ВППП—КВДЧ (Вишкіл Попередньої Пластової Підготовки – Крайовий Вишкіл Дійсного Членства) “Пласт у значінню міжнародного скавтінґу є ділом зрілих, поважних людей. Се не сама забава для забави, не сам спорт, не сама руханка, не військо і не школа. Се в розумну систему уложене і молоді здорових народів зрозуміло подане до виконування мистецтво життя. Виразно підкреслюю: се мистецтво, і як таке воно вимагає від нас запалу, хисту і студій, речей, що їх народи завжди шукають і находять серед молоді. Як можна в кожному мистецтві бути самоуком, так можна бути пластуном без пластових підручників і без пластового уладу. Як були великі творці, художники ще довго перед ріжними академіями, так були пластуни ще перед заснованнєм Пласту: Великі люди — не всі, тілько ті, в яких історія ствердила пластові прикмети, — названі в підручниках Пласту як взірці і предтечі ідеалу пластуна, і нема найменшого сумніву, що коли б вони жили, були б співтворцями Пласту і розуміли б його без підручників, самі з себе. Як з академії і з-під найкращих професорів мистецтва можна вийти дуже пересічним художником, так і з Пласту можна вийти цілком пересічною людиною. Бо Пласт вимагає запалу, хисту і студій”.

Олександр Тисовський

* * *

Людині завжди потрібен досвід. Зазвичай свій, але деякі умніци вміють користати з чужого (у цій фразі особливо тре пам`ятати про позитивне мислення, хоч про нього завжди тре пам`ятати). Я оце недавно почув: “Колись казали, що пластунів в Україні більше 10 тисяч, але ми не можемо знайти під це звіти. А ось тепер ми порахували – насправді нас є 6 421, 3 пластуни”. Тю. Читайте класіков (ну хоча б то, шо тут зверху). Те що ми не знайшли (не залучили) прихованих потенційних пластунів не їхня заслуга, а наше недопрацювання. І те, що їх слід шукати – це доконаний (давно вже конає) факт, і раньшіше (!!! ну я ж сеньйор, мушу посилатись на сиву томукількарічну старину) організація правильно приділяла цьому велике значення. І важливим інструментом були саме ВППП.

Травень 1992. Перший вишкіл практичного пластування (ВПП). Урочище Гнилий Потік

В середині 90-х “правильні” курені стібались (може, то я придумав, для трагізму оповіді) з Мурлик, що замість знайти собі якусь спеціалізацію та правильниково пластувати, вони бавлять посполитих та будують Пласт-село-схід. Але з тих забав (певно кілька десятків ВППП та з десяток таборів “Гайда до Пласту”) постало багато осередків, і частково не наша проблема, що роздута іскра в багатьох затухла (просто чистого повітря завжди бракувало). Мета цих занять багатогранна (саме з двома н):

1. Дуже помага в особистому розвитку інструктору (по-перше, вчишся не боятись аудиторії чужих, а деколи і скептично настроєних, людей; по-друге, вчишся чітко висловлювати свої або й чужі, думки; по-третє, кількаразово вникнувши в одну й ту ж тему починаєш сам її розуміти; тощо);
2. Помага в чисельному рості організації (а це ширше коло спілкування, можливість географічного розширення гостьового ареалу (во як вумно випендрився), внески, така-сяка державна та громадська підтримка, і т.д. і т.п.);
3. Формує (хай повільно і поступово) громадянське суспільство (бо людина хоч бачить, шо можна жити по-другому, а не все гребти під себе). Проблем у цьому ділі теж багато (але ж Пласт – це велика гра, і іграться надо по-настоящому) – слід шукати людський матеріал та ресурси для проведення; нові осередки дуже нестійкі (особливо по селах), бо тримаються часто на поодиноких інтузізістах, яких тре підтримувати та тягати по вишколах; чим більше людей, тим більше думок, і важко втримати “чистоту ідеї та методи”. Но ігра стоїть свєч, хоч іногда і геморойних.

Ну а тепер зі свого досвіду. Вперше на ВППП інструктором я потрапив як було мені 16 років (яким чином мене туди затягли чесно не помню). Їхали ми підіймати пластову Буковину. Мандрівка була живопісна. Зі Львова до Тернополя їхало нас певно п`ятеро – дві молоді старшопластунки (Амазонки) та три юнаки-розвідувачі.

Посвідка з вишколу

У Тернополі я вперше побачив велику Пластову Домівку – окремо стоячий двоповерховий будинок (з подвір`ям), в котрому були кімнати для занять, актовий зал, спортзал, канцелярія та ще й ціле пластове видавництво (видавали газету “Цвіт України” та пластові правильники, а то тоді був ше той діфіціт). Там нас зустрів Григорій Бурбеза (колись здається був Мурлика, а тоді Сіроманець) (здається був референтом видавництва в КПС) та блаженої пам’яті Іван Гавдида (Вовча Ліга) (він власне і був комендантом того вишколу). Хапнули ще трьох тернопільських юнаків-розвідувачів, запакували у рафік (були колись такі буси, ніби як санітарні машини) купу агітаційної літератури і себе та й поїхали до Чернівців. Приїхали вже надвечір. Поселили нас в готелі у центрі міста, зробили нам екскурсію історичною частиною (і знаменитий університет через паркан показали) та ще й вечерею у ресторані нагодували, може ше й до якого большого начальніка з мєсної освіти зводили (того вже точно не помню) – одним словом, ще робота не почалась, а вже відчуваєш себе очень важним да нужним. Зранку поїхали ми на якусь базу відпочинку у гори, а там вже було нагнано в обізательном порядке толпу вчителів (молодих і не дуже, ме і же) та завучів по виховній роботі. От поділили тих старших людей на 6 гуртків (по 7-8 людей) та кожному гуртку дали виховником-гуртковим юнака-розвідувача. Програма повністю копіювала пластовий табір (але інтенсивно-стиснутий у чотири дні) – з чітким розпорядком дня (вставання, руханка, вмивання,відкриття дня, впоряд, сніданок, заняття, обід, спортовий змаг чи мандрівка, гутірки, вечеря,закриття дня, ватра чи гуртковий вогник).

Ранкова руханка на пластовому таборі. Фото з “Пластового Альманаху” Степана Папа-Пугача, 1976

Старшопластуни були проводом та інструкторами, а ми (розвідувачі) поліцаями-наглядачами та одночасно довідником-шонеясно. Перший день людям було тєжко (чьо ті бандьори от нас хотят), але терпіли, бо начальство сказало, шо хто убіжит квартальной премії не увидит. На другий день вже стало веселіше (побачили в нас доброзичливість, а не напряжність). На третій день на ранішню збірку вже самі вишикувались (виховник третього гуртка проспав, а звіт бунчужному здавав вже один з учасників – “Трєтій отряд єсть, а Хоми опять нету”), і проявляли недюжий інтерес до занять. А на четвертий день як прощались то вже цілювались-обнімались (відать у передчуті тої премії, а може ми їм так сподобались). З того вишколу постав осередок у Кіцмані та гуртки у Чернівцях. Ми потім з ними дружили, вони приїздили до Львова на екскурсії та заходи. Але за кілька років ті осередки (з різних причин) захиріли. Але не будем о грусном… (сьогодні (2016) осередок у Чернівцях є діючий та активний, а в Кіцмані, на жаль, не діє. – прим. 100 кроків).

Текст: ст.пл.скоб Тарас Полихата, ЦМ

Фото посвідки: Анна Глібка, Ігор Наконечний
*