Зрозуміло й природно, що в тяжких ситуаціях індивідуального чи збірного життя стрічаємо песимістів. Вони швидко зневірюються та опускають руки. їхня скрайність — це “чорні десперати”. Явище протилежне звикли ми називати оптимістами, а їхній екстрем — “нереальними фантастами”.

Між цими двома полюсами розгортається ціла гама посередніх тонів-характерів. Згідно із статистичним законом великих чисел біля “золотої середини” скупчується більшість одиниць, які вміють бачити дійсність, мають охоту знаходити нові розв’язки складних проблем і виявляють більшу чи меншу витривалість у боротьбі з труднощами та відпорність на “чорні думки”.

В залежності від сильних індивідуальностей, від середовищ із багатою традицією і від діючих у них суспільних стимулів-ідей, — наступає або процес інтеграції та органічного росту спільноти до вищого, або процес спрощування та нівеляції до позему аморфної маси.

Якщо в такому аспекті і в перспективі вже більше півстолітньої історії розглядати пластове середовище, не можна не помітити його центрального положення з виразними доосередніми, сильно інтегруючими тенденціями в напрямі завершення побудови нашої спільноти в одну гармонійну цілість вищого порядку.

Пласт зродився з глибоко відчутої потреби дати Україні нову людину, яка при всій конечності світоглядових, політичних, конфесійних чи інших поділів за всяких зовнішніх і внутрішніх умов, ніколи не тратила б погляду на цілість проблем України. Після століть неволі такий новий тип українського громадянина міг зродитися тільки з рядів молодого покоління на базі найглибших і незмінних духових вартостей загальнолюдської і національної культури.

Члени куреня "Лісові чорти", Карпати, 1920-ті рр.

Члени куреня “Лісові чорти”, Карпати, 1920-ті рр.

Якщо має бути збережена тяглість росту нації, то цей процес мусить у той сам спосіб повторятися в кожній черговій генерації і він ніколи не повинен перерватися.

За нами далекі шляхи рідними плаями, подільськими полями, поліськими озерами… Сьогодні осіли ми на чужих континентах, під нашими ногами змінився грунт. Проблеми передачі традиції новій генерації, питання тяглости росту організації дуже ускладнилися.

В Україні, на цілому її просторі, немає нині ні одного закутка, де б міг свобідно повторитися процес народження новака і його переходу в юнацькі і старшопластунські ряди в безпосередньому контакті з братчиком-сеньйором.

…а на еміграції виросло нове покоління, яке — з природи речі — стало інакшим, ніж ми, інакше бачить проблеми і повинно, і напевно буде, розв’язувати їх інакше, ніж це робили дотепер і ще робимо ми. Тільки питання: у якій мірі воно і наступні за ним покоління будуть ще українськими.

Дискусію між оптимістами і песимістами на тему “вічности” “ще двох” чи “ще трьох” українських генерацій у діяспорі треба розглядати спокійно і всебічно окремо. Але — зовсім незалежно від нашого означення по тій чи тій стороні — з появою нових чисел “ПШ” можна в’язати деякі сподівання: “ПШ” міг би задовільнити хоч у деякій мірі так само добре песимістів, як і надії оптимістів довкола “золотої середини” у Пласті.

Бо, якщо б нам таки було суджено розпливтися в чужому морі, і не нам дано продовжити життя нашої діяспори хоч би на два століття (жиди в діяспорі вже перейшли два тисячоліття), тоді для обох таборів неспорним залишався б обов’язок передати “скрижалі батьківських заповітів” майбутнім поколінням в Україні.

Швидке розповсюдження творів недавно померлого Теяр де-Шардена, якому за життя дисциплінованість його монашого, єзуїтського, чину не дозволяла їх публікувати, — промовистий доказ того, що і ідеї, і концепції у виді писаного, а чи друкованого слова спроможні не тільки об’єктивно “жити”, вони здібні активізувати маси людей без різниці простору і часу.

Для сучасної генерації сеньйорів випливає одне невідкладне завдання: зібрати свій досвід, скристалізувати своє “вірую”. Ніщо не захитує нашого збірного внутрішнього переконання, що основні ідеї Пласту, що концепція нашої власної, нам питомої школи державного виховання, яка вже перейшла досвід півсторіччя, завжди, у кожній історичній ситуації будуть нам потрібні. В цьому ми згідні всі без вийнятку.

Тоді сторінки “ПШ” можуть стати тією вощиною, що в її комірки — пильно, мов бджоли свій мед — можемо зібрати наш досвід, багатий і неповторний досвід: в добу жорстоку, коли валилися імперії і виростали нові, коли росли і падали сильні, здавалося, ідеології і світогляди, Пласт не потребував міняти своїх первісних основних позицій. Пласт як школа національного виховання українського повноцінного громадянина витримав іспит історії. Він нині так само актуальний, як був тому п’ятдесят літ.

