18 вересня 2012 p., Дземброня. Збираємося спати. Розмовляємо з Любкою, що цього року мали ми дуже багато гостей в горах, тепер трошки побудемо на самоті, відпочинемо. Любка збиралася раненько іти по гриби, бо цього року не зробила жодних запасів. Я вже почав засинати, аж тут дзвонить телефон – Соломія з Америки:

– Мамо, що робити, Антона затвердили на головну роль у фільмі.

Я в шоці, я не знаю, що робити. Тільки-що дзвонила помічник режисера з Києва, сказала, що спеціально переписали сценарій для малого хлопчика, що він їм дуже підходить. За кілька днів треба від’їжджати. Мамо! Ти поможеш нам? Йому купують квиток на літак до Києва. Мамо! Ти зможеш зустріти його. 23 він має бути на зйомках в Києві. Це буде тривати три місяці.

– Як треба, то треба.
– Мамо, дякую тобі дуже.

Який там вже сон…

Десь на початку травня Соломійці написала з Канади Марійка Винницька і сказала, що в Україні шукають хлопчм ка років десь на дванадцять для фільму “Поводир”, режисер фільму Олесь Санін. Антонові лише девять, і, про всяк випадок, Соломія вислала потрібні знимки і відео, які вимагалися. Минули вакації, Антон був в Україні, зйомки мали початися влітку, жодної вістки – і ми про це забули, аж тут Соломіїн дзвінок перервав наші вакації. Десь по дванадцятій вночі нас розбудив телефон. Знову дзвонила Соломія, що вже з нею розмовляв сам Олесь Санін і попросив зняти на відео дві сцени з Антоном. Прочитати один веселий вірш, а другий сумний, англійською мовою. І просив зробити це без жодних мін та жестикуляції. Як я припускаю, хотів остаточно з’ясувати для себе його внутрішні переживання. На другий день знову подзвонила Соломія. Все в порядку, купують Антонові в Києві квиток на літак. Ми вертаємося до Львова.

Присилають нам сценарій фільму. Тридцяті роки в Україні. До Харкова приїжджає американський інженер зі своїм сином Пітером та привозить трактор, який йому дали замість зарплати. Там велика депресія. В столиці цей трактор розбирають, щоб випускати щось подібне в Україні. Для цього створюють Харківський тракторний завод (історичний факт). За активну участь у створенні першого тракторного підприємства американця Майкла Шемрока нагороджують путівкою до Москви, столиці світового пролетаріату. Партійний керівник високого рангу тов. Ситник передає Шемроку пакет документів за підписом Кагановича з грифом “таємно”, щоб той передав їх британському журналісту у Москві. Органи ОГПУ це зауважують. Ситника заарештовують, а Майкла Шемрока вбивають на вокзалі. Його ж син з цими документами втікає з під носа ОГПУ і стає поводирем у сліпого кобзаря.

Упродовж усього фільму органи переслідують хлопця, щоб відібрати ці документи. Він втікає від них на поїзді, на конях, човнах. Б’ється з безпритульними в голодному Харкові, проникає до торгового представництва Британії і передає їм документи. І там його пригощають, шиють для нього елегантне вбрання і виробляють документи для виїзду за кордон, але він в певний момент втікає, щоб врятувати кобзаря. Кобзарів скликають на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештовують і потім знищують. Так закінчується фільм.

Кадр з фільму "Поводир"

Кадр з фільму “Поводир”

Розстріл наших кобзарів – це історичний факт. Процитую кілька абзаців зі статті Юрія Килимника “Правда про розстріл кобзарів постає з попелу забуття” у газеті “День” за 22-23 лютого 2013 p.: “Завдяки зусиллям О. Саніна та його творчої команди правда про цей злочин через роки забуття незабаром постане на екранах українських кінотеатрів. Це своєрідний знак до активізації розслідування нерозкритих таємниць цієї страшної трагедії…”.

Заслуговує на згадку також книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича, що вийшла 1939 р. в Лондоні: “У середині 1930-х років перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати про своє майбутнє. Було їх кількасот. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія, і ось майже всіх їх було вбито… їх повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно ввечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВД розпочав розстріл. Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею, музичні інструменти спалили поряд”.

