують.

Довідавшись про зброю, Брандт звертається до голови Українського Окружного Комітету професора Миколи Лепкого (брата знаменитого письменника): «Пане голово! Ось погляньте, з чим ваші українці ходять до театру. Це не поляки, оскільки пуб­ліка чисто українська».

Усіх чоловіків з партеру зібрали у правій його частині. По одному їх виводять на сцену, обшукують і перевіряють документи. Підозрілих відправляють у канцелярію, а решту саджають у залі зліва.

За куртиною переховується провокатор, який крізь проріз вказує на бойовиків ОУН. Їх негайно забирають за куліси. На сцену вискакує молодий хлопчина, який приставляє револьвер до скроні, вигукує «Слава Україні!» та натискає гачок. Осічка! Юнак намагається пробитись до дверей, але німці його ловлять та беруть у кайданки.

Через кілька хвилин ще один глядач — понурий кучерявий брюнет — пробує вирватись із зали. Його хапають за волосся та б’ють прикладами.

Лунає команда: «Піднести руки догори і тримати їх на голові». Поза незручна, руки затікають, старші люди намагаються їх опустити. Гестапівці кричать, що будуть стріляти.

Перевірка триває вже кілька годин. У туалет нікого не пускають. Багато хто справляє потреби прямо на підлогу. Долівка стає мокрою, по залу розноситься різкий запах сечі.

Партер допитали, починають викликати людей з балконів. Раптом у коридорі лунають постріли, чутно звук розбитого скла, метушіння. Гестапо наказує всім лягти на підлогу, обличчям донизу. У цій позі вони перебуватимуть до кінця акції. На сцену виходить розлючений Брандт, кричить: «Я вам дам тепер театр! Ви мені відповісте за мою людину!». Пізніше з’ясовується, що один із глядачів вибив вікно у коридорі, вискочив на вулицю та втік. При цьому він важко поранив українського пожежника та шуцполіцая.

Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю

Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю

Того вечора заарештували 140 осіб. Їх заковують у кайдани та везуть до в’язниці на Білінського (Сахарова). Решті о 21.50 повідом­ляють, що через комендантську годину їх відпустять ранком.

Опівночі до зали входять чиновники Арбайтсамту (уряду праці). Вони перевіряють документи. У кого немає посвідки праці (24 людини), тих забирають до пересильного пункту на Шопена, 1. Звідти їх відправлять на роботи в Німеччину.

Додому людей з театру відпустили лише о 7.30.

Гинем за Україну!

Допити заарештованих тривають 15 і 16 листопада. В’язнів катують, кілька чоловіків забивають до смерті. На тумбах з’являються оголошення, що 17-го, у театрі, буде публічний суд над «українськими бандитами». Вулицями їздить авто із гучномовцем, закликає всіх прийти. До в’язниці привозять заарештованих членів і симпатиків ОУН із Галича, Микуличина, Надвірної.

У середу, о 9.00, починається суд. У складі трибуналу — Оскар Брандт, шеф калуської СД Вільгельм Ассман і ще один гестапівець. Зала набита людьми. На площі перед театром кількатисячний натовп. Багато поляків. Українців теж не бракує — їх примусом привезли з установ і підприємств міста та області. На вулиці встановлено два гучномовця.

Загалом заслуховують 35 осіб, серед них три жінки. Засідання ведеться українською. Обвинуваченим закидають антинімецьку діяльність, членство в ОУН, вбивства німців, поляків, фольксдойчів, співпрацю з УПА. Більшість зізнається. Лише вчитель із Загвіздя, під чиїм кріслом знайшли зброю, запевняє, що ні в чому не винен. Натовп оживився, коли допитували перукаря з Надвірної Стефана Костика. Він визнав, що особисто вбив 50 поляків, сипав адресами явок, паролями та псевдо підпільників.

Вирок був жорстоким: 27 чоловіків і трьох жінок визнали вин­ними та засудили на смерть. Чотирьох виправдали. Костика гестапо залишило для подальших допитів. Пізніше з’ясується, що він збожеволів.

Жінок відвозять на Білінського. Там одна з них — Ярослава Николайчук — викинулася з вікна верхнього поверху, а двох розстріляли на в’язничному подвір’ї.

Між тим, Баудніст (молодіжна будівельна організація) знімає гранітні плити на тротуарі перед синагогою та вкопує десять сос­нових стовпів. Глядачів більшає. Аби краще роздивитись, люди лізуть на дахи, дерева, стовпи. Натовп стримує живий ланцюг із 40 українських поліцаїв та німецької шуцполіції. У передніх рядах багато угорців без зброї, які просто прийшли подивитись.

На балкон виходять члени трибуналу. Брандт звертається до людей: «У німецької армії є достатньо сил, а у фюрера — рішучості знищити всіх, хто зі зброєю в руках чи підривною пропагандою виступає проти Німеччини…».

