Богдан Макарушка: Мої спомини про Сокіл

Таборова брама на Соколі, 1926

Велика радість запанувала серед пластунів (або т. зв. пластової братії) у Львові, коли поширилася мила вістка, що наш національний добродій і меценат, митрополит Андрей Шептицький подарував (а точніше винаймив Пластові на 100 років за ціну одного золотого річно) площу в горах біля Підлютого, у своїх митрополичих добрах, де пластова молодь могла б відбувати свої літні табори.

Площа, призначена на приміщення табору, була на горі “Сокіл”. Опіку над тим надзвичайно щедро дарованим майном перебрало “Товариство Охорони Дітей і Опіки над Молоддю”, яке завжди матеріально і морально підтримувало Пласт. Лісові Чорти почали будову мешкальних куренів на тій площі, так що в 1926 році можна вже було організувати перший літній табір.

Розуміється, що наша Фамілія як найактивніший курінь у Львові негайно перебрала на себе обов’язок організації і проводу табору. Мене призначено перебрати обов’язки т. зв. “таборового лікаря”, на що я з великою радістю згодився! Я тоді був ще лікар “без диплому”, бо щойно перед несповна роком повернувся з Відня до Львова і якраз був у стадії нострифікації своїх відбутих у Відні студій та іспитів, однак уважав своїм обов’язком виконати прийняту на себе відповідальність якнайшвидше!

І так у перших днях липня 1926 року (тепер не пам’ятаю вже дати) “заспана” машина вузькоторової залізнички, яка курсувала між Осмолодою і Брошневом, запищала-засвистала і зупинилася при підніжжі гори “Сокіл”. Вона тим разом тягнула на своїх “льорах” дуже надзвичайний у тій околиці “ладунок” —численних пластунів-юнаків, які їхали відбувати свій перший літній табір, де мали вчитися пластових вмілостей і чеснот та гартувати свого пластового і національного духа!

Поїзд станув, тарелі на льорах зударились і задзвеніли металевим стуком, рейки і колеса заскрипіли і моментально з поїзду висипались пластуни в одностроях з наплечниками і пластовими палицями в руках. Машина весело засвистала, щаслива, що позбулась “тягару”, і від’їхала в напрямі на Підлюте-Осмолоду. Ми швидко позбирали свої “манатки” і почали чимскоріше підходити під гору Сокіл, цікаві, як виглядає та призначена на табір площа. Підхід поміж деревами був досить стрімкий, але не довгий, і перед нашими очима з’явилася прекрасна розлога поляна, звернена до сонця, окружена зі всіх боків кущами та деревами, а на її вершині блищали до сонця два нові, досить великі мешкальні курені, мабуть у бойківському стилі. Наша цікавість була дуже приємно заспокоєна.

Курені були ще не цілком викінчені і не дуже придатні до вжитку, тому негайно всі, хто мав якінебудь столярські або теслярські здібності, рушили помагати викінчувати потрібні роботи. Всі інші помагали приносити потрібні будівельні матеріали. Не пам’ятаю вже тепер, як довго ті роботи тривали, однак напевно знаю, що вже вкорогці підлоги були вставлені і курені були готові до вжитку!

На склоні площі був також будинок для приміщення проводу табору, а нижче для кухні. Ще далі вділ ми сходили митися щоранку до потічка, який там перепливав і нижче впадав до Лімниці. Недалеко від рейок лісової залізнички построєно невеличку “входову браму до табору”, біля якої збудовано будку для стійкового.

Велику площу перед куренями, яка була дуже “спадиста”, вирішено вирівняти, знівелювати, щоб зробити її більш придатною для наших потреб. Наш фаміліянт Юрій Пясецький виготовив відповідні пляни, і почалась тяжка робота, до якої призначено обов’язково усіх учасників табору. Оскільки добре пригадую собі, ці роботи тривали на протязі обох літніх таборів у рр. 1926 і 1927. Дуже помічним у тих працях був добре знаний українському суспільству силач, тяжкий атлет Волинець. Він виступав у Львові у цілім ряді тяжкоатлетичних змагань, здобуваючи багато перемог, і тим здобув собі велику популярність, головно серед жіноцтва, яке подивляло його гарно розвинену поставу і сильні м’язи. Він був великим приятелем пластової молоді і приїхав на табір помагати нам, чим міг. Він двигав величезне каміння-брили та перекидав їх з місця на місце в міру потреби, а захоплені юнаки подивляли його силу.

І так то в роках 1926 і 1927 я провів один місяць у літніх пластових таборах, серед прекрасної природи, веселої пластової молоді та дорогих друзів “фаміліянтів”, виконуючи там обов’язки таборового лікаря. Серед таборових зайнять час минав блискавично швидко, і не хотілось вірити, що от-от уже зближається кінець табору! Мої обов’язки (які я, зрештою, сам на себе наклав) були такі:

1. Оглядини всіх учасників табору зараз на самім початку і закладення картотеки.

2. Здоровельна опіка, яка полягала на тому, щоб не дозволяти на надмірні спортові чи фізичні напруження тим, хто були фізично не дуже здібні до того.

3. В міру потреби лікування хворих чи фізично пошкоджених або зранених та ізоляція підозрілих у інфекційних чи заразливих хворобах.

