Жива історія Пласту: Мирослав Сипа

Мирослав Сипа, син Євстахія і Ганни Пилипчук, народився 24 жовтня 1925 року в селі Погорільці Золочівського району на Львівщині. Початкову освіту здобув у рідному селі та в сусідньому селі Куровичі.

«Я в своєму селі закінчив 4 класи школи і поступив до 7-клясової школи в с. Куровичі, де ходив два роки – у 5 і 6 клас. Сім кілометрів кожний день туди і назад – і в дощ, і в холод».

Згодом поступив на філію Львівської академічної гімназії у Львові.

«Я був зачислений до гімназії і почав з 1 вересня ходити, але почалася війна і перші червоноармійці прийшли нас “визволити”. Походив я декілька місяців до гімназії… Директором був о. Зелінський — Замінили командиром Червоної армії, гімназію перейменували в 10-річку, і це був просто 7-й клас. Прислали піонервожатих, були мітінги – бурхливий 1939 рік. І батьки вирішили, що немає що мені до Львова їздити, як в Куровичах була така сама школа. І я закінчив 7 клас в тому селі».

З приходом німців навчався у Львівській фаховій хімічній школі.

«У 1942 році поступив в державну хімічну школу, яка знаходилась на вул. Гоголя в наріжному будинку від вул. Городоцької. Завданням хімічної школи було навчати учнів спеціяльності хіміків-нафтовиків. Я мешкав в гуртожитку на вул. Хшановської. Директором нашої школи був проф. Туркевич, а пізніше проф. Медвіцький, які були вчителями хімії. Українську мову і літературу викладала пані Горбачевська, вона була зі східних областей України і розказувала нам про визвольні змагання на Великій Україні 1917-1920 рр. Релігію вчив нас о. Клюс, настоятель церкви свв. Петра і Павла. Він був нашим духовним отцем і виховував нас в патріотичному дусі».

У Львові всі мешканці знали про терор німецького гестапо.

«Кожний львів’янин, пробуджуючись рано, по радіо слухав таке повідомлення: “Поздоровляєм львівських радіослухачів з добрим днем! Сьогодні за вбивство німецького офіцера буде розстріляно 30 закладників”… І це виконувалося прилюдно, перед людьми».

Студенти і учні мали відробляти місяць на роботах в Бауддінсті, в тому числі замітати сліди німецьких злочинів:

«Мешкаючи на вул. Хшановської в гуртожитку, ми були свідками, як з концтабору Цитадель вивозили італійських військових і солдатів на розстріл під автоматами німецьких есесівців, їх вивозили на горби за Львовом і там їх розстрілювали… Нам було доручено ті місця поховання італійських офіцерів засипати землею. Ми працювали на вузькоколійних, де був локомотив і такі вагончики, які самоскидалися. Вручну насипали в ті вагончики землю, а потім перекидали їх, засипали ті місця. Були засипані яри по 50-70 метрів глибини».

«Одної неділі прийшли на Службу Божу до церкви св. Юрія, бачили нашого старенького Митрополита Андрея Шептицького, якому ми цілували руку і перстень митрополичий. Служба відбувалася під відкритим небом, а німці підривали і знищували останнє жидівське ґетто. Це був якби фронт: постріли, зриви — так цілу Службу Божу. Ми дуже напружено слухали, і митрополит Андрей звертався до нашої інтелігенції, яка була присутня на тій Службі Божій, і просив нас молитися за тих невинних людей, яких убивають німецькі варвари».

В той час став членом Пласту (ВСУМу) та Юнацтва ОУН.

«Ми як пластуни допомагали працівникам Українського Допомогового Комітету роздавати воду та продукти в поїздах та тимчасових приміщеннях, де були розміщені біженці зі східних областей України та молодь, яку масово вивозили в Німеччину. Ми привозили в бідонах чорну каву і воду. Допомоговий Комітет організовував такий мармелад з буряків, з сахариною, і чорний хліб, і ми вивозили на ту станцію – не головну, а тут, на Скнилів. Ходив також в табір “Цитадель” – роздавати агітаційну літературу полоненим українцям з Червоної армії».

1942 р., хімічна школа

1942 р., хімічна школа. Стоять зліва: Мирон Лапка, пластун, жив в Австралії, відійшов на Вічну Ватру; Савчак Теодозій; невідомий; Боцько (майбутній дивізійник). Сидить – Сипа Мирослав, пластун

1942 р., хімічна школа. Стоять зліва: Мирон Лапка, пластун, жив в австралії, відійшов на Вічну Ватру; Савчак Теодозій; невідомий; Боцько (майбутній дивізійник). Сидить - Сипа Мирослав, пластун

1942 р., хімічна школа. Стоять зліва: Мирон Лапка, пластун, жив в австралії, відійшов на Вічну Ватру; Савчак Теодозій; невідомий; Боцько (майбутній дивізійник). Сидить – Сипа Мирослав, пластун

Наприкінці 1943 року скерований у старшинську школу УПА ім. Григорія Піпського, де призначений стрільцем-кулеметником першої чоти другої сотні.

