Д-р Володимир Бірчак: “Дух нашої давнини”

Володимир Бірчак - Дух нашої давнини

Серед документів кримінальної справи “№ 16 по дєлу гражданіна В. Бирчака” знайшлася цікава стаття-відповідь (1945 р.) Володимира Бірчака на книгу Дмитра Донцова “Дух нашої давнини”. Справа зберігається в архіві управління СБУ в Закарпатській обл. під номером С5181.

Публікуємо повний текст.

Минулого року д-р Дмитро Донцов випустив велику книгу п. н. “Дух нашої давнини”.*

1. ЧОГО ШУКАЄ АВТОР

Автор поділив свою книжку на чотири части­ни. В першій, яка має наголовок “Із яких при­чин і через що спустошена земля наша”, ви­казує автор, що давня українська держава (княжа й козацька) впали з причин, що випли­вали не із землі або з народу, а тому, що провідна верства, еліта, впала морально. В еліти упав закон Божий, упала ідея схужити цілості, а зате запанували гріх, егоїстичні інстинкти і погоня за особистим багатством. На підкріп­лення правдивости цієї тези автор цитує сло­ва Платона, Арістотеля, св. Письма, давніх українських літописів – княжих і козацьких – св. Теодозія, Шевченка й ін. Кари за провини еліти падали завжди на ввесь нарід.

“Не географічне положення Гетьманщини спричинило упадок козацького панства, ні те, що було воно замало демократичне, що мало замало інстинктів народолюбних, а якраз те, що це панство стало за демократичне, з інстинкта­ми не лицарськими, а підвладного демосу; що стало за “мужицьке”, як каже вірша” – пи­ше автор. В розділі “Упадок народницько-марксівської демократії 19-20. вв.” автор закидає м. ін. демократії те, що в неї “бачимо замість прив’язання до своєї віри – байдуж­ність до неї, коли не ворожість, або лише фор­мальну релігійність. Замість відданости отчизні – боротьба з “шовінізмом”, інтернаціо­налізм і космополітизм усяких відтінків. За­мість пошани до пам’яті предків – відраза до них як до “руїнників” (козаків) і “голово­різів” (князів і гетьманів). Замість войовни­чого духу – пацифізм і бажання пристосува­тися до всякої сили. Замість гордости й непокірности – згідливість, потульність і крутій­ство. Замість плямування зла – трусливе по­турання йому, замість любови речей великих – любов до людини з усіми її слабостями, т. зв. гуманізм”.

Як з повищої цитати видко, автор заперечує значення демократії, і в тій частині знаходимо розправу з усіми демократами й “свинопасами”. Тут і виступи проти Квітки й Куліша, проти Драгоманова й Грушевського, проти Ю. Липи і Франка, проти Шаповала й Лозинського, Федорцева, Крушельницького, Дністрянського, Бочковського, Григорієва, Тичини, Винниченка, Студинського і т. д. і т. д.

В другій частині про “Устрій князівсько-дружинницької й козацької доби” автор подав ідеї панівної верстви давньої України. Ці ідеї були: шляхетність, войовничість та мудрість. Знову більша частина цього уступу присвячена широкій полеміці проти Шаповала, Назарука, Куліша, Сумцова, І. Липи, П. Мирного, Грінченка та ін. У другому розділі цієї частини автор говорить про гієрархічний уклад суспіль­ства, опираючися найбільш на Сковороді.

В ІІІ. частині – “Психологічне обличчя про­відної верстви” – автор говорить про основні чесноти провідної верстви. “Дух правлячої кляси” утримує державний організм у формі і надихує його силою. Цей дух виявляється в шляхетному пориві формотворця, в готовому пляні й у твердих руках. Цей дух мусить бути – як це вже старинні греки казали – шляхетний, мудрий та мужній. Ті три прикмети випливають з психічної вдачі, а та знову – расової субстанції. Далі автор подав характе­ристику типів, що живуть в Україні, нордійця, медитеранця і остійця.