4. Санітарний нагляд над кухнею, щоб усе було згідне з санітарними приписами та здоровельними принципами гігієни.

5. Ведення курсів першої допомоги і рятівництва.

Курси відбувалися на вільнім повітрі, на розлогій поляні, окружений кущами, і назагал втішалися численною участю таборовиків. Я старався навчити їх теоретично і практично всього того, чого вимагалося до пластових іспитів. Крім того, я старався ознайомити учасників із правилами загальної, особистої гігієни, а також подавав загальні відомості з ділянки медицини, подаючи найважливіші прояви деяких “посполитих” хворіб. Із ставлених численних запитів я міг ствердити, що зацікавлення моїми викладами було велике. А ще більш приємно було мені ствердити кілька років пізніше, що кілька учасників моїх курсів вибрали медичні студії і стали лікарями!

Будова мосту на Соколі, 5 липня 1927 р.

Будова мосту на Соколі, 5 липня 1927 р.

Назагал ми мали щастя, що не було поважних захворінь, не було інфекційних хворіб ані шлунково-кишкових затроєнь. Трапився тільки один поважний випадок, який загрожував життю! Був у таборі молоденький юнак Орест Питляр, син нотаря з Тернополя, мабуть одинак, який дуже любив сунички. Він присів під кущиком, де вже червоніли дозрілі сунички, і почав їх зривати. Однак не завважив, що з другого боку кущика чатувала їдовита гадюка, т. зв. “мідянка”, яка хотіла відігнати влізливого інтруза і вколола його в палець! Стався великий рух. На щастя, я був дуже близько, тож негайно розтяв затросний палень, рану здезинфекував і забезпечив, руку тісно перев’язав, щоб їдь не мандрувала з кров’ю, дав йому напитися трішки алькоголю і негайно помандрував з ним до Підлютого, де була лікарка д-р Туна-Надрагова: я хотів упевнитися, що зробив усе, що потреба. Вона потвердила, що не можна більше нічого зробити на місці, і відправила його до лічниці до Львова. Там йому дали ін’єкцію “пропідону”, тоді загально вживаного лікарства для охорони перед інфекціями і відпустили його. Ніякі більше прояви затроєння не з’явилися. Так закінчилася щасливо прикра пригода з їдовитою гадючкою. Однак хто знає, чи Питляр не мав якого “потягу” до гадючок, бо після Другої світової війни він виемігрував до Австралії, де живуть куди більше їдовиті гадюки, чим у нас у “старім краю”. Не знаю, чи він мав там які пригоди з ними, однак я бачив його, коли він приїхав на сталий побут сюди до США.

Ще одну не дуже звичайну пригоду хочу описати. У нашій таборовій аптечці ми не мали дуже багато лікарств і перев’язочного матеріалу, тож треба було ощаджувати все. Не так, як тут, що все є “діспозабл” і по вжитті викидається. Коли ми зужили довгий, 10-метровий бандаж, то його прали і розвішували на кущах сушити на сонці. Корова, яку пастушок пригнав пастися недалеко нашого табору, хотіла, видно, спробувати, як бандаж смакує, і почала його їсти. Хтось із юнаків зауважив, що їй висить ще з писка яких 2 метри бандажу. Нам пощастило лагідно до неї приступити, і ми почали витягати бандаж. Добре, що бандаж був ще у її першім шлунку, тож нам пощастило його витягнути. Шкода, що ми не мали фільмового апарату, щоб увіковічнити ту надзвичайну подію. У всякому разі і корова і бандаж були врятовані, тільки бандаж треба було ще раз прати і сушити!

Найбільш незабутньою, радісною подією в часі таборування були відвідини в таборі нашого мецената і добродія-митрополита Андрея. Як тільки ми довідались про заповіджені відвідини, то негайно почалось інтенсивні приготування до важливої події. Найтяжча проблема була: Як “дістати” його нагору до табору?

Митрополит серед пластунів

Митрополит серед пластунів

Всім нам було відомо, що він хворів на дуже прикру хворобу ніг, яка майже не дозволяла йому ходити.

Вивезти його нагору до табору було неможливо через брак відповідної дороги, тож єдина можливість була: “винести”! Для тієї мети збудовано велику, широку, вигідну “лектику”. До обидвох боків лектики прикріплено два міцні, довгі дрючки так, щоб 12-ох пластунів могли її вигідно нести. Кожний був би радо зголосився до виконання того милого завдання, однак вибрано тільки “найсильніших”. І так нам удалось дістати нашого добродія у наше пластове коло. Радість і захоплення, які запанували серед “пластової братії” з того приводу, годі мені описати словами…!

Ми всі мали нагоду бути так дуже близько коло нього, слухати його слів та дивитися йому просто в лице! А те його лице було дійсно незвичайне — таке дуже гарне, миле, вічно усміхнене, а очі впрост прекрасні! Хто дивився в його лице, той відчував, що тілом проходило якесь незвичайне дрижання, а душа немов наповнювалась якимось “надземським” надхненням. Цього вже ніколи в житті не забути!

Джерело: Богдан Макарушка. Мої спомини про Сокіл і Фамілію ЛЧ в роках 1926 і 1927.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*