У 1947 році біженці з України жили переважно у таборах для виселенців в Німеччині і Австрії. Обставини були тоді пригноблюючі. Батьківщина окупована ворожим режимом, поминаючи злидні, будуччина наша була непевна і невесела.

Щоб скріпити духа в громаді, в пластовому курені “Бурлаків” зродилась думка піднести український прапор на вершку найвищої гори в західній Европі, Монблян і заявити світови “Ми є, ми будемо!”.

Мій спогад повторюю у 50-ту річницю цього осягу, як також і в річницю смерти мойого друга альпініста, Ігоря Суховерського-“Колюмба” (тут годиться згадати, що у 1991 році альпіністи з Києва піднесли український прапор на Монбляні з нагоди незалежности України).

Вирішення йти на Монблян зродилось у мене ще в Мюнхені, перед виїздом на Джемборі до Франції в 1947 р. Я запакував до наплечника: вітрівку з капузою, светер, пумпи, грубі шкарпетки і міцні черевики. Це був весь одяг потрібний до високогірної мандрівки. Раки, джаґан і линву, думав випозичити в схоронищі під Монбляном.

Щоденник
21.VIII.1947. Ще на терені Джемборі я знайшов собі товариша до мандрівки – “Колюмба”. Ще мав іти з нами “Куба” (Юрій Купчинський), добрий альпініст, але був перешкоджений. Колюмб і я рішились іти на Монблян незалежно від того, чи одержимо матеріяльну допомогу чи ні. Ми дотримувалися великої ощадности. Не купували жодних дрібниць і поволі збирали провіянт.

23.VIII. Сьогодні о 23 год. рішились. Ми дістали від Українського Комітету в Парижі допомогу 10,000 франків, а від інж. Созонтова провіянт на мандрівку. Доповнили наше спорядження, позичивши дещо у товаришів, що їдуть назад до Німеччини, а дещо купили в паризьких маґазинах. Постарались про український національний прапор, апарат і фільм. Добрий апарат позичив “Папірчик” (Ігор Король), не знаючи чи не пропаде він на Монбляні.

28.VIII. Ми маємо вже досить харчів і всі потрібні речі. Паризькі земляки поставились до нас дуже прихильно. Пакуємо наплечники. Наплечники важать по 30 кг. Квитки купили за повну ціну по 1200 фр. Готові до від’їзду, йдемо о 22 год. спати.

29.VIII. Париж. Встали о 6 год. Поїзд відійшов о год. 7:20 з двірця С-Лязар. Ми зайняли добрі місця, м’які сидіння. Маємо перед собою 16 год. їзди з Парижу на південь під італійський і швайцарський кордони. Гарний краєвид. В Шамоні ми висіли з ваґону і полягали спати в почекальні.

30.VIII. Встаємо о 7 год. Одягаємось по туристичному: пумпи, довгі шкарпетки светер вітрівка. Ми на висоті 1050 м, на дворі досить холодно, як звичайно в гірській місцевості. Полагоджуємо в містечку наші справи: купівлю карток і значків, гірської линви, яблук, позичаємо в туристичному склепі раки і джаґани і в заставу даємо нашу адресу. Крім того, в туристичному бюрі і в бюрі провідників, інформуємося ще раз про нашу трасу і від’їзд линвової залізнички, що має піднести нас на висоту 2300 м і таким чином ми позбуваємося пів дня прозаїчного походу.

Отже, сідаємо в кабіну залізнички і підносимося на висоту 1800 м. На цій висоті маємо пересісти на зубчасту залізничку і за пів години будемо на бажаній висоті. Ми висідаємо з линвової. Тут уже цілком інший краєвид і настрій. Ми ждемо на залізничку пів години. Небо без хмар. Стає досить гаряче. Ми сидимо на хребті, порослому кущами і борівками. Перед нами масив Монбляну.

Від льодовиків яскраво відбивається соняшне проміння, зарисовуються темні місця. Це нерівності і шпальти. Деякі місця льодовика такі яскраві, що не можна на них дивитися, бо очі сліпнуть.

Недалеко кінчається одна віднога льодовика і з шумом випливає гірський потік. Нарешті над’їхала зубчаста. Ми всіли до одинокого ваґончика. В середині досить туристів. Переїздимо два тунелі і затримуємося на кінцевій станції. Тепер близько перед нами виринули скелясті і льодові хребти.