Кадр з фільму "Поводир"

Кадр з фільму “Поводир”

Робота над цим фільмом тривала вже кілька років. Були зняті цікаві масові сцени. В інтернеті можна було їх побачити. Потрясаючі мистецькі кадри. Оператор – знаменитий Сергій Михальчук. Вони разом із Олесем Саніним відшліфовували кожен кадр. Найбільшою проблемою було знайти хлопчика на головну роль. Санін пробував 270 підлітків. Це він занотовував, далі вже втратив лік. З одним із кандидатів з Америки провелися зйомки, але потім їх припинили. На Антона не звернули уваги, бо був замалий. Санін, коли ще раз переглядав всіх претендентів, натрапивши на Антона, сказав:

– Мені потрібні ці очі.

Кадр з фільму "Поводир" - Антон Грін, Джамала, Джеф Барел

Кадр з фільму “Поводир” – Антон Грін, Джамала, Джеф Барел

А коли побачив його в Києві, то вже знав, що зробить цей фільм.
У фільмі частина тексту є англійською мовою і їм потрібен був хлопчик з бездоганною англійською і гіршою українською. Його батька грає американський актор Джефф Берел, а сценарій написав Олесь Санін з Олександром Ірванцем.

23 вересня прилетів Антон. Любка зустріла його в Борисполі. Від кіностудії чекала автівка, яка відвезла їх до цепнтру міста на зарезервоване для них помешкання. Того ж дня були примірки, бо йому шили костюм. Костюми шилися два однакові, щоб у разі необхідності (порветься, намокне), можна було негайно замінити. Костюм був гарний і добротний. Тоді ж Антона і постригли. За стрижку ми переживали, не знали, як він буде реагувати, бо волосся у нього було довге, ззаду спадало на плечі, а спереду майже заслоняло очі. Ще влітку ми намовляли його підстригтися, але все було марно. Дві години тут його стригли, сидів спокійненько, навіть не пікнув. Фризура була стильова, точно тридцяті роки в Америці. Прислали нам його фотографію – цілком інакша людина. При першій зустрічі режисер сказав:

– Ми знімаємо голодні роки. Ніяких булочок і цукерок. Антон за весь час зйомок не з’їв ні одного цукерка, хоч дуже їх любив. Коли його частували казав:
– Мені не можна.

Був випадок, коли сам Санін почастував його чоколядкою. Любка запитала, чи вже можна?
– Ні, не можна, але заслужив, так чудово зіграв!

У четвер, 27 вересня під вечір, поїхали на першу зйомку. Це було десь у Києві на занедбаній станції. Пригнали старий паровоз і знімали їхній від’їзд до Москви. Без жодних репетицій. Антона мали втягувати на ходу у вагон поїзда. Це небезпечна річ, тому каскадери розробили спеціальну конструкцію із шкіряних корсетів, що закінчувалися на ковнірі, за який його мала хапати людина з поїзда. Все це зафіксували під одягом. Була нескінченна кількість дублів. Так тривало до світанку. О 7.30, під час маленької перерви, Антон присів на стілець і відключився. Але пролунало:

– На вихідні позиції!

На превеликий подив Любки, Антон підхопився і в черговий раз побіг за поїздом. Це був останній дубль. Санін підійшов до нього і з теплотою сказав:

– Дякую тобі, Антоне.

Верталися автівкою додому і Антон сказав:

– От люди їдуть на роботу, а ми з роботи.

Так виглядали перші дні нічних зйомок. Робочий час не лімітований. Потім в перервах спеціальні тренери та каскадери вчили його боротися, битися палицями, падати і т.д.

У перші дні ми всі переживали, як Антон справиться зі статусом актора. Дзвонив Артур і запитував:

– Антоне, як ти там? Чи маєш якісь проблеми?
– Ні, все добре, проблем не маю, – але потім подумав і каже, – Таки є дві проблеми. Перша, що всі говорять російською і я нічого не розумію, а друга, що дуже багато курять.

Любка мусила пояснити, чому Антон не розуміє російської мови. Після цього з ним розмовляли українською.

