Як я нарешті став “Лісовим Чортом”

Змалку я любив мандрувати… Маючи всього навсього чотири роки, я, за Тарасом Шевченком, пустився в дорогу до… “стовпів, що підпирають небо”. В той час мої батьки жили у Львові, оподалік залізничої станції Львів-Підзамче.

При вулиці Жовківській 64 приміщувалася українська приватна школа їм. Короля Данила й захоронка УПТ “Рідна Школа”. У захоронці ми навчались віршів Шевченка й по-дитячому знали життєпис Кобзаря України.

Мені чогось забажалось помандрувати “у світ заочі”… Одного дня, після забави в захоронці, замість вернутись додому, я помандрував вулицею Жовківською аж до рогачки, а там, повз фабрику горілок Яна Бачевського, залізничим шляхом замандрував на Знесіння (передмістя Львова), де мене знайшов австрійський жандарм. Це, як бачите, діялось ще за Австрії, і австрійські жандарми не були мені такі осоружні, як згодом, коли я вже став підлітком, учнем гімназії й пластуном, були польські поліцаї. Я розказав йому всю історію про Шевченка і про стовпи, що підпирають небо. Добряга, мабуть українець, бо говорив зі мною по-українськи і либонь знав про Шевченка, взяв мене за руку і завів до моїх батьків, які вже зголосили на поліції про моє загублення, шукаючи за мною по всіх усюдах. Довелось мені того вечора стояти в куті…

Та мандрівництво й охота мандрувати мене вже ніколи не покидали. Залюбки я мандрував по всіх закамарках рідного міста, пізнавши його і його околиці, як рідну кишеню. Мандрував я самотужки і з пластунами, аж одного дня домандрувався до помешкання Климентія Монцібовича (Муська) при вул. Хмільовського, де мої мандри закінчилися, цим разом у пошукуванні за “Лісовими Чортами”. А сталося воно ось як.

Бувши пластуном-юнаком, членом 7-го куреня УПЮ ім. Князя Льва Першого, що діяв на філії Української Академічної Гімназії, де я навчався від 1923 року, я “залюбився” в “Лісових Чортах“. Зустрічаючись із ними при нагоді різнородних збіговищ, прогулянок, на “Соколі” та в приватному й студентському житті, вони припали мені до вподоби. А вже найбільшим моїм улюбленцем був Петро Пясецький (Пік), з яким я заприязнився під час Великодніх Свят і “Божих Гробів”, коли то під його командою доводилось мені кожного року сповняти почесну службу стійкового біля Плащаниці й під час Воскресної Утрені у Храмі Святого Юра.

Склалось так, що в 1930 році, після розв’язання Пласту, більша частина членів нашого куреня не реактивізувалася в тайному Пласті, чи пак у секретно існуючих старшопластунських куренях. Лише нас шістьох: Володимир Таранович, Олекса Курчаба, Олекса Сокіл, Микола Лебедь, Роман Рогожа і я —не закінчили свого пластування в УПЮ. По гімназійній матурі у червні 1931 року ми обидва з “Капралем” (таке було пластове порекло нашого курінного — Володимира Тарановича) були прийняті в члени 3-го куреня УСП, де вже на рік раніше були вище згадані друзі. А й нелегко було туди дістатися! Мабуть, добрі рекомендації наших виховників і зв’язкових (Влодка Врецьони, Яра Гладкого й Івана Сенева) були нам у цьому помічні. А може й наша діяльність у Пласті й поза Пластом спричинилася до цього. Не знаю, як хто, але я за весь час мого пластування тільки й мріяв про те, щоб не розставатися з Пластом і стати якнайскоріше “Лісовим Чортом”. І мої мрії здійснилися.

Посвята прапору куреня "Лісові Чорти"

Посвята прапору куреня “Лісові Чорти”

У червні 1931 року, тиждень після матури, Роман Рогожа (Мала), що вже рік раніше гордився бути Лісовим Чортом, сказав мені “дуже секретно”, що Лісові Чорти готові прийняти мене в свої члени, тільки я мушу прийти до них на “обнюхування”… “Яську, — казав Мала, — у п’ятницю дня такого й того маєш бути о годині 6-тій вечора на Марійській площі побіля каварні “Де ля Пе”, де ждатиме на тебе твій батько — “Пузон”. “Який батько, що за батько”? — зарепетував я. “Мовчи! Ти нічого не знаєш”! — таємничо усміхаючись, відповів Мала. Ми з Ромком були однолітки. Він народився 9-го липня 1913 року, а я 6-го серпня того ж року, отже на 27 днів він старший за мене. Він здавав матуру на рік раніше, і в 1931 році, коли я тількищо став “цівіс академікус” і абсольвентом УАГ, Мала вже був на першому році студій на Львівській Політехніці. І як не було послухати його наказу? Точно в означений час я з’явився на побачення з моїм “батьком”.

Показалося, що “син”, тобто я, був тільки знайомий зі своїм лісово-чортівським батьком Ярославом Макарушкою (Пузоном) і знав його, як і інших Лісових Чортів тільки “з видження”. Я відрекомендувався по пластовому моєму майбутньому “батькові”, і він, попихаючи мене одною рукою поперед себе, почав зі мною розмову, випитуючи мене про все і про вся. Проходжуючись зі мною по Марійській площі й Академічній вулиці в напрямі пам’ятника Фредра й будинку “старого університету” при вул. Миколая, мій “батько” ставив різні питання, а я мав давати йому короткі відповіді. Про що він тільки не випитував мене! І про батьків, і про братів і сестер, і про навчання в школі, і про мої пластові знання, і про “декалог націоналістів”, і про Адама і Єву… І це було, мабуть, те “обнюхування”, про що секретно згадував мені Мала.