Відчувається величність природи. Перед нами на скелі велика стрілка і напис червоними літерами: “До сховища на ліво 4 год. ходу”. Ми негайно вирушили в дорогу. За нами пустилися ще три туристи. Решта людей лишилася коло залізнички й оглядала краєвид. Дорога звичайна гірська, скеляста траса. Місцями була витоптана стежка, місцями зникала, і треба було йти “на нюх”. Через кам’яне поле ми підійшли за годину під скелястий хребет, 2 години йшли хребтом і під кінець годину серпентиною – стрімкий похід на льодовик. Із льодовика було видно вже сховище; маленький будинок посеред скель. Ми відчули, що наші наплечники трохи тяжкі.

O 18 год. ми забрели до першого сховища на висоту 3160 м. Тим часом з долини піднеслася нагло хмара і на пів години тут стало мрячно і холодно. У сховищі зустріли ми двох швайцарів, вони сходили з Монбляну наниз. Ми повечеряли і вийшли зі швайцарами на двір. Вони говорили по німецьки і ми дещо від них довідалися відносно нашої дальшої дороги. Я докладно розглянувся в околиці і побіг на льодовик, звідки було видно кінцеву станцію залізнички. Все було маленьке і губилося посеред скелястого оточення. В другий бік виростала стіна, куди маємо йти завтра і на верху цієї стіни вимальовуються контури другого сховища на висоті 3000 м.

Богдан Яців

Богдан Яців

Ми з Колюмбом досить довго приглядаємось до скель і комбінуємо куди піде завтрішня траса. Дещо нояснюють нам швайцарці. Треба перейти берегом льодовика й дістатись на стіну. Звідси поземо перейти мале корито, що ледве видніє чорною рисою (це потік) і вийти на малий скелястий хребет, що тягнеться аж до самої гори. Цим хребтом треба підійматися. Швайцарець остерігає, щоб не сходити з хребта на боки, бо ринвами летить майже безпереривно каміння. Ми ще довго приглядаємось до околиці, а потім вертаємось назад до сховища. Воно мале, збудоване у формі бараку, переділене на три частини: кухня гостинна кімната і спальна кімната. Лягаємо на матраци, підстелюємо чотири коци під спід, чотирма накриваємось і о 10:30 засинаємо.

31.VIII. Сьогодні неділя. ми встали о 7:30. Спалося дуже добре. Поснідали і о 9:30 вирушили. Спочатку легкий підхід, за годину обійшли льодовик і наблизилися до стіни. Врешті ми під стіною. Побіч видно ринву (ту з чорною рисою), це потік; чути як майже безпереривно спадає каміння.

Обережно підходимо ближче, ховаючись від заблуканих камінців поза виступи скелі. Ми підійшли цілком до краю ринви у вигідному до переходу місці, і сховані за кам’яними бльоками, чекаємо спокійного моменту, щоб перебігти на другу сторону. Тим часом кам’яна лявіна суне. Чути як понад нашими головами перелітають поодинокі камені і обертаючись, видають звук, подібний до гуркоту літунських моторів.

Раптом стає спокійно. Я тоді підводжусь і хочу переходити, але чую за кількасот метрів наді мною глухі удари. Це летить вже наступна партія. За кілька секунд буде коло нас. Завертаю в своє безпечне місце. Ми обмірковуємо, що може бути причиною того зростання інтенсивности лявіни. Я здогадуюсь, що головним спричинцем є напевно сонце, яке протягом недовгого часу освітлює ринву, бо вітер не змінився. Припускаю, що за якийсь час відтане на горі все каміння, й інтенсивність трохи зменшиться. Справді, за пів години відступи між лявінами збільшилися.

Нарешті настає придатний момент, і я спокійно, але швидко, переходжу 50 м на другий бік. Тут знову ховаюся під скелею. Колюмб тим часом слухав, чи не летить з гори каміння, щоб я міг своєчасно завернути. Тепер переходить Колюмб. Він також має щастя. Ніщо не летить. Ми поземою лінією долазимо до хребта і тепер пнемось далі по скелях стрімголов до гори. Десь кількасот метрів над нами має бути сховище. Час до часу чути кам’яну лявіну, але ми в безпечному місці на хребті. Сюди каміння не залітає. Підносимося усе вище і вище. Відчуваємо, що наплечники при піднятті стають надто тяжкі, але вони мусять такими бути, бо на випадок поганої погоди ми запасли багато харчів та одягу і можемо в останньому сховищі чекати на кращі умови. Інакше треба було б повертатися, бо на цій висоті харчів купити не можна. Коло полудня ми зголодніли.