В IV. частині – “Формотворчі ідеї правлячої верстви” – автор подав ідеї провідної верстви у відношенні до землі, до населення і до влади. В закінченні (“Криза європейської культури й Україна’’) автор знову розправляється з демократією. Вихід з нашого тяжкого положення – вірити у свого Бога, не сумніватися у своїй ідеї, єднатися не в масі і в числі, а в думці. Ця ідея може бути збудована лише на засаді перекреслення інтернаціональних доктрин і матеріялізму і на повороті до духа нашої давнини, до духа традиціоналізму”.

Стаття В. Бірчака

Стаття В. Бірчака

2. МЕТОДИ ДОСЛІДУ*

В передмові автор пише: “Дослідити” вину бідствія, що впала на нас – мета цієї книги”. Дослідити – значить слідити за і проти, зна­чить – стояти над предметом своїх дослідів, зберігаючи спокій. Ціль усяких дослідів – дійти до об’єктивної правди. Автор “Духа нашої давнини” користується часто цитатами. Цитата – це короткий вислів iз довшої праці, але такий, в якому пробивається основна думка, синтеза цілого твору. А що робить автор?

Ось Франко написав про М. Драгоманова статтю “Суспільно-національні погляди М. Драгоманова” (ЛНВ, 1906 р., с. 226-240); в ній видвигав великі заслуги Драгоманова як ученого історика, публіциста, але одночасно з тим вказує на його майже наївне розуміння суспільного устрою. Франко пише:

“Тут справді можна ска­зати, що вчений історик розминувся зі своєю наукою і, замість наукового викладу, дав нам наївні міркування мужика, що не бачив світа і не потрафив піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громадy або свій повіт і одинокою підвалиною су­спільного зв’язку бачить свою особисту користь і приємність”.

Д-р Д. Донцов уважав конечним аж шість ра­зів навести цю цитату у своїй книжці, але за кожним разом пропускає перші її слова, в яких Франко називав Драгоманова вченим істориком і про якого каже, що він розминувся із своєю наукою, а наводить цю цитату на 51 стор. ось так:

“Це був наївний світогляд мужика, що не бачив світа і не потрафив піднестися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад громаду або свій повіт”.

На стор. 86 ця цитата виглядає вже так:

“Політично це були “наївні мрії мужика, що поза свою громаду або повіт не бачив світу і не піднісся думкою до зрозуміння вищої суспільної організації”.

На стор. 92 ця сама цитата виглядає вже ось так:

“Такий самий як і тоді, коли народолюбна інтелігенція з умовим поземом “наївного мужи­ка”, що “не потрапив піднестися думкою понад свій повіт чи громаду”.

Цим разом ця цитата вже стосується не Драгоманова, а – народолюбної інтелігенції… Ця цитата виступає ще на стор. 226, 243 і 249, – але всюди в інакшій редакції…

Або ще. Франко пише у пролозі до Мойсея:

О, якби хвилю вдать, що слова слуха
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
       О, якби пісню вдать палку, вітхнену,
       Що міліона порива з собою,
       Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та вам знесиленим журбою,
Роздертим сумyівами, битим стидом,
Не нам тебе провадити до бою!
       Та прийде час і ти огнистим видом
       Засяєш у народів вольних колі,
       Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом
Покотиш Чорним Морем гомін волі
І глянеш як хазяїн домовитий
По своїй хаті і по своїм полі.

Синтеза повищого місця виходить у [пошкоджено] д-ра Донцова на стор. 58 ось так: Тому [пошкоджено] один з них пізніше в хвилині просвітку й [пошкоджено] та признавався, що взявся за несродне собі діло Франко писав: “Не нам, битим стидом, [пошкоджено] провадити до бою”, не нам з рабським мозком і серцем”.

Таких перекручених цитат, що предсталяють поодиноких авторів у неправдиво-злобному світлі, в автора більше. Ось зараз знов про Франка на стор. 49: “Великі пляни і принадні гасла та ідеали і боротьба за них нераз навіть для Франка була “безглуздними антикультурними, демагогічними фантомами”, до яких він зачислював “фантоми народної чести, народної гордости, народних прав і обов’язків”. Де Франко таке говорив?