Коли Антон вже трохи освоївся, то розважав найближче товариство (костюмери, гримери, озвучувачі і т.д.). Одним і його жартів була така загадка:

– Які три англійські слова найбільш поширені в Америці?
Всі гадали “I love you”, “How are you?” і т.д.
– Hi, – відказував Антон, – “Made in China”.

У Харкові, в запущеному особняку, де залишилися ще рештки гарних меблів, готували зйомку для сцени в англійському торговому представництві. Антон зауважив фортепіано, підійшов до нього і почав грати Баха.

Санін це побачив і потім використав у фільмі, хоча сценарій цього не передбачав. 19 жовтня вночі Любка з Антоном поїздом приїхали до Львова. Переночували і вона мала цілий день перерви. Я замінив її на наступний день. Після третьої години ночі нас розбудив будильник, а близько четвертої вже чекала автівка і ми поїхали на Яворівський полігон. Перед шостою ранку прибули на місце. Було ще темно, але на місці зйомок світили потужні прожектори. Біля дороги я нарахував чотири величезні вантажівки, десять мікроавтобусів і багато легковиків. Робітники витягували рейки, дроти, рефлектори, всіляку апаратуру, а справа на височині виднілися руїни церкви. На воєнному полігоні вона була мішенню для радянських танкістів, а колись тут було величезне розлоге село. Біля руїн церкви вже стояли камери і метушилося багато людей. Антона жінки забрали до гримерної. Він серед них дуже добре почувався. Вони його одягали, роздягали, причісували, гримували. І ось знімальна група стала на свої місця біля церкви, в якій Антон, як поводир, ночував з кобзарем. Була ще темна ніч, але все стояло напоготові, чекаючи початку нового дня. Я спостерігав як, із-за обрію почало з’являтися сонце. Камери були спрямовані якраз на те місце, де воно сходило. Антон вийшов з руїн і став силуетом на фоні перших променів. Камера почала знімати. Така краса. До мене підійшов Сергій Якутович, він у цьому фільмі був художником. І ми з ним обмінювалися враженнями. Один цей епізод знімали безкінечну кількість разів, потім було ще кілька кадрів і так до обіду.

Разом зі знімальною групою їздить кухня. Гарячі страви замовляють в ресторані. На сніданок були сирники, яйця, яєчня, сосиски, різні салати і напої, а на обід кілька зуп на вибір, смажене м’ясо і печена риба. Я з’їв печену рибу з гарніром – знаменита була, а Антон свої улюблені пельмені. Весь обід ми повторювали текст до наступних кадрів. Потім поїхали широчезними полями, вкритими густою травою. З собою повезли велику кількість техніки і дуже великі світловідбиваючі екрани. Я бачив подібні в інтер’єрі, але ніколи не думав, що їх можуть використовувати на полях. Висотою вони були до п’яти метрів.

Кадр з фільму "Поводир"

Кадр з фільму “Поводир”

Близько п’ятої години приїхала Устина своїм автомобілем і привезла Любку. Я ще трохи там покрутився, а потім, стомлений спекою та враженнями, завалився в автівку. Масові сцени з кобзарями закінчилися, а Антона ще знімали до темноти, а потім автомобілем вони цілу ніч їхали до Києва.

Зйомки не робилися в хронологічному порядку, тому він часом був у лахмітті, а потім його переодягали у елегантні костюми. 19 листопада привезли на примірку нового вбрання, яке шили за старими мірками. Вдягнули штанята, а він у поясі схуд на 10 см, мусіли терміново все перешивати, бо 20 листопада знімалася сцена прийняття іноземних послів. Почалося о восьмій ранку і тривало цілий день. Під вечір вже всіх відпустили, залишилась остання сцена, де Антон сидів за столом і махав ногами в такт музики. Було близько 12-ї ночі і він був такий вимучений, що Санін став напроти нього і сам на барабані вибив ритм, в якому Антон мав махати ногами.

В останніх числах листопада я завітав до Києва на запрошення видавництва “Смолоскип”. У Будинку вчителя була презентація книжки “Рух опору в Україні”. 1960-1990 роки” (енциклопедичний довідник). Саме тоді, на моє щастя, фільм знімали в Києві у приміщенні театрального інституту ім. Карпенка-Карого, це в п’яти хвилинах від помешкання, яке винаймали для Антона. Весь будинок інституту був забитий акторами та масовкою, бо знімали дуже багатолюдні сцени.