О 13 год. вибрали придатне місце, плоску кам’яну плиту, скинули наплечники. Побіч лежав сніг. Я нагорнув його до менажки, поставив її на плитку зі сухим спиртом, захистив полум’я від вітру і за 20 хвилин зварилось густе, поживне какао з молоком і цукром. Закусили плодами і рушили далі. Хоча сонце світить ясно, тут – холодно. Краєвид з нашої висоти прекрасний, я роблю знимки. Побіч тягнеться осніжений масив. Під нами кам’яні поля і льодовики, різьблені шпальтами. Ми йдемо дуже повільно, заощаджуючи сили. На трасі немає жодних знаків, лише час від часу на сніжному полі можна зауважити сліди черевиків, або на скелях подряпини від цвяхів на підошвах. Це знак, що ми йдемо добре. Зрештою заблудити тут не можна, треба йти прямо в гору й не сходити з хребта.

В дорозі нашу увагу звернув шум і гуркіт інший, ніж від каміння. Ми глянули на засніжений масив і побачили сніжну лявіну. Я хотів зробити знимок, але поки витяг апарат, лявіна скінчилась, лиш в низу було видно клуби сніжного пороху. Перед самим сховищем хребет стає дуже стрімкий і почалось тяжке піднимання з тяжкими наплечниками. Просто під ногами – дно провалля, але протягом кількох годин можна до його вигляду призвичаїтись і збайдужніти. Врешті ми вийшли.

Стоїмо проти сховища. Це малий барак, оббитий мідяними аркушами, стоїть над самим краєм стіни, прикріплений до скелі линвами. Це здається одиноке місце, де він міг стояти, бо довкруги льодовик.

В середині тісно. Дивимось на годинник 17:30, висота 3800 м. тісно, але привітно… Коло столів сидить чимало туристів. Скидаємо наплечники, замовляємо чай (50 фр.) і виходимо на двір. Сонце світить блідо, дме холодний вітер. Бачимо, що з долини підходять малі хмари. Звідси видно веселу зелену долину Шамоні, тор зубчастої залізнички й кінцеву станцію, перше сховище та частину сьогоднішньої дороги. В другий бік перед нам засніжений масив льодовика, він заслоняє самий шпиль Монбляну. В цьому напрямі будемо йти завтра. Ми нетерплячі і вже цікаво шукаємо дороги. Але на яскравому від сонця снігу ніяких слідів, ні нерівностей, усе біле, лише очі сльозять. Краєвид прекрасний і широкий, проте, стоячи без руху, ми трохи змерзли.

Повернулися до сховища вечеряти. П’ємо чай, їмо ковбасу, хліб, макарони (подаровані сусідами – ми їм за це дали яблука), запиваємо ще раз кавою і нарешті, плоди. Зауважили, що апетит у нас не є надзвичайний. Кажуть, що це вплив висоти. Всі розпитують хто ми такі; ми відповідаємо, що ми українці і пластуни (ми були в одностроях із капелюхами). Скінчили вечерю разом з іншими. Стало весело і привітно, як у кожному високогірському сховищі. Французи темпераментні і привітні, люблять спів. Ми теж веселі й задоволені, що вже близько підійшли до Монбляну.

Двоє міцних французів із французького альпійського клюбу були господарями сховища. Вони також рятують в разі нещасного випадку. Від них ми довідался, що завтра буде гарна погода, як і сьогодні. Малі хмаринки, що підносяться, – це випари води з околиці. Ми готуємось до завтрішнього труду і змучені, лягаємо спати.

Колюмб

Колюмб

1. IX. Сьогодні встали о 4:30. В кімнату дивиться місяць, ясно так, що не треба світити. Вдягаємось тепло проти вітру (светер і вітрівка). На голову замість пластового капелюха, – берет і капузу, лице мастимо вазеліною; окуляри пізніше охоронятимуть від сонця. Снідаємо: м’ясо нам не до смаку. Н

аплечники лишаються в сховищі. Колюмб прив’язує торбу з харчами. Я контролюю, чи маю при собі мапу, компас, свисток, український національний прапор і фотоапарат. Виходимо на двір і закладаємо на черевики раки, а самі зв’язуємось на кінцях 25-метрової туристичної линви. Дує легкий вітер. На руки натягаємо грубі вовняні шкарпетки, що служать нам як рукавиці. Я чую, що від залізного джаґана тягне холод і мерзнуть руки.

Вирушаємо о 6 год. Перед нами льодовик, вкритий примерзлим снігом. Бачимо стежку, витоптану туристами, що йде в напрямі хребта 400 м. заввишки. Його маємо перейти і тоді вирине Монблян.