Часом цитує автор не правдиву, характери­стичну цитату, а якусь іншу, яка підходить йо­му під його смак. На стор. 166 автор говорить про Володимира Великого. Найдавніший український літопис представляє Володимира Великого, як він радиться із своїми боярами, каже їм, що приходили до нього посли різних народів і кожен хвалив свою віру. – “Да что ума придате? Что отвіщаете?” – питає князь своїх бояр. Бояри радять вислати своїх послів у різні краї, а ті хай пізнають поодинокі віри. Князь так і робить. Такий Володимир Великий не під смак авторові, тому він бере Володимира Beликого з драми Прокоповича (1705 p.), де Володимир каже: “Отідете на время, а зді совітую на єдині со мною”. На основі тієї цитати і характеризує д-р Донцов Володимира Великого ось так: “Його думка й вибір мали підля­гати лише його власній медитації, не впливам інших, хоч би найближчих. Знав, мабуть, як дум­ка цих найближчих дає себе відводити мотивами далекими відблага цілости”.

Декуди автор свідомо промовчав цитату. На Куліші не лишив автор сухої нитки. Куліш – представник “селюхів”, “гречкосіїв”, “тутешніх”, яких єдина чеснота “пересиджувати лихо”. Але кілька рядків нижче на тій самій стороні згадує автор про тип мандрівного лицаря і між них зачисляє “Тура й ін., які нераз міняли меч на хрест, козацький жупан на рясу й навпаки, завше лишаючись «воєнниками» і лицарями”. Про якого це Тура йде мова? Хто міняв меч на хрест? Тур – це одна зосіб повісти того самого зненавидженого Куліша – “Чорної Ради”, там ви­ступає теж старий Шрам, що міняв часто меч на хрест і навпаки… Тяжко признатися до того, що мандрівний лицар Кирило Тур – це постать “свинопаса” – Куліша…

3. БРАК ПЕРСПЕКТИВИ

Дослідник давнини мусить брати речі й події в перспективі часу, місця й тодішніх відносин. У тому все вміння дослідника, щоб він вияснив нам якусь подію з давнини на тлі тодішніх від­носин і тим способом зробив її нам зрозумілою. Оцінювати давні події з нинішної перспективи або з точки нинішніх поглядів автора – ніяке досліджування. Для прикладу, як автор книжки “Дух нашої давнини” досліджує давнину, хай послужить така цитата з його книжки. На стор. 259 говорить він: “Це були герої тих часів, коли ще світ голоти не прийшов заступати їх… коли старій, основаній на грецькій мудрості й Святім Письмі, культурі вищої кacти не протиставляли ще культури гречкосія а голодранця, Квітчиних “Марусь” і Винниченкових “Інараків”.

Тим часом дослідник не поставить ніколи Квітки по­біч Винниченка, бо знатиме, що в добі Винниченка можна було писати про гречкосіїв, голодранців, а в добі Квітки – ні! Коли Квітка, батько української повісти, псевдоклясик, зро­бив на свій час революційний крок і вивів у своїх повістях селян, то ідеалізував їх і одягнув у святочну одежу, щоб тодішнє панство не від­кинуло їх як гречкосіїв та голодранців. Навіть гімназист знає, що культура Квітки – це якраз культура грецької мудрости й Святого Письма та що Наум Дрот і всі інші особи в повістях Квітки – релігійні стоїки, що терпеливо, в на­дії на Бога, переносять усі удари долі. Вони – ті герої – й посвячуються, як правдиві герої, абстрактним ідеям. Як можна отже ставити в один ряд Квітку й Винниченка?!

Такий сам ненауковий підхід до Шевченка. Бідний наш великий поет! Кожна політична партія кооптувала його для себе, вивертаючи його думки, вкорочуючи чи надштуковуючи його на свій лад. На жаль, ще тільки ніхто не напи­сав у нас студії про Шевченка великого поета. Д-р Донцов теж використовує Шевченка як члена своєї партії, чи там касти, і його автори­тетом хоче скріпити свої нові погляди. На стор. 102 пише: “На дві касти – правлячу, “благо­родну”, й підвладну – “гречкосіїв”, ділив су­спільство й Шевченко, автор зненавиджений усіми “свинопасами” від Драгоманова й Куліша до Томашівського й Назарука. Шевченко (як я писав у статті “Козак із міліона свинопасів” у “Вістнику”) ділив суспільність на “войовничу, органічну, і – працюючу, на людей шаблі й бу­лави, і – плуга й коси…”.

