1928 рік. Ми 15-літні учні української академічної гімназії у Львові, зібралися на прогулянку в Карпати. Це — Володимир Романів із Чижикова поблизу Львова, Роман Сторощук, львівський «батяр», і я — Григорій Пришляк із Новосілок Ліських, повіт Кам’янка Струмилова.
Вихідний пункт — село Новосілки. І вже на четвертому селі (Убине, Хренів, Дідилів), що розтяглося понад річкою Думна, зупиняє нас, допитує, але не заарештовує польська поліція з Дідилова.
Пішки добираємося до Львова — польовими стежками й дорогами та стежками біля залізничного шляху (Підліски, Борщовичі, Вислобоки, Підбірці, Кривчиці). У Львові перепочили й переночували у пластовій домівці на вул. Бляхарській. Запаси харчові — хліб і сухарі, трохи крупи, трішки солі, поташу і цукерайку (це для роблення содової води). У Романа казан для варива. В кожного наплечник і палиця пластова 1,8 метра, пластовий капелюх, на ногах — черевики. В наплечнику — білизна, коц.
Грошей — ні гроша. У мене на руці вуйків годинник, якого я позичив без дозволу. Родичі наші не знають, куди і як надовго ми пішли.
Усе пішки. Затримуючись по селах, шукаємо своїх знайомих, де ночуємо й харчуємося (хліб, молоко), бо звичайно такі господарства не бідні: треба ж платити за навчання і харч у місті.
У Стрийській пластовій домівці порожньо. Тут ночуємо й відпочиваємо та пробиваємося далі.
Станція Брошнів. Ночуємо в стодолі в українця, небагатого дідича. Наймичка приносить нам скромний панський харч — вечерю і сніданок. Подякувавши, подались вузькоколійкою понад Лімницею до табору Сокіл біля Підлютого.
Оселя “Сокіл” з висоти “пташиного” лету (20 – 40 роки ХХ ст.). На передньому плані – зліва приміщення кухні і магазину, з правого боку – будинок для проводу табору, лікаря і кімнати хворих. Посередині між ними два мешкальні курені.
У таборі примістилися окремо в лісі, неподалік жилих куренів. Поставили свій намет і вивісили пластову 51 куреня малинову хустину та подалися знайомитись із пластунами. Зустріли і свого зв’язкового — старшого пластуна Івана Старосольського.
Табір платний, а ми без оплати, окремо. Роман варить, кашу, збираємо ягоди в лісі. Старались ловити рибу, але безуспішно. Трохи бідуємо з харчуванням.
Табір оголошує набір на три різні прогулянки: на Говерлу, Сивулю і Високу. Найважча — на Говерлу, але там мене не приймають, бо замало кріпкий. «Ображений» погоджуюся йти на Сивулю. Одержав два бухонці хліба, консерву. Для нашого відділу — крупу і цукор.
Відділ на Сивулю вів старший пластун Рощак зі Станіслава. Прогулянка, в початках жартівлива, скоро нас змучила. Подорож у горах для долинян незвична, втомлює. А тут ще напали дощі. Коли опинилися на Сивулі — мряка і хмари були нижче нас, і як тільки почало гриміти, ми стрімголов подалися вниз.
Опинились в лісовому господарстві (два-три будинки і кілька оборогів на сіно). Там і розмістилися на відпочинок та нічліг.
Вертаючись до табору, купалися і в холодній Лімниці чи принагідних потічках.
Якось у табір зайшла і польська поліція. На прохідній варті зробила ревізію, пошкодила телефонне сполучення з куренями, дещо сконфіскувала, переглянула журнали, літературу в таборі. Та заплановані заняття тривали. Пластові іспити другої проби, інсценізації, святочні походи до церкви в Підлютому, де часто бував і митрополит Андрей Шептицький.
Запам’яталося святочне прощання з табором, інсценізації, співи і промови.
І знову вузькоколійкою до Брошнева, а там — пішки. Неподалік Львова затрималися у пароха села Поршна, отця Возняка. Тут нами опікувалися його дочки-пластунки: Марійка, 15 літ, з часом дружина Василя Бандери, який загинув у німецьких таборах – крематоріях, та молода Люба, що вийшла заміж за Миколу Лемика (якого німці вбили у Придніпров’ї 1942 року).
Тут таки причепився до нас польський поліцай, але був настільки п’яний, що побоявся вступати з нами в суперечку.
З Поршни подалися додому, а відтак — до своїх шкільних обов’язків.
Джерела:
- Шлях перемоги. – 26 січня 2000. – Ч. 3. – С. 6.
- Бюлетень Уладу Пластового Сеніорату. – 1996. – Ч. 2 (3). – С. 5.
*