«Викладачами в старшинській школі були в основному старшини, бувші командири Червоної армії, які на Волині, в Рівненській області були фактично викрадені з таборів німецьких військовополонених».

Одного разу старшинську школу інспектував головний командир УПА Роман Шухевич, який прибув з групою охорони і іменувався майором.

«Він з портфеликом, в чорній блюзці і в кашкеті такому. Піджак чорний, а портфелик жовтий йому в руці. А недалеко стоїть його охоронець з автоматом. Їх десять було в нього, то називалося почот. Кулемета мали чеського і кожний мав ППШ».

Під час інспектування командир запитав бійців, чому вони п’ють зранку каву без хліба:

«”Бо нам хліб заважає, ми його з’їли вечором!” У нього аж усмішка появилася. Не жалувався, що ми голодні, хочемо їсти, бо з’їли цукор вечором, а що нам заважає! А як заважає – то вже друга філософська справа. Заважає, бо цілу ніч не спиш, бо в тебе той хліб є, не дотримаєш до раня, так чи інакше треба його з’їсти. Ну, а він сказав “заважає”, то просто ми всі чуть не зареготали. Але добре сказав!»

Брав участь у боях з німцями та мадярами.

«Мадярський підрозділ не хотів скласти зброю, переходячи з фронту в Мадярщину. Був договір, що вони нам дають зброю, а ми їх пропускаємо через нашу територію. Однак один загін, тобто гвардія гонведів відмовилася здати зброю, і нам прийшов наказ швиденько їх оточити і роззброїти. Був поранений один старшина. Забравши їх зброю і спорядження, в тому числі гірські кулемети, які були нам дуже необхідні, дали їм одну підводу і відправили. Три мадярських лікарі перейшли на нашу сторону. Звичайно, то були лікарі-євреї».

«В один час, коли я стояв на варті, почувши шорох кущів, відкрив вогонь з кріса, і мене закидали німецькі розвідники гранатами — 3 гранати, зв’язані докупи. Я був поранений, втратив притомність. Я був поранений неважко осколками тих гранат — в голову і в груди, і мене після перев’язки відправили в сотню. Але через декілька годин у мене піднялася температура — 39-40 градусів, бо я пролежав декілька годин на сирій землі, а це був травень, і почалося мокре лівостороннє запалення легень. Мене поклали в шпитальку. Пам’ятаю бій з німцями, які на нас напали, як прийшли дві сотні Чорного Ліса нам на виручку, і вже тоді почалися бої за гору Лопату».

Влітку 1944 року отримав диплом про закінчення старшинської школи із званням старшого вістуна УПА. У зв’язку з пораненням і запаленням легенів скерований на лікування додому.

«В шпитальці мене навідав мій четовий, хорунжий “Щит”, який вручив мені диплом про закінчення старшинської школи і ряд інструктивних документів і матеріялів по підривній справі, передав мені привіт від моїх друзів із моєї сотні, з чоти, і сказав, що незабаром будуть закінчені іспити в старшинській школі і буде присяга. Таким чином, мені без іспитів присвоїли звання, бо я добрим був стрільцем і на відмінно виконував всі завдання командирів. Він сказав мені, що мене відправляють на поправку додому, бо ця хвороба потребує дуже довгого лікування, і сказав легенду. Легенда була така, що зі Львова нас німці зловили і ешелоном на роботу в Німеччину, біля Кракова розбомбили літаки наш ешелон і я з того ешелону біля Кракова по дорозі захворівши на тиф, добираюся додому, до мого рідного села».

Дорогою його, ще хворого, арештувало НКВД.

«Я був арештований, відправлений в Перемишляни в підвал КГБ, яке мене допитувало. Присилали людей і з мого села, і з сусідніх сіл, — може, мене хто впізнає. Але оскільки я вчився цілий час у Львові в школі і не був зв’язаний з підпіллям в моєму рідному селі і довколишніх селах, мене, потримавши три дні, відправили на військкомат і включили в команду, похідну групу для відправки на фронт».

Новобранці під охороною перейшли до Золочева, а звідти на фронт.

