Перед закінченням Крайової Пластової Зустрічі Канади біля Вінніпегу в липні 1970 року (КПЗ 70) я мусів покинути пластовий табір і з Давфину повернутись до Едмонтону. Шкода було передчасно виїздити, прощатися із пластовими товаришами.

Ще досі бачу свого коменданта, бородатого бунчужного, згадую, як ми бігали довкола юнацького підтабору одного вечора. Перед очима продавець-китаєць із Давфину у вишиваній сорочці, підперезаний крайкою…

Їду додому, бо завтра досвітком вилітаю з Едмонтону до Японії. Дома все готове. Їде 43-ій курінь канадських бой-скавтів з Едмонтону, всіх 28, я і 8 виховників. Першою зупинкою після тригодинного лету було місто Анкориж на Алясці. Стояли ми там одну годину, щоб набрати пального. До Токіо летіли 7 годин і 30 хвилин.

І от ми справді в Японії. З летовища провідник запровадив нас до автобуса з охолодженням. Токіо величезне місто-порт. Ми їхали по головних підвищених понад шляхами і будинками дорогах якби мостами. Токіо індустріяльне, велетенське задимлене місто з 11 мільйонами (половина населення Канади) мешканців.

Незабаром ми приїхали до готелю Нигон Шимпан. Коли зайшов я до кімнати, побачив, що вона влаштована по-американському, лише шкіряні капчики біля дверей нагадували, що ми у японському готелі. Міняючи гроші, за 20 долярів я дістав щось 7.200 єн. Купуючи фотоапарат, заощадив близько 65%, а за обід в ресторані заплатив 1.50 дол. Їв його я патичками вперше. Був добрий із свіжих морських продуктів. Коли повертався із закупів таксівкою, на мені терпла шкіра, бо вона немов би летіла в повітрі. Таксі досить дешево коштують і вигідно ними подорожувати, хоча спочатку трохи лячно. Наступного дня ми поїхали до Осаки.

Їдемо найшвидшим потягом у світі, 300 км їзди на годину. Я сидів біля вікна, мені закрутився світ. За три години ми були в Осаці. Замешкали в Інтернаціональному готелі недалеко ЕКСПО.

Пл. уч. Олесь Стадннк з членами управи та директором (побіч О. Стадника) 5-ого Джемборі японських скавтів

Пл. уч. Олесь Стадннк з членами управи та директором (побіч О. Стадника) 5-ого Джемборі японських скавтів

ЕКСПО 70

ЕКСПО’ 70 розташувалося на горбах Сенрі в Осаці. Площа 3.300 тисяч кв. метрів. Павільйони відкриті від години 3.30 до 9.30, а ціле ЕКСПО триває від 14 березня до 13 вересня ц. р. Усіх павільйонів є близько 120.

Представлені тут майже всі держави світу. Найдовші черги (часами 6 годин) є перед найбільшим американським павільйоном і найвищим совєтським, а також перед японськими. Канадський павільйон також гарний, але гадаю, що кращий був у Монреалі.

У цьому павільйоні Канада в уяві відвідувачів є півдикою країною, де ганяють індіяни та ескімоси по вічних снігах та льодах. Та видно, японцям це подобається, бо канадський павільйон для них один з найкращих. За неповні два дні я відвідав 59 павільйонів. Почавши з канадського, я відвідав квебецький, онтарійський та бріт.-колюмбійський. В онтарійському будинку я зустрів українку з Торонта, Галину Кушпету. Вона здивувалась, побачивши мене у пластовому однострої. Я мав легкий однострій, в ньому було вигідно ходити, бо міг легше дістатися до павільйонів.

Мене навчили в болгарському павільйоні такої методи входження без черги до павільйону: треба сказати провідникові даного будинку: «Я з делегацією з Канади. Я ще не бачив вашого павільйону, а це мій останній день на ЕКСПО».

Галина Кушпета з Торонта і пл. уч. Олесь Стад- ник з Едмонтону перед онтарійеьких павільйоном на ЕКСПО 1970 в Осаці

Галина Кушпета з Торонта і пл. уч. Олесь Стад- ник з Едмонтону перед онтарійеьких павільйоном на ЕКСПО 1970 в Осаці

Мене завжди впускали після такої заяви. Я розговорився з болгарською провідницею — вона по-російському, а я по-українському. Коли на її запитання — чи я вже бачив совєтський павільйон — я відповів, що ні, вона мене завела туди бічними дверима, кудою входять визначні особи. Представила мене директорові павільйону і всім іншим. Виявилось, що директор і один із службовців українці. Багато розпитували про Пласт, про Канаду і про українське життя. Запросили в Україну, але коли я сказав, що нещодавно повернувся з мандрівки по Україні, вони ще більше дивувались. На прощання зробили спільну світлину моїм апаратом.

