Про Віктора Гурняка згадують його друзі, побратими та колеги

Віктор Гурняк

Світлий, добрий, щирий, чесний, справжній, відданий, справжній патріот – таким згадують Віктора Гурняка його друзі і побратими. Він був найкращим і в пам’яті усіх таким і залишиться.

Віктора немає серед нас уже майже рік, а йому у Facebook пишуть – присвячують побачені світанки та підкорені вершини гір: «Якшо вірити, що ми там, де наші думки чи думки про нас, то вважай, що ти теж бачив цей схід сонця з-за Говерли. Дивилася за двох». Пишуть ті, хто перегортає сторінку календаря зі світлинами Героїв, а жовтень – сторінка Віктора. «Прокинувшись о 3 год. ночі, я була такою щасливою, мені хотілось знову заснути і бачити цей сон. Він був дуже коротким, але дуже чітким і мені важливим. Я бачила тебе, тебе такого щасливого та світлого. Навіяло спогади про наш перший танець, сьогодні ми танцювали вдруге так ніжно, так любляче та з посмішками на обличчі. Відчуття, що ти мене тримаєш, і досі залишилось зі мною», – пише його дружина Ірина Гурняк. Йому пишуть, що пам’ятають…

Комусь він був сином, чоловіком, братом, другом, побратимом, колегою. Хтось ближче, а хтось на відстані – Віктора знали тисячі людей. Для кожного він був по-своєму «СВІЙ» і кожен вважає, що втратив когось дуже близького. Нашій редакції теж пощастило, і нехай на короткий час, але ми теж змогли доторкнутися до його життя, запалитися його невичерпним оптимізмом.

Людина живе доти, доки її пам’ятають. Ось яким його пам’ятатимуть друзі і побратими.

Віктор з дружиною

Віктор з дружиною

Віктор з дочкою

Віктор з дочкою

З фб Nastya Stanko

Про деякі дні без сенсу нагадувати соцмережам. Певні дні пам’ятаєш в найдрібніших деталях і до секунд. Пам’ятаєш, як набираєш В., як він плаче в трубку. Він би не плакав ніколи, якби жартував, хоч він міг і про таке пожартувати. Але В. плаче в трубку. Уявляєш його на вже холодній землі, уявляєш їх двох. Уявляєш і не можеш уявити. Сповзаєш у центрі біля театральної під стінку. Сповзаєш, хочеш впасти, лягти, просто скрутитись, як в дитинстві, просто тут. Бо живіт тобі скручує, ніби хтось зарядив в нього товстим армійським черевиком. Але тебе притримують.
Відтоді минуло скільки холодних туманних ранків, падав сніг, ставало насправді все важче. І якось безсенсово. Болі ставало більше, але вона була така природня з тобою, ніби сестра. Як почалась весна, вже не пам’ятаю. Тепла було багато. Сонця теж. Щастя ні. Я так і не доїхала до твого останнього місця. Не крайнього – ні. Останнього

Для нього не існувало неможливого
– Про Вітька можна дуже багато говорити. Він був авантюристом у хорошому сенсі цього слова, – розповідає близький друг Віктора Назар Зелінка. – У 2002 році склав пластову присягу на вірність Україні. Там є слова, що пластуна просять допомагати іншим. Віктор завжди ставив чуже вище, аніж своє, завжди намагався всім допомогти. Так і загинув, допомагаючи іншим. Він перевіз тисячі касок, бронежилетів, доправив десятки автомобілів. Останні місяці, коли ми займалися волонтерською справою, Віктор вишукував можливості, щоб зібрати і передати чи доставити допомогу.

Для нього не існувало нічого неможливого. Рідних і друзів заспокоював: «Я бачу, що моє місце зараз там, усе буде добре, не переживайте». Віктор був найкращим другом. Ми зналися з дитинства, вчилися в одному коледжі, одного року одружилися, навіть наші доні народилися з різницею у три місяці. Він дуже любив своїх дівчат: донечку Юстинку, дружину Іру та сестру Олю. Любив і поважав батьків, завжди боявся їх підвести. Був життєрадісним, підбадьорював, незважаючи на життєві труднощі. Віктор був феноменальною людиною. Завжди викладався на всі сто, був відданий справі — відданий Україні.