«Десь біля 20 назбиралося всяких, старших і молодших, чоловіків, які входили в цю групу, і охороняла їх ціла рота війська. Говорити про щось, що я хворий, абсолютно не було можливості. Хто хворий, вишикували нас окремо і кажуть: “Присісти!” – присіли. “Встати!” – встали. “О, ви всі брехуни, ви всі здорові!” Ніхто ніякої температури, нічого нам не міряв.

В Золочеві нам зачитали військову присягу, дали нам на шиї якісь автомати поломані, вишикували і відправили прямо на фронт. Ми щоденно йшли по 60-70 кілометрів, в багатьох з нас вже ноги були з піхурами, багатьох непритомних підбирали підводи. Як ми йшли на польських землях, коли після важких переходів, один хлопець з Перемишлян, його прізвище Бобик, заснув, то вернулися розвідники і перед нашою групою його судили і розстріляли “за измену Родине”.

Ми замінили групу кавалеристів на фронті. Цілий фронт був під шаленим вогнем — це було на Сандомирському плацдармі за р. Віслою. В одній з контратак я був поранений в плече і відправлений в медсанбат, де мені зробили перев’язку і відправили за річку Вісла. Там погрузили нас в санітарні ешелони і відправили до Львова, де заклали гіпс і відправили в Харківську область, в селище Вільшаниця, де був шпиталь, колишня сільська лікарня районного значення, і ми там доліковували свої рани».

Служив у діючій армії до демобілізації у 1948 році.

Згодом працював робітником у Львові. Налагодив постачання харчами підпільників.

«Ми влаштувались працювати на млин № 2 – це біля вул. Б. Хмельницького, біля пересильного табору тодішніх політв’язнів. Я тримав зв’язок з УПА, з моїм другом з старшинської школи Богданом Пилипчуком, і ми старалися допомагати продовольством, яке я возив додому, а звідти забирали — манну крупу, муку. Ми мали організовано одного шофера, охорону двох-трьох, і я працював на роботі в млині. На вул. Гайдамацькій був пункт, в який ми носили продукти для допомоги іншим підпільним організаціям. Це була дуже таємна була справа. Поряд був гуртожиток, де були мої односельчани, тож наперед я заходив в цей гуртожиток, нібито відвідати, а потім на цю вул. Гайдамацьку, де жінка, учителька зі східних областей, забирала продукти. Одного разу мені односельчани сказали: «Не йди, бо там вже є охорона». Вона не знала про нас нічого – звідки ми, що ми. Згодом ми дізналися, що ця людина була арештована і дальше ми не знаємо, яка її була судьба».

Закінчив навчання у вечірній школі. Поступив до зооветеринарного інституту, який закінчив у 1959 році. До виходу на пенсію працював за фахом.

«Працював після закінчення інституту в різних радгоспах, державних підприємствах Львівщини. Мусив міняти роботи, бо хотіли, щоб я вступив в комуністичну партію, яка є для мене неприйнятною».

Наприкінці 1980-х років активно включився в Рух, мав намір вступити на службу в Національну гвардію.

«Нам було доручено під проводом Юхновського організувати Всеукраїнське об’єднання ветеранів, яке мало зіграти важливу роль в будівництві Української держави, бо це були всі учасники бойових дій: і УПА, і Дивізії, і Червоної армії, але всі українці — ми повинні були будувати державу, яка була під загрозою, бо комуністи брали верх».

Активний член осередку праці УПС станиці Львів, автор численних спогадів. Разом з товаришами — курсантами старшинської школи УПА «Олені» — відновив прапор школи, який зберігається в Історичному музеї у Львові.

Гасло: «В роках боротьби мені жить чи загинуть – Пластового стягу не випущу з рук».

* * *

Навчання сестри в польській школі

У мене була сестра, 2 роки від мене старша, вона ходила до гімназії сс. Василиянок і була стипендіянткою Митрополита Андрея, тобто всі витрати на навчання оплачувала митрополича канцелярія зі свого фонду. Вона закінчила 6 клясу у Львові в школі ім. Королеви Ядвіги, тобто чисто польській школі, і поляки хотіли її взяти до гімназії, але з умовою, що батько перенесе метрику сестри до костела – забере з церкви і занесе до костела. Але батько пішов до Митрополита просити, і Митрополит, безперечно, зачислив мою сестру стипендіянткою, так що вона доїжджала поїздом на навчання. Тоді була гілка Бережани – Львів, ще поїзд був не зруйнований. Після тим поїздом і я доїжджав.