Тут цілий д-р Донцов. Авторитетом Шевченка вибив “свинопасів” – Драгоманова й Куліша, Томашівського й Назарука, як підміненою ци­татою Франка вибив Драгоманова, а словами Сковороди – Франка, – себе ж підніс до оди­нокого розумного інтерпретатора Шевченка. На тій стор. 102 автор наводить кілька віршів Шев­ченка, з яких має випливати, що Шевченко ді­лив людей на козаків і плебеїв, гречкосіїв… Брак місця не дозволяє тут виказати, що й ті цитати неправдиві, що, наприклад, у “Неофітах” немає по­ділу людей на козаків і “плебеїв”, що в “Івані Підкові” немає згадки про козаків як окремої касти “з особливою чистою несукроватою кров’ю” і т. д. Характеристичне тут що інше. Ві­домо, що Шевченко ідеалізував козаччину в першій добі своєї літературної творчости, але вже в 1845 р. в “Посланії” зірвав з ідеалізацією козаччини, а зате звернувся до сучасности, вва­жаючи, що справи сучасности важніші, ніж давноминулі, що в сучасності найбільш пекуча справа:

Обніміте ж, брати мої
Найменшого брата.
Нехай мати усміхнеться.
Заплакана мати!

Але про “Посланіє” Шевченка, таке важне як зворотна точка в розвою суспільно-національних поглядів Шевченка, у д-ра Донцова – ні слова. Так само ні слова про те, що Шевченкові слова “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата” дали напрям українській літературі та українській думці в XIX в.

Отак і Шевченко вийшов не правдивим Шев­ченком, так само як і Квітка вийшов не прав­дивим Квіткою, Куліш не Кулішем, Драгоманів – не Драгомановим, Франко – не Франком і т. д.

4. ПРОПУСКИ

Брак солідної методи пробивається у д-ра Донцова і в тому, що він багато речей промов­чує, особливо там, де хтось уже перед ним про ту саму справу говорив… Наприклад, виступає д-р Донцов з думкою про аристократів, еліту – і тут аж проситься згадати, що про аристокра­тію та еліту писала вже давно в нас у своїх повістях О. Кобилянська, вона писала і про спеціальну освіту аристократії. Само собою ро­зуміється, що треба було згадати й капітальний твір В. Липинського: “Листи до братів хлібо­робів”, в яких В. Липинський уже в 1923 р. писав кров’ю свого серця про еліту, про при­чини упадку Української Держави, про значін­ня традиції, про лицарськість, релігійність, зaгалом про речі, які щойно тепер відкриває д-р Донцов.

Або таке: в передмові, автор говорить про себе, що це він “висунув вимогу атрофо­ваного в нас майже духа комбативности, що його заступив у нашій інтеліґенції ідеал “сірої буденної праці”… Досі знали ми, що, нaпp., у Галичині плекано того духа і ще в 1914 р. ви­ставлено Українських Січових Стрільців, які пізніше дали основу Українській Армії, але про ту армію і про тих, що її створили та ще пле­кали духа комбативности – ні слова, а всю славу приписує автор собі, хоч тоді, коли люди клали голови за Україну, д-р Донцов пропові­дував ідеї інші. Немає теж згадки про ту всю літературу споминів про події по 1917 р., в якій порушені різними авторами теж проблеми влади, еліти, проводу, чесного й нечесного в бу­дові Української Держави.