Продовжуючи допитування, неначе в суді, ми й не зчулися, як різними закамарками, головними й побічними вулицями прийшли на “постій” ЛЧ, що того дня приміщувався в помешканні Муська при вул. Хмільовського. Я вже знав той будинок, в якому мешкала родина Монцібовичів. На першому поверсі жили там мої пластові друзі з 7-го куреня, Стефко і Влодко Брики разом з батьками (проф. д-р Іван Брик і мама з роду Король), у яких я густо-часто перебував. Там я застав старих знайомих, також “з видження” або спільного пластування: Муська, Піка, Дуська, Балама, Адя, Шаня, Парасілюса, Слона, Влодка, Бемоля, Шприцу, Щура, Маньку та інших “Лісових Чортів”, про яких память затратилася, а серед них Малу, що, як завжди, привітав мене дружньою усмішкою на його постійно молодому обличчі. Мене представив присутнім мій “батько”, і почалося дальше “обнюхування”…

Лісові Чорти

Лісові Чорти

У суматосі, метушні й на веселих “балаках”, у яких перед вів Пік, Слон ненароком копнув мене в коліно, і це мабуть було “пасовання” мене на “Лісового Чорта”… Зовсім так, як це робили німецькі студенти-бурші, або наші корпоранти з академічних корпорацій “Батурин”, “Дніпро”, “Чорне море”. Тільки корпорантам з такого пасовання зоставалися близни (шрами) на обличчі, а в мене зосталася близна на коліні, якою я аж ніяк не міг пишатися, як це робили корпоранти… Після дискретного “пронюхування” мене як нового “інтруза” була поважна, а після поважної весела програма, на якій я почувався вдоволений і щасливий, як у рідної мами.

Побуваючи вперше серед моїх нових пластових друзів, здавна мною вимріяних Лісових Чортів, з якими моя кострубата доля зв’язала мене оце вже 50 років, я радів, як мала дитина… По закінченні збіговища ми всі розходились “конспіраційним способом” по домах. Ми з Малою подалися на морозиво, запиваючи моє прийняття в “Лісові Чорти” безалькогольним пивом з української фабрики безалькогольних напитків “Здоров’я”.

Ще того самого року, в часі Різдвяних Свят, я був міхоношею для “Лісових Чортів”, що колядували по домах українських громадян довкола Храму Святого Юра, при вулицях Полоцького, 29-го Листопада, Льва Сапіги, Міцкєвіча й Чарнецького, не “на рідну кишеню”, а на благородні громадські й політичні цілі.

Упродовж наступних років я ще декілька разів побував на принагідних збіговищах, виконував різні доручення курінного проводу, брав участь у виступах, що їх потайки влаштовували “Лісові Чорти”.

Працюючи від 1931 року аж до розвалу Польщі секретарем Головної Ради Українського Протиалькогольного і Протинікотинного Т-ва “Відродження” у Львові (не за гроші, а за саме Спасибі!), всяко сприяючи Богданові Кравцеву (“Графові”) у пластовому видавництві “Вогні”, студіюючи на львівському університеті, музикуючи разом з Леонідом Яблонським (Ябцьом) та нашою спільною оркестрою на львівських балях, вечерницях, а вліті, під час шкільних ферій у “Живці-Черчі”, у “Стаховій Волі” й “Зелем’янці”, вряди-годи “замешкуючи” у львівських поліційних арештах і разом з Малою “відпочиваючи” три місяці в бережанській тюрмі, а в часі війни виконуючи ролю дольмечера й пропагандиста “Адольфа Серапонтовича Армії” — я завжди, по своїм спроможностям, пам’ятав про пластовий закон і кодекс “Лісових Чортів”.

А там покотилися роки… Всі ми розбрелися по світі. Одні на студії, другі на додаткові студії у тюрмах і в “Березі Картузькій”, ще інші займали різнородні підрядні й керівні становища у власних чи загально-громадських і політичних установах і організаціях. Чимало з-поміж нас відійшли на “Вічну Ватру”, пропали без вісті або полягли в нерівному бою за Батьківщину… Після війни, у 1945 році, ті, що зосталися при житті, зійшлися знову. Поповнивши наші проріджені ряди новим нарибком і допливом свіжої крови, ми знову розбрилися по всьому світі, щоб служити Богові й Україні, собі й Батьківщині на користь, а Пластові й Великому Племені “Лісові Чорти“ на славу!

Іван Р. Костюк

*

0 коментарів

Підтримати 100 Кроків

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
Filter by Categories
1910ті
1920ті
1930ті
1940ві
1950ті
1960ті
1970ті
1980ті
1990ті
2000ні
30 років Пласту в Україні
70США
анонс
балачка
бібліотека
біографії
блог
важливе
виховництво
Відеоматеріали
Вічна Ватра
Джемборі 2019
Звук
ЗМІ
історія
курені
медіа
Начальний Пластун
новини
осередки
Персоналії
Подертий черевик
символіка
Сірий Лев
табори
Улади
УПН
УПС
УПЮ
УСП
цього дня
Часівник

Реклама

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.

Pin It on Pinterest

Share This