Пластуни-сеніори та гості урочистої Академії, Львів, 28 квітня 2012

Пластуни-сеніори та гості урочистої Академії, Львів, 28 квітня 2012

Так думаємо ми — сеньйори, з яких деякі звернені обличчям до минулого. І нудними стають для наших дітей вічні спомини про те, як воно було колись, як повинно бути… без будь-якого відношення до реального дня. Вони, що не бачили і з пережиття не знають країни своїх батьків, уже підросли і помітили, як дуже їхні батьки вкорінені в іншій землі, відірвані від ґрунту, на якому доводиться жити їм і доведеться жити їхнім дітям і їхнім унукам та внукам їхніх дітей. Бо немає мови ані про конечність, ані про потребу повороту еміграції, і її дальших генерацій у цілому, в Україну.

Перед нами на цілий ріст виринула проблема будови “українського дому” для них — для наших дітей і їхніх дітей, тут у діяспорі — поза Україною — роджених.

Шемрають діти, що батьки здичавіли. Одні хочуть жити спільнотним життям без даху над головою, як вічні скитальці, — а інші міркують над плянами дому дивного, ні до чого непридатного. Ще більш застарілими, а то й нерозумними здаються їм способи реалізації будови.

Дехто сприймає такі, на жаль, ще дуже слабкенькі голоси як шкідливий бунт проти “святих традицій”. А міжтим і найбільшим фанатикам винесених з дому на еміграцію “звичаїв і прийомів” із кожним днем стає ясно, що в усіх ділянках нашого життя в діяспорі — як у церковному, політичному, так і в громадському секторі — потрібна докорінна зміна, потрібна внутрішня революція. Треба приспішити її усіма можливими засобами, якщо маємо досягти тривалої поправи наших стосунків, якщо не хочемо колись каятися — “запізно”!

Пласт не може втікати від складних процесів і питань власної спільноти. Ізоляція від них означає повну мертвеччину та повне, апріорне перекреслення будь-яких позитивних вислідів виховного процесу. Молодь виховується в середовищі власного суспільства. Його і її виховання не ізолюємо. Який бож це мало б сенс, коли саме головним завданням Пласту є — виховати громадянина! Бо в характері пластового руху саме лежить активна постава до життя, до всіх і найбільш скомплікованих ситуацій.

В заранні пластового руху ми вийшли в життя малими і непомітними гуртками. Ціле довкілля тоді було проти нас, і ми були — в певному розумінні — проти наших батьків, бо ми вибрали їм незнаний пластовий шлях: наші амбітні задуми сягали далеко поза їхні “світоглядові призвичаєння”. Але ми знали, ми точно відчували, чого ми хочемо, як і якими шляхами доходити нам до нашої ясної мети.

Ніхто не міг пророкувати нам довгого життя серед катаклізмів двох світових воєн і повного безгрунтя у час “ісходу” з батьківщини. Якщо тоді можливим був наш “бунт” проти батьків і проти обставин, чому сьогодні тієї здібности мали б ми відмовити тим, що приходять чи прийдуть нам на зміну?

Реконструкція. Січовик на бойовій позиції з легким кулеметом VZ-26/30. Квітень 1939 р. Словаччина

Реконструкція. Січовик на бойовій позиції з легким кулеметом VZ-26/30. Квітень 1939 р. Словаччина

Очевидно, об’єктивні стосунки нині не ті, як колись, і Пласт не може бути — і не треба, щоб був “таким самим”, як колись. Єдине, що є на потребу, це “Северко”, “Чмоль” і “Юнона” у “Львові”, “Яворові” і на “Соколі” нашої сучасної діяспори. А тоді сторінки “ПШ” мусять бути відкриті в однаковій мірі як для досвіду сеньйорів, так і — а навіть ще більше — для глибокої внутрішньої української революції, — для чергового пластового “бунту молодих”.

Думки біжать, вони ще не закінчені, не продумані з цілою ясністю до кінця. Зарисовуються контури різних суперечностей, безвихідних — здавалося б — ситуацій. На це потрібна дискусія, виміна думок тих, що відчувають на собі зобов’язання.

Ми знову вийшли на пластовий шлях, і “заполонила серце дорога”* , тож у щасливу путь!

Цитата з поезії Богдана Кравцева.

Джерело: Пластовий Шлях ч. 2 (9), 1966

*

Марковий блок "Підпільної пошти України" зі спецгашенням, присвячений джемборі в Муасон, 1947

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.