У підвальному приміщенні, у коридорах і кімнатах стояли вішаки з одягом, збоку були купи взуття. Також там була їдальня для акторів. Сходами бігали “енкаведисти”, а один із них зачепив мене:

– Нумо, пройдімо з нами!

Олесь Санін та Олександр Ірванець

Придивляюся, а то Олександр Ірванець. Мав якусь невелику роль у цьому фільмі.

– Давай підемо на каву, поговоримо, я тут швидко звільнюся.

Але не звільнився. До вечора його так вимучили, що вже відхотілося йому кави.

У залі сиділа масовка, а на сцені відбувався концерт, а потім – уривки із п’єси Куліша “Мина Мазайло”. Дуже цікаві сцени з прекрасними масками та театральними костюмами тридцятих років. Дух епохи, стильовість театру тих часів відтворили знаменито. Співала Джамала. О, це велика культура співу, рідкісна інтелектуальна естрадна співачка, яка закінчила вокал у Київській консерваторії. У газеті “День” я читав дві розмови з нею, кожна на цілу сторінку. Вона з кримських татар. На відміну від примітивних естрадних співачок, яких часто показують по телевізору, вона зачіпає серйозні теми. Цитую з газети: “Голодомор 1932-1933 pp., розстріл кобзарів 1934 р. під Харковом, очевидно, депортація кримських татар, репресії радянської влади в цілому… Я закликаю згадані трагедії пам’ятати…”. В цей день я мав нагоду ближче з нею познайомитись. Говорить дуже гарною українською мовою.

За сценарієм на цьому концерті Антон мав розказувати вірш. Він дуже хвилювався, бо в залі сиділо понад двісті осіб і уважно його слухали. Хвилювання було таке велике, що його обличчя зарум’янилося. Гримери мусили добре його припудрити, камера зняла ще раз, але це хвилювання природно передалося на екрані.

Фільм знімали на значній території України – у Новгороді-Сіверському, Переяславі-Хмельницькому, Харкові, на Черкащині, Рівненщині, в околицях Києва. І щоб зранку потрапити на знімальний майданчик з Києва, потрібно було від’їжджати о четвертій-п’ятій годині і працювати допізна. Часто поверталися о першій, або другій ночі. І від Антона ніхто ніколи не чув слова нарікань, дивувалася Любка. Була різна погода. Пізної осені почалися холодні дощі, часом треба було бігати під проливним дощем та вітром цілі дні. Він промакав до нитки, міняли костюми.

Санін розповідав про епізод на Рівненщині. Весь день знімали, як Баклан з Антоном у човні перепливають озеро. Холодно, дощ, вітер, всі померзли. У перерві Баклан каже Антонові (а до артистів прикріпляють мікрофони і все, що нони говорять чути на основному майданчику):

– Нащо я, дурний, погодився грати кобзаря, краще б заграв енкаведистського генерала. Сидів би в теплому кабінеті, носив би пагони, а то сиджу тут на дощі і мокну. А Антон на це, клацаючи зубами від холоду:

– А мені подобається.

Кадр з фільму "Поводир"

Кадр з фільму “Поводир”

У грудні було вже дуже тяжко, бо почалися морози і страшенні снігопади, а останні дні навіть наймали бульдозер, щоб розчищати від снігу дорогу для автомобілів, які їхали до кар’єру, де мали відбутися останні події фільму. Мороз досягав 15 градусів. Володимир Носков, незрячий репортер, який знімався у ролі одного з кобзарів, писав у газеті “День”: “Костюми наші були дуже благенькі, старі. У мене страшенно мерзли руки. До того ж нас ще обсипали снігом, ми були без шапок і просто вили від холоду”.

Антон також з непокритою головою і без рукавиць бігав по снігу. Випадково валянок злетів йому з ноги та він не зупинився і побіг далі вже босий. Режисери були захоплені його вчинком. Вийшло краще, ніж передбачалося.