О 13.35 із театру виводять першу десятку. Всі без верхнього одягу. Кожного конвоюють двоє гестапівців. Колючим дротом в’язнів прив’язують до стовпів. Навпроти вишиковується німецька розстрільна команда з 20 чоловік. Передня шеренга з коліна цілиться у груди, задня стоїть і мітить у голову.

Першим прив’язують власника ресторану у Галичі Дмитра Лепкого (однофамільця письменника). Це повітовий керівник ОУН, псевдо «Богдан». Чоловік поводиться гідно, кричить «Слава Україні!». Решта вигукує: «Гинем за Україну!», «Хай живе ОУН!», «Смерть ляхам!», «Друзі, помстіться за нас!» Лунає команда, залп, люди не падають — заважає колючий дріт. Хтось повисає, хтось сповзає донизу. У натовпі шок. Багато кого вивертає, декілька непритомніють.

До страчених підходить лікар, який має засвідчити смерть. Дмит­ро Лепкий ще живий. Його пострілом у вухо добиває старший розстрільної команди.

Хлопці з Баудністу, переважно поляки, відв’язують трупи та вантажать їх на машини. Калюжі крові засипають піском. Одному з юнаків біля стовпів стає погано. Офіцер гестапо збиває його з ніг та починає бити ногами.

Наступна десятка затягує «Ще не вмерла Україна!». Пісню обриває залп. Офіцер дострілює ще живих.

Підводять останню сімку. На цей раз роти вже зав’язані. Лунають постріли. Все.

Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю

Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю

Кілька угорських офіцерів фотографують екзекуцію. До одного з них підходить лейтенант поліції Грім та намагається конфіскувати плівку. Той не віддає, починається штовханина. За свого товариша вступаються інші угорці, зав’язується бійка. Капітан шуцполіції Гайман наказує розстрільній команді розвернутися до натовпу та прицілитись. Глядачів охоплює паніка. Люди стрімко тікають з площі, багато травмуються у тісняві.

Настрій у всіх пригнічений, навіть у поляків.

Невдовзі багатьох з затриманих у театрі відпускають додому (у тому числі Володимира Полєка). Решту Арбайтсамт відправив до Німеччини.

Згодом оунівці встановили ім’я провокатора, який ховався за завісою. То був молодий українець із села Микитинці, якого називали «дячком». У березні 1944 року зрадника, разом із братом, було страчено.

У роботі над статтею використані матеріали П. Арсенича, Н. Козловської, Б. Вівчара, В. Полєка, В. Яшана, А. Рубель, Т. Ольшанського, А. Дем’яніва, Д. Децик, С. Іваницького, І. Дякона.

Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю

Джерело: Репортер

*

2 коментарі

  1. Олег Іванусів, Oleh Iwanusiw, 2916 Mill Road - F1, TORONTO, Canada M9C 4X8

    Було це у Стниславові, . . . за німецьких часів Другої Світової Війни. Мешкали ми на вулиці Матейки 26. Я ходив до першої або до другої кляси.
    Одного дня я збудився дуже пізно, 9:00 година. Бітькався з родичами – “чому мен не збудили, . . . тепер я запізнюся до школи”.
    Мені відповіли: “Сьогодні тобі не потрібно іти до школи”.
    Так що я, і моя старша сестра не пішли того дня до школи.
    Роки пізніше, . . . коли ми були втікачі і проживали у таборі “ОРЛИК”, у Berchtesgade, розвилася розмова про розстріли Німцями у Станиславові підчас війни, . . . про ЧОРНІ і ЧЕРВОНІ плякати котрі були розповсюджені по стовпах у місті.
    Втоді я собі пригадав, . . . що то мабуть був перший день публичних розстрілів “закладників”, коли наші родичі не пустили мене і мою сестру до школи. Вони знали шо того дня всі працівники в місті як рівнож діти з шкіл мали бути приведені до центру міста, поруч Міської Ради, де відбулавися ростріли. Так наші родичі старалися захистити нас від терору, ненавісті і нелюдкості котра втоді панувала межи людьми та окупантами.

    Відповісти
  2. Андрій

    Гадаю, будівельну організацію називали Баудінст (в тексті статті букви трохи не в тому порядку). Bauen – будувати, Dienst – варта, чергування.

    Дякую, дійсно не знав, звідки така назва вулиці в Яремче.

    Відповісти

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Підтримати 100 Кроків

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
Filter by Categories
1910ті
1920ті
1930ті
1940ві
1950ті
1960ті
1970ті
1980ті
1990ті
2000ні
30 років Пласту в Україні
30Польща
70США
анонс
балачка
бібліотека
біографії
блог
важливе
виховництво
Відеоматеріали
Вічна Ватра
Джемборі 2019
Звук
ЗМІ
історія
курені
медіа
Начальний Пластун
новини
осередки
Персоналії
Подертий черевик
символіка
Сірий Лев
табори
Улади
УПН
УПС
УПЮ
УСП
цього дня
Часівник

Реклама

Pin It on Pinterest

Share This