Ноги певно ступають по снігу, раки добре допасовані і тримаються міцно. Стежка йде спочатку поземо, малим хребтом. Виринають обабіч провалля. Усвідомлюємо собі, що вистачить лиш посковзнутися і… Але ми спокійні, в нас є віра в раки, джаґан і линву і в наше чуття рівноваги.

Тягнеться довгий підхід. Піднімаємося. Йдемо дуже поволі, майже смішним темпом. Ми знаємо, що не можна допустити до того, щоб серце билося швидко і забракло віддиху. Тоді на такій висоті, – вище як 4000 м. дуже скоро настає фізичне і психічне безсилля і людина не може йти далі. Справді, деякі познаки високогірної хвороби нам довелося пережити, але ми знали, що це трапляється при кожному високогірному турі. Щось за пів години від того, як ми вийшли, я почував себе погано. Мені задається, що зроблю ще кільканадцять кроків і далі вже не піду, бо не вистачить сил. Коли гляну на гору, бачу довжелезний підхід і знаю, що це ще не є навіть половина дороги. Із свідомости виходить думка, що треба буде йти ще 4 години, а я вже такий втомлений.

Знов пригадується, що чим вище піднімаємось на гори, тим трудніше дихати. Так поволі зроджується брак віри в себе й пропадає охота йти дальше. Але я знав наперед, що буде такий поганий стан. Тут треба лише витримати й рівномірним темпом іти дальше. Так цей стан переборюють. Я йшов безперервно далі і якось раптом забув про те, що думав перед хвилиною.

Під час сходження на Монблан

Під час сходження на Монблан

З’явились кращі, веселіші думки. Крок за кроком, усе вище й вище. Сніг скрипить при кожному кроці, джаґан рівномірно вдаряє металевим звуком, віддих рівномірний. У цьому монотонному ритмі минає чверть години. Час від часу усвідомлюю собі, що я в ході. За годину освітлюють нас перші промені сонця. Я радію цьому, відчуваю бадьорість. Бачу, що ми пройшли вже порядну частину дороги. Мені задється, що можу йти так сьогодні цілий день і не на висоту 4800 м, а на 8800.

Роздивляємось. Небо чисте, довкруги нижче грізні скелі й зморщені льодовики. Позаду, в долині, в тіні, маленьке сховище. Підходимо ще годину і вилазимо на хребет. Звідси бачимо зблизька нашу мету – шпиль Монбляну. Він імпозантний, весь блищиться на сонці. Бачимо, що нас чекає ще довга і трудна дорога. Оцінюємо: підхід буде такий як і досі, але схил подекуди настільки стрімкий, що не віриться, щоб можна було пройти. Це підносить трохи нашу нетерплячість. Хотілось би вже спробувати йти. Переходимо округлий хребет і сходимо 150 м. наниз.

При сході темпу не збільшуємо, йдемо поволі. В долині широка площина, захищена від вітру. Сонце світить прямо у вічі й відбивається від довколишних сніжних полів. Тут затишно і приємно, але ми йдемо далі. Просто нас, вище на 200 м. блищить на скелястому острові маленьке сховище. Прямуємо туди. із соняшної долини входимо в тінь. 50 м. вище вже знову вітер. Стає холодно.

Доходимо до сховища ч. 3. Воно призначене для туристів, що заблукають, або ослабнуть і не можуть іти далі. В середині може поміститися 8-10 осіб, є мала піч і досить коців. Це сховище подібне до коробки, побудованої з алюмінієвої бляхи, прикріпленої до шпиля гори. До середини заходять з-під споду через підлогу. Побіч сховища стоїть низький барак і в ньому містяться самореєстраційні метеорологічні прилади. Коло сховища ховаємось від вітру за скелі. Прямо під нами провалля, але це не перешкоджає нам погрітись на сонці і підкріпитись. Апетит не надзвичайний. Висота 4300 м. З мапи видно, що тут сходиться траса з Шамоні з нашою. Справді, за кілька хвилин приходить кілька туристів з Шамоні і тепер розкладаються до відпочинку. Ми вітаємося з ними і по 10-хвилинному відпочинку, вирушаємо далі. Знову будемо йти без затриму 2 години, аж на самий верх.