Так заощадив я б годин чекання. Павільйон СССР в Осаці різниться від Монреальського тим, що в ньому було багато більше пропаганди (100-річчя Леніна!) і все було під совєтську тему. Під цим павільйоном довжелезна черга, він є одним із кращих і найпопулярнішим.

П’ЯТЕ ДЖЕМБОРІ ЯПОНСЬКИХ СКАВТІВ

З ЕКСПО ми поїхали до підніжжя гори вулькана Фуджі, до Асагурі, де відбувалося 5-те Джемборі японських скавтів для практичної підготовки до 13 Світового Джемборі, яке має бути на цьому ж місці у 1971 році. Гора висока на 3,776 метрів. На вершку цієї гори, на отворі, яким виприскувала лявіна, побудовано буддійську святиню. У підніжжі гори ростуть бамбукові дерева, яких ми вживали на будову щоглів, брам та інших таборових споруд. Важко знайти краще місце. Усіх юнацьких підтаборів було 14. а 15-тий був для проводу, пошти, банків, постачання, приземлення для гелікоптерів тощо. Усіх учасників було 33,000 і 3,300 провідників. Здебільша це були японські скавти. Скавтський рух дуже поширений серед японської молоді.

Я зустрічав скавтів з Австралії, з південних азійських країн, було багато американських скавтів, батьки яких є у службі на Далекому Сході.

Пл. уч. Олесь Стадник (перший з права) разом групою канадських скавтів у Японії

Пл. уч. Олесь Стадник (перший з права) разом групою канадських скавтів у Японії

Відкриття Джемборі відбулося 6 серпня ц. р. японською мовою і тому я нічого не міг зрозуміти. Не бачив я також і піднесення прапорів, бо насіла густа мряка. Жаль, що не було зі мною Галини Кушпети із її добрим знанням японської мови. Японські скавти допомогли нам розбити шатра, виявили багато сердечності!

Наступного дня я зустрівся з директором Інтернаціональних Справ японського скавтінгу, п. Т. Тамакія. Він був дуже зацікавлений нашим Пластом і багато розпитував про нього. Я мав англомовні брошури про Пласт.

Вони стали мені у великій пригоді. Я подарував ці видання, удекорував його відзнакою цьогорічної Крайової Пластової Зустрічі в Канаді (КПЗ’70), які я дістав від пл. сен. Т. Горохович і пл. сен. М. Бориса на КПЗ’ 70, потім ми зробили спільну світлину і я помандрував до коменданта Джемборі. Тут була мала проблема — п. Йошійо Шибукі не говорив по-англійському. Та багато допоміг скавт-перекладач. І йому я роздав «пропаганду», причепив йому відзнаку, зробив спільну світлину і пішов оглядати Джемборі. Я зауважив, що скавти готові кожночасно допомогти іншим, вони більше товариські і приятельські, ніж пластуни, серед них велика самодисципліна. Нема тертя між курінними, осередками чи між скавтами. Варто, щоб пластуни це взяли до уваги.

Кожний курінь скавтів харчувався окремо. Харчі відбирали військовими вантажними автами від головного інтенданта, везли до проводу підтабору, а звідси ми їх привозили до куреня. Харчі свіжі і смачні та дуже достатні. При кінці Джемборі японські скавти виручали нас у куховарстві. Треба подивляти велику здібність і вміння японців — на Джемборі зразковий порядок, чистота, дисципліна. Пригадую один неприємний випадок. В Едмонтоні хлопці, розвозячи морозиво, дзвонять. Одного дня, коли було 97 ступенів під час дозвілля ми почули добре знані нам з Едмонтону дзвінки продавців морозива. Та коли ми вибігли із шатра, було велике розчарування — це було вантажне авто із… сміттям. Смітярі, приємно усміхаючись, немов просили, щоб їх чимось обдарувати…

Час пройшов швидко і настало закриття Джемборі. Ще досі бачу ліс прапорів — курінних та інших з’єднань. Над ними прапори державних народів. Яке глибоке враження це робить на кожного і як гордо почувається скавт, коли бачить свою скавтську частину як частину народу під своїм прапором і прапором своєї держави. І як боляче мені було, що між прапорами вільних держав та народів (деколи таких малих) не було прапору України. Пригадую, як у неділю всі скавти брали участь у Богослуженнях свого віровизнання. Не мав свого тільки я!..

Джемборі відвідували багато визначних людей. Був японський престолонаслідник із дружиною. Японці ставляться до нього з великою пошаною. Був він також і в Монреалі на ЕКСПО.

