Тарас Шевченко. Лічу в неволі дні і ночі
Наталя Попович з власного болючого досвіду знала про те, що таке неволя, яка відбирає роки життя. Перебуваючи в Тайшетських лагерах, змушена була працювати на видобутку слюди (блисняку). Видобуток цей доволі небезпечний, бо мінерал розшаровується на пластини і дрібний пил, який проникає в організм. Як розповідає Ігор Попович, вільнонаймані робітники працювали лише 4 години на день, а в’язні — 10-12.
Навіть там, в концлагері, Наталя не забувала про поезію і про своє просвітницьке покликання. Одного разу за дозволом адміністрації їй вдалося організувати Шевченківський концерт, на який окрім українців прийшло багать ув’язнених — німці, поляки, литовці, латиші…
В останні роки свого життя Наталя Попович цілком втратила зір. Поезії, які вона декламувала, вона запам’ятала ще в далекій молодості. Її мозок завжди був ясний, думки вона формулювала чітко і виразно. Була прикладом вихованого в Пласті, загартованого у боротьбі з окупантами характеру.
І лік забуваю.
О Господи, як-то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними,
Пливуть собі стиха,
Забирають за собою
І добро і лихо!
Забирають, не вертають
Ніколи нічóго!
І не благай, бо пропаде
Молитва за Богом…
*
0 коментарів