Починається гострий підхід на стрімку льодову стіну. Треба міцно вбивати раки у сніг і вважати, щоб при цьому не втратити рівноваги на похилій площині, бо тоді можна зісунутися по снігу аж на низ. Затриматися нема як, бо схил великий, стіна гладка і лід вкритий снігом всього на 5-цм. Така з’їздова траса звичайно є перетята кількома шпальтами, або кінчається над урвищем. Я не вірю, щоби Колюмб або я могли один одного затримати, якщо котрийсь з нас почне сунутись. Раки і джаґан тримаються лише на снігу і у лід їх не можна вбити. Одинока рада – це увага на кожному кроці. Стіну перейшли ми серпентинами. Знову виразніше виринув шпиль Монбляну. Звідси бачу, що вершина, найвищий пункт на далекому хребті, з цієї сторони має вигляд досить гострого. З півночі, з Шамоні він видавався заокруглений, подібний до півкола. Тепер знову виринув як гострий хребет, по якому здається треба буде йти, бо іншого доступу до шпиля не бачу.

Білий Джек і Колюмб

Білий Джек і Колюмб

Йдемо знову цікавою трасою. Переходимо 100 м. хребтом, в обидві сторони дуже спадистим, а одночасно стрімким. З малими відступами дме порядний вітер і тоді здається, що втрачу рівновагу на цій “сніжній кладці”, закинутій над проваллями. Знову йдемо сніжними полями і виходимо на місце, де видно як блищить у долині малий пункт, трете сховище. Ледве помітно тягнеться наш слід. На ньому рухаються чотири чорні точки, це туристи, що йдуть за нами. Кругом блищить безмір сніжних піль. Звертаємо наш зір в іншу сторону і дивимося вниз. Там знову цілком інший краєвид. Посеред зелених площин, ниткою лежить гірський потік. В одному місці видно скупчення мініятюрних домів. Це Шамоні. Там тепер тепло і нема вітру. По другому боці масиву, де стіни гостро уриваються, видно провалля вкрите, як звичайно, різьбленими шпальтами льодовиком. Далі тягнуться скелясті шпилі і ми зі задоволенням завважуємо, що стоїмо вище них. Виднокруг збільшується, з’являються дедалі нові і далекі верхи. Але ми цим не захоплюємось і йдемо далі до мети. Ми зблизилися до хребта на якому лежить шпиль. Ним треба буде йти 300 – 400м.

Пускаємося йти. Перед тим я навчив Колюмба; коли я почну сунутись по лівій стороні хребта, хай він скаче праворуч. Тоді линва затримає нас обох. Початок переходу подібний до того, який ми перед тим пройшли. Стає лиш трохи боязко, бо не видно кінця тієї “кладки”. Я дивлюся лише в вузький на 20 цм пас снігу. Вся увага нап’ята на роблення кожного кроку. Вниз дивитись не хочеться, лише на стежку й черевики. Стає моторошно, коли бачиш груди снігу, що летять униз. Це мимоволі викликає погані думки. При кінці переходу нетерплячість узяла гору, і я прискорюю хід.

Здаю собі справу, що тільки кількадесять метрів відділяють нас від мети нашої виправи. Дорога справді ще досить небезпечна, але яка вона коротка проти того, що ми пройшли досі. І цей момент чи не є найбільш приємний і емоційний, коли здається на 99%, що верх уже наш. Задихані ми виходимо на найвище і трохи поширене місце на хребті. Це найвищий пункт в Европі!

Білий Джек на Монблані

Білий Джек на Монблані

Перше наше враження: нічого надзвичайного. Навіть нема стовпа з написом Монблян і висотою. Тут дме холодний вітер, що ми його під час ходу не помічали. Ми відчуваємо, що довго тут стояти не можна. Я вітаю Колюмба, а він мене. Навколо білі льодовики. Не дурно цей льодовик називається Монблян; це по-нашому “Біла Гора”. Чарує прекрасний краєвид. Повітря прозоре, видно море верхів і гірських ланцюгів. На схід лежить Італія, кордон перебігає на 100 м. від нас і туди веде з верху стежка.

На північ – Швайцарія, кордон на віддалі 10 – 20 км. На захід Франція і ми на її території. Дивно, що протягом нашої цілої дороги нас ніхто ніде не питався про документи (яких ми і так не мали).

Припинаємо до джаґана український національний прапор і вбиваємо в лід. Він лопотить на вітрі і сповіщає верхам, що тут присутні українські спортсмени – пластуни. Я роблю знимки. Справді не знати, в яку сторону повернути апарат. Одначе знімати досить погано, бо руки закостеніли і на очах темні окуляри. Все довкруги лежить виразно, мов на долоні. відчувається далечінь. Лінія обрію зливається з небом дуже далеко. Я напружую зір і вдивляюсь в той невиразний пас, де зливається синя барва землі зі синьою барвою неба…

Джерело: Богдан Яців. На Монблян!, Книга Ватаги Бурлаків, Нью-Йорк – Львів, 2010

*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.