На закриття Джемборі була ватра. Я вперше бачив хороводи японської молоді в однакових кімоно. Западав сумерк, ватру підпалювали смолоскипами із чотирьох сторін. Ватра велика-велика і своїм полум’ям немов хотіла загріти всіх учасників. Але найбільше враження на мене зробили штучні вогні, які вибухали різнокольоровими кулями і творили чудові картини. Це тривало близько пів години. Джемборі «Сайонара» перейшло до історії. У 1971 році на цьому самому місці передбачають 20.000 учасників і 2.000 провідників.

Не знаю — чи привітаю Вас, незабутні Друзі, скавти Японії Вашим «Огайо»?! А покищо шлю Вам пластовий привіт «Скоб!»

Японські дівчата виводять національний танок

Японські дівчата виводять національний танок

У ГОСТИНІ В ЯПОНСЬКИХ ДОМАХ

Після Джемборі наша група, долучившись до японських скавтів, поїхала автобусами до містечка Нікко. Воно подібне до нашого Бенфу чи Джасперу. Тут є гарячі джерела, озеро Чузен-жі і водоспад, а також багато буддійських святинь. Гора Нантай немов гора Фуджі в мініятюрі. Нам, канадцям, цікаво було побувати у Нікко Тотем Парку, де є близько 50 тотемів із Брітанської Колюмбії. Нашу групу примістили у приватному домі, господарем якого був власник готелю у Нікко. Доми тут низькі, одноповерхові. Двері розсуваються, збудовані з бамбусового дерева. Столів немає. Малий столик посередині кімнати, усі при ньому, обідавши, сідають навколо на подушки. Підлоги покриті матами із очерету чи трави. Увіходячи до хати, треба роззути черевики і натягати капчики, що їх дають при вході. Гостили нас дуже щиро, увічливо. На обід дають велику кількість японських страв. Навколо хат є звичайно малі городи чи дерева. Японці використовують кожну стопу площі. Приємно мені було перебувати у приватних домах японських родин, залишилося в мене гарне враження.

ТОКІО

З Нікко приїхали ми потягом до Токіо. Краєвиди подорозі — це малі плянтації рису. Вони в порівнянні до альбертських фарм немов грядки на городі. Усюди багато зелені, рідше видно ліси, але вони в гарному порядку. Дерева посаджені рядами. Не бачив корів, щоб паслися на пасовиськах. Казали мені, що південна частина країни більше загосподарована. Користаючи з дозвілля, я оглядав Токіо. Воно дуже гарно виглядає увечорі. Багато різних світел, неонові світла роблять враження казки. На головній вулиці Ґинза ряд різнонаціональних ресторанів: італійські, російські, китайські, — які лише хочете. Здивувався, що всюди ведуть ресторани японці, бо в нас у Едмонтоні інакше. Якщо є італійський ресторан то в ньому обов’язково побачите грубого Джузепі із Міляно. Підкріпившись піццою, пішов побачити «Вудсток». Тут висвітлюють американські фільми з японськими написами. Після кіна купався у публічній ванні, яка була така велика, що в ній можна було плавати.

Бути в Токіо і не бачити вежі, то це те саме, як бути в Римі і не бачити папи. Вежа в Токіо є вищою від вежі Айфеля у Парижі. На верх швидко везла вінда. Звідси чудовий вигляд на місто. Збудували її в 1958 році. У підніжжі цієї вежі є музей, ресторан і ряд крамниць. Потім ми оглядали фабрику «Соні», яка експортує 60% своїх виробів до Канади і Америки. Це велика фабрика, яка має свої відділи по цілій Японії. Водили нас по цілій фабриці, але знімок робити не дозволили, бо мають тут певні засекречені речі. В одній із кімнат була виставка їхніх продуктів. Такої вистави я ще не бачив. Чого там не було? Почавши від мініятюрного радіо, розміром коробки від сірників, а скінчивши на величезних компютерах. Тут можна було всім бавитися, усе брати в руки. Японці дуже горді на свою індустрію. Я купив фотоапарат Канон за ціну на 359 $ нижчу, як це коштувало б у Канаді. Цілий час мене японці питалися — чи він добрий, чи я з нього задоволений?! Коли я відповідав, що це чудова машина, вони сяяли з радощів і казали: «Велі гуд, велі гуд».

Попрощавшись, рушили в далеку Канаду. Перелітали Міжнародню Лінію Дат. Між Едмонтом і Токіо є 16 годин різниці. Уявляєте — я вилетів з Токіо 18-го, а залетів до Едмонтону «ще» 17-го. Чудово спостерігати схід місяця по одному боці, а захід сонця з другого в тому самому часі. Перелітали недалеко совєтських островів, в далині було видко гори Камчатки, де багато українців, вивезених совєтами на заслання.

Прилетіли раннім ранком до Едмонтону. На цьому закінчилась моя мандрівка до країни сходячого сонця.

Пл. уч. Олесь Стадник,
13- тий Курінь УПЮ-ів, Едмонтон

Джерело: журнал “Юнак”, листопад 1970 р.

*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.