1928 рік. Ми 15-літні учні україн­ської академічної гімназії у Львові, зібралися на прогулянку в Карпа­ти. Це — Володимир Романів із Чижикова поблизу Львова, Роман Сторощук, львівський «батяр», і я — Григорій Пришляк із Новосілок Ліських, повіт Кам’янка Струмилова.

Вихідний пункт — село Новосілки. І вже на четвертому селі (Убине, Хренів, Дідилів), що розтяглося понад річкою Думна, зупи­няє нас, допитує, але не заарешто­вує польська поліція з Дідилова.

Пішки добираємося до Львова — польовими стежками й дорогами та стежками біля залізничного шляху (Підліски, Борщовичі, Вислобоки, Підбірці, Кривчиці). У Львові пере­почили й переночували у пластовій домівці на вул. Бляхарській. Запа­си харчові — хліб і сухарі, трохи крупи, трішки солі, поташу і цукерайку (це для роблення содової во­ди). У Романа казан для варива. В кожного наплечник і палиця плас­това 1,8 метра, пластовий капелюх, на ногах — черевики. В наплечнику — білизна, коц.

Грошей — ні гроша. У мене на руці вуйків годинник, якого я пози­чив без дозволу. Родичі наші не знають, куди і як надовго ми пішли.

Усе пішки. Затримуючись по се­лах, шукаємо своїх знайомих, де ночуємо й харчуємося (хліб, моло­ко), бо звичайно такі господарства не бідні: треба ж платити за на­вчання і харч у місті.

У Стрийській пластовій домівці порожньо. Тут ночуємо й відпочи­ваємо та пробиваємося далі.

Станція Брошнів. Ночуємо в сто­долі в українця, небагатого діди­ча. Наймичка приносить нам скромний панський харч — вече­рю і сніданок. Подякувавши, подались вузькоколійкою понад Лімницею до табору Сокіл біля Підлютого.

Оселя “Сокіл” з висоти “пташиного” лету (20 – 40 роки ХХ ст.). На передньому плані – зліва приміщення кухні і магазину, з правого боку – будинок для проводу табору, лікаря і кімнати хворих. Посередині між ними два мешкальні курені.

У таборі примістилися окремо в лісі, неподалік жилих куренів. По­ставили свій намет і вивісили плас­тову 51 куреня малинову хустину та подалися знайомитись із плас­тунами. Зустріли і свого зв’язково­го — старшого пластуна Івана Старосольського.

Табір платний, а ми без оплати, окремо. Роман варить, кашу, зби­раємо ягоди в лісі. Старались ловити рибу, але безуспішно. Трохи бідуємо з харчуванням.

Табір оголошує набір на три різні прогулянки: на Говерлу, Сивулю і Високу. Найважча — на Го­верлу, але там мене не приймають, бо замало кріпкий. «Ображений» погоджуюся йти на Сивулю. Одер­жав два бухонці хліба, консерву. Для нашого відділу — крупу і цу­кор.

Відділ на Сивулю вів старший пластун Рощак зі Станіслава. Про­гулянка, в початках жартівлива, скоро нас змучила. Подорож у го­рах для долинян незвична, втом­лює. А тут ще напали дощі. Коли опинилися на Сивулі — мряка і хмари були нижче нас, і як тільки почало гриміти, ми стрімголов по­далися вниз.

Опинились в лісовому господарстві (два-три будинки і кілька оборогів на сіно). Там і розмісти­лися на відпочинок та нічліг.

Вертаючись до табору, купалися і в холодній Лімниці чи принагідних потічках.

Якось у табір зайшла і польська поліція. На прохідній варті зроби­ла ревізію, пошкодила телефонне сполучення з куренями, дещо сконфіскувала, переглянула жур­нали, літературу в таборі. Та за­плановані заняття тривали. Плас­тові іспити другої проби, інсценізації, святочні походи до церкви в Підлютому, де часто бував і митрополит Андрей Шептицький.

Запам’яталося святочне про­щання з табором, інсценізації, співи і промови.

І знову вузькоколійкою до Брошнева, а там — пішки. Непо­далік Львова затрималися у пароха села Поршна, отця Возняка. Тут нами опікувалися його дочки-пластунки: Марійка, 15 літ, з часом дружина Василя Бандери, який за­гинув у німецьких таборах – крематоріях, та молода Люба, що вийш­ла заміж за Миколу Лемика (якого німці вбили у Придніпров’ї 1942 року).

Тут таки причепився до нас польський поліцай, але був настільки п’яний, що побоявся вступати з нами в суперечку.

З Поршни подалися додому, а відтак — до своїх шкільних обов’язків.

Джерела:

1. Шлях перемоги. – 26 січня 2000. – Ч. 3. – С. 6.
2. Бюлетень Уладу Пластового Сеніорату. – 1996. – Ч. 2 (3). – С. 5.

*