5. НЕВЛАСТИВА МЕТОДА

Дослідник мусить до оцінки літературного твору підходити з методою, принятою в літе­ратурі, тобто мусить передусім звернути увагу нaте, що є суттю літературного твору, на його мистецьку красу. Знову ж до історичного твору мусить приступити з методою, вживаною при оцінці творів історичних, отже виказати, чи ав­тор історичного твору солідно використав давні джерела, наскільки він умів їх вияснити, досліджуючи їх критично тощо. Тим часом при оцінці літературних творів д-р Донцов не користується методою, уживаною й прийнятою в літературній критиці. Колись, коли він проповідував ідеоло­гію націоналізму, вимагав від літературних тво­рів волюнтаризму, сили волі, енергії і т. п. і признавав цінними в українській літературі тільки Шевченка, Лесю Українку і поетів жур­налу, редактором якого був він сам…

Тепер д-р Донцов проповідує традиціоналізм і вимагає від української літератури крім волюнтаризму ще й історичних, козацьких мотивів. Хто про ко­заків не писав, а писав про селян, як Квітка, або хто виступав проти січовиків, а стояв по стороні городових козаків, як Куліш, – той не письменник, не поет, а “свинопас”.

Великим письменником став тепер Стороженко, великим став Щоголів, а наприклад, про Руданського й Нечуя-Левицького – ні слова, хоч ті два були більші. Що такий погляд і такий поділ ненауковий – немає що й говорити. Метода д-р Донцова не тільки не наукова, але – хай мені шановний автор простить – і нерозумна.

В XIX в. укра­їнці були головно селянською масою, річ отже цілком природна, що в українському письменстві найбільш місця заняли селяни, їх життя, їх спосіб думання і т. д. Це факт, якого нині вже не зміниш, який випливав з реальних обставин. Було б дивно, коли б та література була – ари­стократична, не селянська. Дослідник сконстатує той факт і вияснить його, недослідник зло­ститься тим фактом, чим одначе виставляє зле свідоцтво не тому фактові, а сам собі.

6. ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНЦА

Найбільшою хибою в методі д-ра Донцова є те, що він упростив собі поділ авторів та гро­мадянських діячів на два роди – на Дон Кіхотів та Санчо Панц. Дон Кіхоти це лицарі, ідеал, яким має бути українська еліта. Дон Кіхот кермується “інтересами вищого порядку, такими як власна честь, свобода, сила своєї країни”. Він “закоханий у славі”. Його кон­траст – це Санчо Панца, що “живе вузько осо­бистими інтересами, кермується у своїх погля­дах і поступках власною вигодою”. Взявши за основу ті два типи, автор розділює українського духа давнини на цi двa типи, кожний мусить сюди, або туди влізти. Таке упрощення дуже вигідне, але як воно було поправді з тим Дон Кіхотом та Санчою Панцою?

Дов Кіхот і Санчо Панца– герої сатиричного роману еспанського письменника Сервантеса (1547-1616). Сервантес змалював у своїй повісті сатиру на два контрасти: Дон Кіхот благород­ний, шляхетний лицар – у часі, коли лицарство вже вимерло, часом він дуже розумний і дотепний, завжди войовничий, стає в обороні чести, батьківщини й покривджених, готов і життя по­класти в бою, він смішний тільки тим, що гово­рить завжди з патосом навіть і про найзвичайніші речі і що – не бачить ніколи дійсности, а образи своєї буйної уяви уважає дійсністю. Углядівши крила вітряка, він бачить у них руки велетня, що кличе його в бій; побачивши вівці й барани – уважає їх громадою розбійників. Благородний лицар кидається в бій з вітряка­ми, зі стадом овець. Санчо Панца – простак, нездібний жити для абстрактних ідей, любить маєток і вигоду, але має ту добру прикмету, що добре бачить дійсність, вітряки в нього є вітряками, а вівці – вівцями.

Д-р Донцов, закоханий у Дон Кіхоті, ставить нам альтернативу: або ви лицарі як Дон Кіхот, або свинопаси як Санчо Панца! А це дуже не­розумне ставлення справи. Коли Дон Кіхот ки­дається на крила вітряка, бачучи в них руки велетня, а Санчо Панца йому кричить, що це не руки велетня, а звичайні крила вітряка, то, їй богу, Санчо Панца в той момент говорить правду і своїм простим розумом перевищує славного лицаря Дон Кіхота. Це саме з вівцями і в багато, багато інших випадках.