Нова влада в селі

Мої батьки були суджені першим судом в с. Погорільцях, в приміщенні Народного дому, за антибольшевицьку агітацію. Бо вибрали головою ревкому такого чоловіка, який походив, можливо, з східних областей, можливо, це був розвідник, залишений в нашому селі, який там прижився, і він любив залазити в чужі комори. Зробили збори і зарекомендували, що Івана треба вибрати головою ревкому. Проти цього багато людей запротестувало, але чомусь почули тільки моїх батька і маму, бо батько сказав: “Як можна вибирати злодія головою?” Це досить відважна репліка. Негайно був організований виїзний суд з Глинян, і батька було засуджено на 5 років, а маму на 3 за антибольшевицьку пропаганду. Однак, дякуючи Господу Богу, їх не вивезли. Ми переховувалися, не спали по ночах, вже як відступала Червона армія, ночували в саду, в лісі, але якось нас та біда минула.

Урочиста зустріч війська

В сусідньому селі, в Станимирі, вже побудували таку арку з смеречини і вивісили червоний і синьо-жовтий прапор на зустріч, бо прийде Червона армія. А тут нагодився відділ польського війська, в якому було багато дівчат і жінок в польській уніформі. Поміщик Станимира на мотоциклі з польським майором на чолі везли той відділ в с. Станимир. Незважаючи, що радянські танки їздили за півтора кілометра, тут ще було польське військо, озброєне кулеметами. Співали пісні – я не хочу називати, які то були пісні, – вже були всі п’яні фірах, бо вже Польська пропадає. Під’їхали ближче – все село вийшло зустрічати, думали, що то вже Червона армія, а то ще польське військо. Правда, один тільки вистріл був, але поміщик заборонив розстрілювати натовп людей. Натовп скоро повтікав по домах. Не рухали вони тих прапорів… Поміщик порізав свиней, волів, і вони там відсвяткували закінчення своєї Польщі і поїхали по лісах десь – розтворилися. Через наше село з Перемишлян почала їхати Червона армія і, безперечно, дуже нам було цікаво. Діти виносили квіти червоноармійцям, хоча тут не було танків, а були бронетранспортери, були червоноармійці, які йшли босі – в середині колони два рядочки…

Трудовий табір за німецької окупації

Нам, учням хімічної школи, приходилось на 30 днів йти в табір Bauddienst-у, тобто, «служби батьківщині». Треба було будувати дороги, мости, виконувати важкі земельні роботи. 30 днів ми мусили відробляти. Старшими були фольксдойчери-поляки, які дуже знущалися над нами. Надзвичайно погано нас кормили, в дуже несприятливих таборах ми були. Безперечно, ми рано шикувались до молитви і вечором, але цілий день по 12 годин нам приходилось працювати: грузити землю на вагонетки і замасковувати злочини німецьких окупантів, засипати яри, де були розстріляні офіцери і солдати італійського війська, які стаціонували на Цитаделі. Звідти їх вивозили машинами арештованих. Я жив у гуртожитку на вул. Хшановської, то біля Цитаделі, ми то все бачили.

Перші враження від старшинської школи в Карпатах

Десь в кінці січня ми підійшли до гір Карпат. Почалися дуже великі снігопади. Нас зустрів сотенний 1 чоти хорунжий «Чмелик» зі стрільцями. Попереду нас мусили їхати двоє саней, щоб ми могли йти, бо сніг був майже в пояс. Надзвичайно романтично ми ввійшли в ті Карпати. Раніше я в Карпатах ніколи не був, а тут при ясному місяці, при такому снігу – а сніг ішов цілий час – між горами поблискували вогники, світилися хатинки, присипані снігом… Ми аж над ранок прийшли в наш табір. Наш табір був розташований в Карпатах, біля витоку річки Мізунки, за 1,5-2 км від вузькоколійки, в Болехівському районі.

Джерело: Жива історія Пласту

Публікується у співпраці з:

Музей-архів Пластового руху шукає добровольців, які б допомогли розшифровувати відеоінтерв’ю.

Контакти: Ольга Свідзинська

*

0 коментарів

Підтримати 100 Кроків

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
Filter by Categories
1910ті
1920ті
1930ті
1940ві
1950ті
1960ті
1970ті
1980ті
1990ті
2000ні
30 років Пласту в Україні
30Польща
70США
анонс
балачка
бібліотека
біографії
блог
важливе
виховництво
Відеоматеріали
Вічна Ватра
Джемборі 2019
Звук
ЗМІ
історія
курені
медіа
Начальний Пластун
новини
осередки
Персоналії
Подертий черевик
символіка
Сірий Лев
табори
Улади
УПН
УПС
УПЮ
УСП
цього дня
Часівник

Реклама

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.

Pin It on Pinterest

Share This