За тиждень до закінчення зйомок з Америки прилетіли Антонові батьки. Соломія розповіла мені, як виглядала остання сцена. Всіх вже відпустили, а це було десь біля одинадцятої години вночі, і залишився лише Антон. Над ним засвітили величезних розмірів лампу (це мав бути схід сонця після вибуху у карєрі), а сам він стояв досить довго по коліна в снігу, бо вимірювали світло від лампи, підбирали різні ракурси, оператор під’їжджав та від’їжджав, шукаючи вдалий ракурс, а потім Антона кидали в сніг, зверху присипали попелом та снігом з якого він піднімався назустріч сонцю, і так повторювалося три рази (підрахував Артур). Потім Антон розказував мамі, що вже не чув рук від холоду. А Соломія захворіла, лише спостерігаючи за цим видовищем і потім місяць кашляла.

Знімати фільм закінчили 20 грудня, якраз в день народження Антона. Було прийняття, що по кіношному нази вається “шапка”. Антона вітали з його святом. І хоча часом Антонові було дуже тяжко, він шкодував, що все закінчилося і переживав, як його зустрінуть, коли повернеться до школи, а там зустріли його з великими почестями. Коли після чотирьох місяців пропущених занять він повернувся до школи, на порозі його вітали вчителі і директорка, а на дошці було написано: “З поверненням, Антоне!”.

П`ятниця, 24 травня 2013 р. У Каннах презентували трейлер (рекламний коротенький фільм на кілька хвилин) про “розстріляний з’їзд” кобзарів. Продюсери та режисери представили на кіноринку свої стрічки, що перебувають на завершальній стадії виробництва. Серед інших публіка зустріла овацією фільм “Кобзарі” (Поводир).

*

Довідка.

Антон Святослав Грін (у фільмі – Пітер Шемрок). Син Соломії Сороки, внук Богдана Сороки, правнук Катерини Зарицької, пластун, належить до Станиці Детройт. Народився 2002 року в містечку Енн Ербор, штат Мічіган.

Богдан Сорока (вікі). Український художник-графік. Народився 2 вересня 1940 р. у львівській тюрмі на Лонцького, де була ув’язнена його мати Катерина Зарицька, батько Михайло Сорока (1911—1971) — український дисидент, член ОУН, який протягом більш як 30 років був в’язнем радянських таборів, організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ» також був арештований.

Поводир. В основі сюжету фільму – мандри Радянською Україною американського хлопчика та українського сліпого музиканта.

Події фільму відбуваються на початку 1930-х років в УРСР у драматичні часи індустріалізації, колективізації, голодомору та знищення інтелігенції.

Американський інженер Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічний сином Пітером приїздить до Харкова. У США – депресія, злидні, тому Шемрок планує виміняти в Союзі трактор на зерно. Майкла з сином зустрічає спеціаліст по роботі з іноземцями на ім’я Володимир, який робить підприємцю надзвичайно вигідну пропозицію – Майкл залишається в Радянській Україні, отримує добру роботу, але за це має називати себе американським комуністом, який приїхав будувати тракторний завод. Так Майкл із сином стає частиною радянської пропаганди.

Під час святкування з нагоди випуску першого трактора, один з керівників республіки нишком передає Майклові секретні документи про заплановані в Україні репресії і просить передати їх британському журналісту на ім’я Гарет, який працює у Москві. Наступного ранку, по дорозі на вокзал, Майкл ховає папери у книжці Пітера. Але в поїзді на Майкла нападають, і хлопчик стає випадковим свідком убивства батька. Пітеру дивом вдається втекти від переслідувачів – завдяки сліпому бандуристу Івану Кочерзі.

Органи безпеки у Москві фабрикують справу про вбивство “американського комуніста в Харкові”, звинувачують у цьому місцеве партійне керівництво та починають репресії. Володимир отримує наказ за будь-яку ціну знайти хлопчика і документи.

Тим часом Пітер пристає до сліпця і стає його поводирем. Разом з кобзарем, подорожуючи Україною, хлопець дуже швидко дорослішає, переживає радість і тугу, пізнає горе і смерть, знаходить дружбу і розуміє, що таке відданість…

Взимку 1934 року сліпця Івана Кочергу разом із іншими кобзарями страчують під Харковом. Пітер лишаться єдиним живим свідком тих трагічних подій…

Джерело:

*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.