Уривки зі спогадів пл.сен. Богдана Гаврилишина з книги “Залишаюсь українцем”.

До найважливіших подій польського періоду я відношу два пластових (скаутських) таборування у Карпатах в Остодорі неподалік від невеличкої річки Лімниця — це близько двох кілометрів ходу від села Підлюте, літньої резиденції митрополита Андрея Шептицького, голови Української католицької церкви та опікуна Пласту.

Початок мого довічного пластунства відбувся завдяки моєму братові Михайлу. Хоча в батька щодо мене були великі амбіції, він рідко говорив зі мною й лише раз сказав: “Бог дав тобі трохи таланту і твій обов’язок — його використати”. Він зробив висновок, що я добре навчатимусь у школі, й ніколи не перевіряв і не цікавився тим, що і як я вчив і розвивав. Саме тому брат став моїм другим батьком. Влітку 1937-го Михайло записав мене до мого першого пластового табору. Він приїхав зі Львова, де навчався в університеті, привіз мені пластовий однострій, рюкзак, необхідне обладнання, перед цим записавши мене до одномісячного табору. Він переконав маму відпустити мене самого у довгу подорож до табору, назустріч чудовим пригодам.

Саме в цьому першому таборі я навчився дисципліни, дізнався, як бути хорошим членом команди, та пережив кілька справжніх пригод, таких як ночівля у колибі на вологому сіні та лише чашка гарячої води на вечерю. Це сталося так: одного ранку ми вирушили в одноденну пішу мандрівку, перейшли річку й піднялися на верхівку гори. В обід погода раптом змінилась і почалася сильна злива. Ми мусили спускатися вниз по слизькому камінню та стежках. Коли дісталися річки, то з жахом побачили, що вода в ній піднялася, зруйнувала дерев’яний місток та віднесла його уламки разом із поваленими деревами. Ми провели вечір у старій хатинці з дірявою стелею, а після “вечері”, що складалася з чашки гарячої води з кількома зернятками вівсянки у ній, спробували заснути на мокрому сіні, трусячись від холоду. Наступного ранку, коли вода спала, ми перейшли річку вбрід і повернулися до табору, де на нас вже чекав гарячий шоколад та хліб із маслом. Ми були дуже втомлені, але почувалися справжніми героями.

Найважливішим, що я осягнув у таборі, була сама суть Пласту: присяга, правильна поведінка пластунів, наприклад — робити щодня добре діло, зрозумів, як бути слухняним хлопцем, але в деяких ситуаціях — як бути лідером. Вечорами ми сиділи біля ватри, захоплено дивились на відблиски полум’я і не менш захоплено слухали невеличкі історії, які розповідали наші виховники, про історію України, про її славні, а також принизливі періоди, про стан і потреби нашого суспільства, сподівання впродовж століть здобути незалежність та про необхідність, коли ми виростемо, служити нашому суспільству.

Андрей Шептицький з новаком, Тодір

Андрей Шептицький з новаком, Тодір

Пласт було створено 1912 року в Західній Україні, коли вона ще належала до Австро-Угорської імперії, лише за сім років після того, як Баден-Пауел започаткував молодіжний скаутський рух. У 1930 р. Польща оголосила Пласт нелегальною організацією, але він і далі існував, організовував табори завдяки протекції митрополита Шептицького. Той був родом з української шляхти, яку в минулому було полонізовано. Через багато поколінь граф Андрей повернувся до свого коріння, став українським патріотом, хоча його брат лишився поляком і навіть служив генералом у польській армії. Шептицького високо шанували, він був надзвичайним моральним авторитетом. Багато страждав, його заслали в Сибір, потім у нього паралізувало ноги, але морально митрополит лишився дуже сильним. Польська влада не насмілювалася втручатись у те, що він робив. Будучи багатим, він віддавав землю й будівлі Пласту та став його покровителем. Коли я був у таборі, Шептицький перебував у своїй літній резиденції у сусідньому селі Підлюте, тому нам надзвичайно поталанило відвідати його. Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів та пильно подивився у вічі. Мені здалося, що він справді побачив мою душу, хоча в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, проте дуже мало людей наблизились до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, при цьому справжнього гіганта духу.

*    *    *
Вони розуміли, що ті, хто мають достатньо знань, могли б закінчити середню освіту в цій тимчасовій школі й потім у країнах, де вони опиняться, зможуть одразу вступати до університетів, а не повторювати рік чи два у середній школі. Підручників не було. В класі — лише дошка і крейда, а у нас — олівці й папір. Вчителі, однак, були хороші, а ще майже половину класу становили дівчата. Навіть за таких обставин добре було знов повернутися до школи. Невдовзі організували гуртки українського Пласту і мені пощастило вступити в якості старшого пластуна до куреня “Лісові Чорти”, членом якого залишаюсь і донині.

Одного разу в нашому таборі проходив концерт хору бандуристів — ми відчули страшенну ностальгію за Україною і майже всі плакали від щастя та від жалю, що не можемо повернутися на рідну землю.

Богдан Гаврилишин

*    *    *
З атестатом в руках за кілька місяців я записався до університету, який влаштувала АДРОН у відомому Музеї науки в Мюнхені. Я знав, що це буде щось тимчасове, що всі студенти переїдуть до різних країн, як тільки буде можливо, і університет закриється. Тому відвідував небагато занять, але ходив на деякі з тих, що проводив професор Юрій Старосольський, який пізніше працював у Бібліотеці Конгресу США, був пластуном, належав до куреня “Лісові Чорти”, став автором кращої книги українською мовою про скаутинг-пласт “Велика гра” (1948). Крім того, він став третім Начальним пластуном з часів заснування Пласту в 1912 р. Інший курс, який я час від часу відвідував, вів доктор Матвій Стахів. Обидва ці професори були дуже компетентні й цікаві. Маю зізнатися, що в мене був ще один мотив вступити до цього університету. Як студент я міг отримати додаткові купони на харчування, крім тих, які отримував у таборі для біженців у Карлсфельді.

Студентом університету я пробув недовго. Дізнався, що мій брат Місько разом з його родиною та з моїм батьком переїхали до табору для українських біженців у Еллвангені. Сестра Катруся з чоловіком Ярославом також жили там. Я вирішив приєднатися до родини і переїхав до Еллвангена.

Богдан Гаврилишин та Влодко Галат, Карслсфельд, Німеччина, 1946

Богдан Гаврилишин та Влодко Галат, Карслсфельд, Німеччина, 1946

Богдан Гаврилишин та Влодко Галат, Карслсфельд, Німеччина, 1946

Богдан Гаврилишин та Влодко Галат, Карслсфельд, Німеччина, 1946

*    *    *
Невдовзі я отримав ще кілька важливих уроків. Група українських пластунів збиралася організувати курені для старших пластунів і пластунок. Місько підійшов до мене і сказав: “Ти маєш бути зв’язковим куреня старших пластунів”. Здивовано я заперечив: “Як зможу? Я був лише удвох пластових таборах, коли мені було 11 і 12 років. Я майже нічого не знаю про скаутинг”. Місько відповів: “Якщо не знаєш, як щось робити, то навчишся і будеш це робити добре. Не святі горшки ліплять”.

Я таки став зв’язковим куреня і перед виїздом до Канади був уже дуже досконалим у цьому.

*    *    *
Однак моє життя розвеселила одна важлива подія. Перед тим як я почав працювати українська молодіжна організація СУМ (Спілка української молоді) відправила мене в Оттаву взяти участь у конференції усіх молодіжних організацій Канади. Я був членом Пласту, а не СУМу, але мене попросили, бо я добре вмів дебатувати. На конференції мене несподівано вибрали до координаційного комітету Канади для Світової асамблеї молоді (САМ), який складався з п’яти осіб. САМ була створена декількома роками раніше, до неї входила молодь з усіх демократичних країн, на відміну від Світової молодіжної федерації, спонсорами якої були комуністи. Серед п’яти членів комітету були двоє англомовних осіб, двоє франкомовних і я.

Взаємини між двома суспільствами — англо- і франкомовним — тоді були не дуже дружні (як це описано в “Двох самотностях”), тому було природно, що я став свого роду арбітром у комітеті. Ще менше очікував, що мене оберуть делегатом Канадської асоціації молоді для поїздки на конференцію САМ в Дакарі, Сенегал.

Міжнародна конференція до 100-ліття Пласту

Міжнародна конференція до 100-ліття Пласту

*    *    *
Я займався цим паралельно з консультуванням основних політичних лідерів в Україні. Я заснував фонд “Відродження” в Женеві, Швейцарія, вже в 1992 р. Ми організовували спеціальні семінари для студентів, надавали гранти на навчання за кордоном, організовували обмінні програми. Я також став активним в українському скаутському русі — в Пласті. Знав, що значна частина справжньої еліти в українській діаспорі на різних континентах вийшла з Пласту і пройшла пластове навчання. Вони стали суспільними лідерами, деякі досягай значних результатів у сфері науки та освіти.

Я був вражений частиною молодого покоління в Україні. Це надзвичайно талановиті люди з гарною освітою. Вони володіють іноземними мовами, побували за кордоном, використовують сучасні підходи та засоби комунікації, належать до студентських мереж чи спільноти випускників, мають відмінний погляд на світ зі здо-ровою системою цінностей. Багато з них думають про майбутнє України, дехто хоче і навіть прагне зробити щось для цього.

Беручи до уваги зазначене, у грудні 2009 р. в Києві було створено фонд (Благодійний фонд Богдана Гаврилишина), щоб допомогти появі за 8-10 років критичної маси справжньої еліти. Я сподіваюсь, що ці молоді люди займуть ключові посади у політичних та інших інституціях і проведуть країну крізь процес перетворення до того, що я називаю нормальною країною.

Виступ на міжнародній конференції до 100-ліття Пласту, УКУ, Львів, 23 серпня 2012

Виступ на міжнародній конференції до 100-ліття Пласту, УКУ, Львів, 23 серпня 2012

Джерело: Гаврилишин Б. Д. Залишаюсь українцем: спогади / Богдан Гаврилишин.— К.: Унiв. Пульсари, 2011.— 288 с.: іл.— (Серія “Українці у світовій цивілізації”).

*