Друзі-пластуни з фото Віктора Гурняка під час сходження на Монблан, 2015

Друзі-пластуни з фото Віктора Гурняка під час сходження на Монблан, 2015

Встигав воювати і фотографувати
Віктор добре знав нашу групу і волонтерив у нас влітку, постійно до нас приїжджав, привозив усе, що було потрібно, – розповідає побратим з «Айдару» Михайло Білянський. – А в кінці літа він уже служив у нашому підрозділі. Був дуже ініціативним. У нього була така хороша риса – він завжди відгукувався на прохання про допомогу, про що його не попросили б. Часто виїжджав на «велику землю», бо його часто просили щось привезти. Але через те, що багато чим займався – і журналістикою, і волонтерством, і машини приганяв в АТО, і зі службою поєднував – напевне, не завжди встигав закінчувати те, за що брався. У ті дні, коли він приїжджав, ми їздили на полігон, покращували свої навики. Пам’ятаю, що він дуже хотів поїхати додому хоч на день, бо в дружини Іри був день народження. Він дуже хотів встигнути до Львова, але нас відправили на 31-й блокпост, і він поїхав разом із нами. Віктор дуже сильно переживав, що не зміг поїхати, брав у мене телефон, бо в мене був інший оператор, набирав Іру. А через чотири дні він загинув.

Тоді в бою він був неймовірно спокійним і врівноваженим, як для першого бою, ще й встигав щось фотографувати. Він встигав усе. Йому командир дав завдання “прочистити зеленку” (перевірити на наявність ворогів кущі і зелені насадження – прим. ред.). Він дуже добре стріляв, а коли закінчив роботу, то пішов фотографувати. Йому важливо було показувати світу, що відбувається на війні. Ще влітку їздив на передову, робив фото і публікував їх. І тоді він теж намагався зробити якомога більше фотографій. Далі знову взявся за зброю. А потім нас накрило мінометними обстрілами. Було багато поранених, але він уцілів після першого обстрілу. Проте був поранений один десантник. Віктор почав надавати йому першу допомогу, вантажити його в автомобіль. Раптом знову почався мінометний обстріл, і в цей момент заглохла машина, на якій Віктор мав вивезти десантника.

Командир по рації казав йому, щоб кинув цю машину, лягав на землю, але він не послухав. Відповідав, що в десантника важкі поранення, що його треба вивезти. А потім загинув. Це був його перший бій. Я був здивований, що в першому бою він був таким спокійним.

Віктор був добрим, завжди веселим, приходив до нас спілкуватися, постійно усміхався, яким би втомленим не був за день.

Віктор Гурняк

Віктор Гурняк

Незважаючи на втому – посміхався
– Скажу не вперше — Тернопіль і Україна втратила Людину. Віктор — дійсно найсвітліший хлопець зі всіх, з ким мені доводилося товаришувати чи спілкуватися, – розповідає його товариш Андрій Шкула. – Посміхався, навіть коли “гризли” якісь проблеми і тим позитивом заражав. Навіть коли не мав часу на балачку, зупинявся і щиро питав: “Як справи?”… Востаннє я бачив Віктора наприкінці серпня 2014 року. Тоді з Іваном Сороколітом ми їздили в Щастя, аби завезти трохи корисних речей і провідати наших хлопців, бо ж в «Айдарі» служили наші знайомі та друзі.

У тій поїздці нас супроводжував Віктор, він нас забезпечив бронежилетами, касками, провів відносно безпечними дорогами… Я знав, що він забіганий, замучений і живе на межі, бо з початку АТО поставив собі за мету організовувати допомогу нашим хлопцям. Він дійсно не висипався, не відпочивав і не бував з родиною, натомість організовував збір вантажів і сам їх відвозив на передову.

Але попри втому, був сповнений оптимізму і посміхався. На блок-постах Віктора зустрічали, як хорошого друга, те саме – на місцях дислокації. З ним щиро вітались, обнімались, бо він дійсно рятував хлопців. Уже в жовтні я дізнався, що Віктор вирішив передати волонтерську місію друзям, а сам пішов добровольцем. Згодом почув про смертельне поранення. Повірити було важко. Мені досі не вкладається в голові, ні з точки зору релігії, ні карми, ні якогось космічного балансу, як так могло статися, що кращий з-поміж нас уже не з нами. Він ніколи не керувався агресією чи злістю, ним керувала любов… Я впевнений, що частину себе Віктор залишив братику, сестрі, донечці, рідним і тим, хто його знав. Герої, на жаль, вмирають… але їхні справи і пам’ять про них мають жити!

Віктор Гурняк

Віктор Гурняк

Джерело: 20 хвилин

*