Або – або? Ніколи або – або! А коли вже конче хтось преться, щоб ми вибрали собі од­ного з них за ідеал, то наша відповідь може бути одна: – ні один з них, бо вони обидва смішні. Ідеалом нашої еліти може бути хіба синтеза добрих прикмет Дон Кіхота і добрих прикмет Санчо Панца та ще багато інших добрих прикмет, яких не змалював Сервантес у своєму романі, бо ж він малював сатиру на еспанців, а не ідеал для української еліти!

7. ВИСНОВКИ

Що у проводі народу мусить стояти еліта, що вона відповідає за долю народу і що кожному народові приходиться часто терпіти за провини еліти – це ясні, зрозумілі речі. Які прикмети має мати еліта – справа варта й великих трак­татів. Що еліта мусить мати своє високе пись­менство, інакше як маса – теж справи ясні, такі ясні, що про них говорять добрі підруч­ники гімназій, які вчать, що кожна суспільна верства має свою літературу, та, що більше, що й кожна одиниця читає інші книжки в молодому віці, інші в дозрілому.

Це все ясні, зрозумілі справи і ніхто розум­ний не буде їх заперечувати. Але про ті всі речі треба вміти говорити спокійно, гідно, без зайвої ненависти, без перекручування цитат, без обезцінювання всіх і вся, без замовчування великої праці й цінних думок великих поперед­ників, без висування на кожному кроці своєї особи на перше місце і без донкіхотської бо­ротьби з вітряками, – без того всього книжка була б тільки зискала на вартості.

Книжка зискала б на вартості й тоді, коли б автор був її написав щиро. Всі знаємо, що д-р Донцов пропагував колись ідеї, суперечні тим, що він їх проповідує нині. У вступі автор гово­рить: “Ця книга є дальший розвиток писаного мною в попередні роки”. Але як то сталося, що соціалізм розвинувся в націоналізм, а той в традиціоналізм, як це сталося, що атеїзм розвинувся в глибоку релігійність? Замість усіх лаяти, автор був би зробив краще, коли б був нам щиро вияснив причини своєї еволюції, ко­ли б щиро був нам вияснив, чому від соціалізму перейшов до націоналізму, а від націоналізму до традиціоналізму. Це промовило б більш до душі читача і більш його переконало б, ніж ни­нішнє менторство й гостре осуджування усіх своїх учорашніх співпартійців.

У вступі автор каже, що пише книжку для “немногих”. Це правда – тільки “немногих” може ця книжка вдоволити, тим більш, що ма­ємо книжки В. Липинського, які не тільки го­ворять про релігійність, лицарськість та аристо­кратію, але й написані релігійно, по-лицарськи і в аристократичному дусі.

* * *

Verlag: Ukrainischer Verlag G. m. b. H.,Hauptschriftleiter M. Chomiak, Wien. – Druck: Ostmärkischer Zeitungsverlag KG.,Wien, 1. Fleischmarkt 3-5.

* Д-р Дмитро Довцов. Дух нашої давнини. – Прага: В-во Юрія Тищенка, 1944. – 272 с.; ф. 80. – Окладника Н. Ґеркен-Русової.

* Verlag: Ukrainischer Verlag G. m. b. H.,Hauptschriftleiter M. Chomiak, Wien. -Druck: OstmärkischerZeitungsverlag KG.,Wien, 1, Fleischmarkt 3-5.

Довідка.

Володимир Бірчак

Володимир Бірчак

Володимир Бірчак – відомий громадський діяч, член уряду Карпатської України, письменник, офіцер УСС, голова Краєвої Пластової Старшини (1934), голова Українського Пластового Уладу Карпатської України (1939).

*

3 Responses to Д-р Володимир Бірчак: “Дух нашої давнини”

  1. Бісер_ок сказав:

    У нас колись в бібліотеці, були схожі книжки, от тільки не 4, а три частини.

  2. […] Полеміка д-ра Володимира Бірчака з Дмитром Донцовим […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *