Передо мною п’ять пожовклих, датованих на відвороті фотознімок з мандрівки Лісових Чортів із Сокола до Ворохти 1927 року. Вдивляюся в ці знімки, побільшуючим склом стараюся розпізнати постаті і пробую по майже 50-тьох роках відтворити цю славну виправу.

Було це вліті. Табір юнаків на Соколі під проводом коменданта проф. Т. Поліхи та обозного ЛЧ Романа Файґеля якраз закінчився. 2 серпня приїхали їм на зміну пластунки, що їх наш Мурмурандо називав “скобки”, і нам, фаміліянтам, був час вибиратися в дорогу.

Метою нашої мандрівки була Ворохта, де ввечорі 6 серпня мала відбутися наша вечірка в залі учительської оселі.

Наша дорога була намічена так, що ми мали вирушити з Сокола 3 серпня і – йдучи в загальному напрямі на південний схід – перейти через верх Заплата до села Гута в долині Солотвинської Бистриці, звідтам перейти через верх Ріпна до села Зелена над Надвірнянською Бистрицею, врешті перебратися через черговий хребет у долину Пруту та до Ворохти.

Учасників було, як видно зі знімок, 21: Петро Пясецький, Ярема Весоловський, Богдан Макарушка, Іван Мриц, Роман Барановський, Мурмурандо, Андрій Пясецький, Володимир Янів, Мирослав Раковський, Степан Щуровський, Коржик, Тарас Грушкевич, Юрій Старосольський, Шані, Богдан Стернюк, Роман Мицик, Василь Кархут, Юрій Цегельський, Степан Рожанковський, Роман Файгель і Володимир Масюк.

Готові до дороги, з палицями “на плече”, ми 3 серпня обійшли святковим колом “дерево життя” на таборовій площі і вирушили на верх Заплату, мабуть добре після обіду, бо й тіні на знімці довгі.

Зразу, підходячи на Заплату, ми мали труднощі знайти правильний плай, тож заночували на полонині на Заплаті, і ранок 4 серпня застав нас ще на тому першому від Сокола хребті.

Ми зійшли вділ до Гути, перейшли через Солотвинську Бистрицю і почали підхід на Ріпну. На підході ми побачили стару колибу і вирішили тут заночувати.

Вранці 5 серпня ми почали підхід плаєм, що провадив на південний схід через сам верх Ріпна до села Зелена над Надвірнянською Бистрицею. Підхід був доволі стрімкий. Напереді йшла “шпіца”, себто чоло нашої виправи з мапами, а далі йшли всі інші фаміліянти довгим гусаком. У певнім моменті “шпіца” затрималася: наш плай перехрещувався тут з іншим плаєм, який видимо йшов горизонтально та, мабуть, опоясував колом сам стіжкуватий верх. Хтось піддав думку, щоб не дертися на сам верх, а радше обійти його півколом цим горизонтальним плаєм, аж поки не натрапимо на продовження плаю до Зеленої, яким ми тепер ішли.

П’ята мандрівка Лісових Чортів: Сокіл - г. Рипна - Ворохта. ЛЧ на г. Заплата 4 серпня 1927. Провадить Маршалок ЛЧ Пік Пясецький

П’ята мандрівка Лісових Чортів: Сокіл – г. Рипна – Ворохта. ЛЧ на г. Заплата 4 серпня 1927. Провадить Маршалок ЛЧ Пік Пясецький

Цю суґестію ми радо прийняли і почали йти горизонтальним плаєм, але йому якось не було кінця. Починало вже темніти, як ми натрапили знов на перехрестя і почали сходити поперечним плаєм у долину. Нагло констернація: перед нами колиба, яку ми вранці залишили, а наші компаси показують, що ми йдемо не на південний схід до Зеленої та до Ворохти, а на північний захід, звідки ми прийшли… Що трапилося?

Пояснення було просте і прикре: йдучи горизонтальним плаєм, ми не завважили плаю з верха Ріпна до Зеленої, перетяли його і, окруживши цілий верх, зійшли на плай, яким ми зранку підходили, і до колиби, де ми останньо ночували. Іншими словами, ми втратили даремно цілий день, і нам зостався тільки останній день, 6 серпня, щоб дістатися до Ворохти. Було очевидне, що перейти за цей один день два хребти між нашою колибою і Ворохтою – неможливо. Залишилася тільки одна розв’язка: зійти ще далі назад, до Гути, де був найближчий битий шлях, і цим шляхом маршувати до найближчої залізничої станції в Надвірній, а звідтам поїздом до Ворохти. Нова намічена траса була незвичайно довга, з усіма закрутами, мабуть, близько 60 кілометрів (понад 35 миль), але іншого виходу ми не мали.

Після вчасного сніданку 6 серпня ми вирушили біля 6 год. ранку. Зійшовши плаєм до Гути, ми почали той форсовний марш, який тривав яких 12 годин, з малою передишкою по дорозі. Ми маршували колоною по шосе, а не маючи часу варити обід, їли без розбору, що могли дістати по дорозі від селян. Комбінація квасного молока зі свіжими яблуками спричинила дуже некорисні наслідки, зокрема в одного фаміліянта; ми мусіли ждати на захворілого, розділили між себе його спорядження, взявши ослабленого попід руки, прямо тягнули його зі собою. При кінці маршу, перед Надвірною, частина фаміліянтів, що були в кращій формі, приспішила кроку і прийшла значно раніше на станцію, чим решта. Вони купили для всіх квитки і післали напроти нас одного фіякра (повозку). Ми посадили до фіякра недужого й інших перевтомлених і так останками сил добилися до станції, де поїзд уже заїжджав.

За добру годину ми вже були в Ворохті, у п-ва Федаків, милися та оглядали наші “сливки” (синьо-чорні баньки підшкірні на підошвах, спричинені довготривалим натиском черевиків). Першуном у придбанні “сливок” був В. Янів, ноги якого ніяк до танцю не надавалися.

Але на вечірку ми прийшли ще впору, відкрили її нашим “Гей-гу!” і добре витанцьовували до пізньої ночі.

На другий день, 7 серпня, ми ще викупалися в Пруті, а потім роз’їхалися домів. Так закінчилася ця фамілійна мандрівка 1927 року.

Автор: Мирослав Раковський

Джерело: Лісові Чорти. Їх життя і буття 1922-1945, Вашингтон – Нью-Йорк – Торонто, 1983.

*

Лого 100-ліття

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.