Наталя Юрчинська Попович народилася 1 березня 1906 року в с. Помонята Рогатинського повіту в родині о. Лева і Теофілі Юрчинських. Згодом батько одержав парафію в с. Добромірка Збаразького р-ну, де Наталя навчалася в початковій школі.

Стала членкою Пласту 1923 року, під час навчання у Бережанській гімназії. У 34 полку ім. Марусі Богуславки була полковницею (тепер — «курінною»). Гімназію закінчила з відзнакою, після того рік навчалася в учительській семінарії. Закінчила торговельну школу, працювала у Центросоюзі у Львові. Членка Союзу Українок, ОУН. Співала у хорі «Боян» під керівництвом Станіслава Людкевича. Близька подруга Олени Теліги та Оксани Лятуринської.

Після одруження зі Степаном Поповичем 1932 року переїхала на постійне перебування до Варшави. Там включилася в українське громадське життя, секретарювала в Союзі українських емігранток. Виховала двох синів — Ігоря і Бориса. 1941 року повернулися в Україну. Наталя працювала в Збаражі секретаркою директора механічного ливарного заводу.

Наталя Юрчинська-Попович

Наталя Юрчинська-Попович

Перед наступом Червоної армії у 1944 році Наталя Попович з синами переїхала в м.Криницю на Лемківщині. Чоловік затримався в Збаражі і опинився по другому боці фронту. У 1945 році опинилися в м. Страсбург коло Відня у таборі для репатріянтів, а згодом мама знайда працю в містечку на чеському кордоні. Коли частину Австрії зайняли радянські війська, Поповичі були репатрійовані в СРСР.

Була переслідувана всіма окупаційними режимами. 1929 року поляки арештували її разом з подругами біля Преображенської церкви у Львові за участь у панахиді по Ользі Басараб. Під час німецької окупації у Варшаві була затримана за декламацію поезії Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…», яку німці сприйняли на свою адресу. Але найбільше поневірянь зазнала від радянської влади. 23 грудня 1949 року Наталю арештували і засудили до 10 років ув’язнення, а сім’ю — чоловіка, дітей і стареньку маму — заслано в Хабаровський край, Росія. Ув’язнення відбувала в Тайшетських таборах. 1956 р. Наталі дозволили переїхати до сім’ї на Далекий схід, а у 1960 р. повернутися в Україну.

Після проголошення незалежности України стала учасницею хору політв’язнів та декламувала вірші на великих і малих сценах. Членка Товариства ім. Олени Теліги, товариства репресованих. Протягом останніх років, коли втрачала зір і було вже важко ходити, з радістю влаштовувала концерти просто у своєму помешканні на вул. Сихівській у Львові.

Відійшла у Вічність 16 грудня 2003 року, похована на Янівському цвинтарі у родинному гробівці.

Декламація Наталі Юрчинської Попович. Леся Українка. Грішниця

***

Неперевершена декламаторка

(стаття з “Пластового шляху” ч. 2 за 2002 рік)

Нещодавно виповнилося 96 років пл. сен. Наталії Попович. Вона членкиня Пласту від 1923 року; полковниця пластунок бережанської гімназії, де вела драматичний гурток, організувала лекції та вечори, присвячені визначним людям та історичним подіям нашого краю.

Виростала подруга Наталя в родині пароха села Добромірка Збаразького району отця Лева Юрчинського. Це саме він, батько, прищепив Наталі любов до красного слова, і вона ще дитиною почала декламувати. У Збаражі на шевченківському святі п’ятилітня Наталя вже читає “Розриту могилу”, тоді під незмовкаючі оплески її на руках зносять зі сцени. Потім йдуть дуже успішні концерти в школі, гімназії, на сценах будинків “Просвіти”, згодом на сценах театрів і навіть на грубих підмостках радянських таборів. І всюди її декламація захоплює слухачів великим авторським талантом, бо її мистецтво постало з великої любови до краси і добра та з великого патріотизму.

Наталія Попович завжди була у вирі українського політичного життя. Чи ще пластункою в гімназії, чи згодом працюючи у Львові, де вступає в Організації Українських Націоналістів, чи у Варшаві як членкиня Союзу українок, — всюди вона веде культурно-мистецьку секцію, підбирає патріотичний матеріял для виступів та концертів. На організовані Наталею Попович вечори збиралася вся українська громада польської столиці, спрагнена українського слова, серед них Олена Теліга, Богдан Кравців, Юрій Липа та інші.

Не оминули нашу подругу і большевицькі репресії, зазнала вона і тюрем, і таборів Красноярського краю. Однак навіть жахливі умови заслання не ламають її духу, її любови до прекрасного. Пані Наталя весь вільний від примусової роботи час проводить на репетиціях, вчить молодь не забувати рідну мову і пісню, влаштовує концерти, — і їй вдалося провести в таборі Шевченківський вечір.

Читайте також: Розповідь сина про долю Наталі Попович

Наталя Юрчинська-Попович

Наталя Юрчинська-Попович

Протягом останніх років пані Наталя Попович була активною учасницею хору політв’язнів, читала вірші на великих і малих сценах, її поетичне слово западало глибоко в душу школярам, військовослужбовцям, працівникам села і наукових закладів.

Програма “Вірність українському слову, українській поезії”, скомпонована журналісткою Ганною Стоцькою з віршів, виконаних Наталею Попович, здобула перше місце на фестивалі теле- і радіопрограм “До десятої річниці незалежности України”.

Гостям, що прийшли привітати пані Наталю з днем народження від Пласту, Союзу українок, спілки політв’язнів та товариства Олени Теліги, ювілярка продекламувала пролог до “Мойсея” Івана Франка, “В храмі святого Юра” Богдана Лепкого, стрілецькі поезії Левка Лепкого, “Скорботна мати” Марійки Підгірянки, “Подорожній” Олени Теліги, “Під килимом” Наталі Левицької-Холодної.

Наталя Попович та її шанувальники в день уродин. 1 березня 2002 року

Наталя Попович та її шанувальники в день уродин. 1 березня 2002 року

Її непересічна пам’ять утримує біля 200 поезій. А коли з вуст пані Наталі зринає поетичне слово, вона сама дивовижно перетворюється, і в ті хвилини їй зовсім не 96, вона знову у своїй молодості, бо талант її, як і душа, не має віку.

пл. сен. Богуслава Гринів

*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.