Пересилаючи короткий спомин про новацький табір на Остодорі біля Підлютого в Карпатах, хотів би окремо згадати про тих кількох членів проводу, яких запам’ятав на все життя і які нам були наче рідними. На жаль, усіх не пам’ятаю, бо це було вже доволі давно.

1. Пластунка сеніорка Уляна Старосольська, комендантка нашого табору. По довгих роках совєтської «справедливости» (перебування на засланні) щасливо переїхала до Америки. Членка Пласту та жіночих організацій, відома як письменниця Уляна Любович. Коли писала листи до моєї дружини, завжди додавала: «Не забудьте привітати мого новака!»

2. Пластунка сеніорка Крохмалюк. Провадила у Львові нелеґальні пластові гуртки. Заступниця комендантки нашого табору. Померла в Америці десь біля 1995 року.

3. Микола Дядьо, наш улюблений братчик, друг, учитель та провідник на таборі в Карпатах. На Конґресі Ліги Українських Католицьких Жінок Канади в Ріджайні (Regina) в 2002 році випадково стрічаюся зі священиком, і після короткої розмови ми пізнали одне одного! Отець Дядьо був моїм колишнім братчиком Миколою! Нашій радості не було кінця. На жаль, о. Дядьо помер невдовзі після нашої зустрічі.

4. Юрій Шухевич — старший пластун, наш друг, закатований московськими енкаведистами в тюрмі у Львові при кінці 1941 червня. Люблений всіма, бо завжди усміхнений, веселий та жартівливий.

Житловий курінь на Тодорі

Житловий курінь на Тодорі

Одного гарного літнього дня, мабуть, 1935 року, група молоді зі Львова виїхала на новацький табір на Остодір, у горах Карпатах, коло села Підлюте. Їхала з нами наша провідниця, сестричка Крохмалюк, дружина відомого письменника Юрія Крохмалюка-Тиса. Вона, попри заборону Пласту польською владою, провадила в школі ім. Князя Льва гуртки, не називаючи нас новаками чи новачками. Ми не сміли носити однострої, але знали, що ми пластуни.

Поїзд їхав скоро, та все ж таки дав нам нагоду оглядати чудову природу, наші села, міста, де всюди ми бачили гарні церкви. На останнім перестанку вже чекали на нас старші пластуни, які помагали нам чим могли. Ми пересіли в малі відкриті вагони і, їдучи вузькими рейками вже разом, співали гарні пісні.

Пластову оселю, куди ми їхали, тяжко описати. Я став збоку, дивився кругом себе, і ніяк не міг натішитися красою синіх карпатських гір. Тоді зрозумів, чому в пісні співають «Карпати, сині Карпати…» Наша оселя — це була чудова поляна, кругом якої був великий сосновий ліс. Долиною тік потічок, де часто купалася молодь. Збоку був дуже гарний дерев’яний будинок, де ми мешкали. З протилежної сторони було місце, де відбувалися пластові ватри. На середині поляни — високий дерев’яний машт, де під час ранішньої збірки підносився синьо-жовтий прапор, і аж увечері, після молитви, прапор стягався.

Підлюте, Шептицький з проводом пластового табору

Підлюте, Шептицький з проводом пластового табору

Нам призначили кімнату і ліжка, і вже на другий день нас поділили на нові гуртки та дали пластуна виховника, братчика Миколу Дядя, а для руханки та спорту — братчика Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича.

Одного дня, після довгої мандрівки, братчик Микола знайшов нам невеличку поляну для відпочинку. Після короткої дискусії про наших відомих футболістів, Олександра Скоценя та інших, братчик Микола запитав нас, чи нам тут добре, на цьому таборі. Ми всі майже закричали: «Так, так, так!..» «А чи знаєте, хто вам дав нагоду тут перебувати?»

Ми замовкли, тільки мій друг, Богдан Голубець, тихенько відповів: «Зробив це Митрополит Шептицький…» «Так, — відповів братчик Микола, — Митрополит Андрей Шептицький любить українську молодь, помагає докінчити науку, розвивати мистецтво та багато іншого. Не забув нас, пластунів, і дав нам нагоду не тільки відпочивати, а й загартовуватися, а це нам усім дуже потрібно. Недалеко від нас є друга оселя, «Сокіл», для старших пластунів, між якими є старший брат нашого братчика Юрія Шухевича, Роман. Ту оселю також подарував Пластові Митрополит Андрей Шептицький. А як Митрополит має час, то приїздить до своєї літньої хатки в Підлютому, щоб відпочити. Тоді і старші, і молодші пластуни окремо відвідують Митрополита».

І так довший час ми ходили з братчиком Миколою до ліса та до річки, збирали гірські сунички, а часом і малини. Багато дечого навчилися, грали відбиванку, копаний м’яч, робили перегони, а вечорами співали та розказували щось веселе. Братчик Микола нам одного разу сказав, що в таборі є невідомий композитор, який написав гарну пісню про визначного пластуна Н. Кота. Він нам її заспівав:

Ой в таборі Остодорі новина ся стала,
Що Котові-пластуновіковбаса пропала…
Гей, га, у-ха-ха, ковбаса пропала.
Ковбасу він з свого дому нишком притаскав
І на причі під віконцем десять днів тримав.
Гей, га, у-ха-ха, десять днів тримав.
Рано вранці до схід сонця Кіт ся пробуджає,
Заглядає сюди, туди, ковбаси немає… Гей, га…

Кіт пішов до таборової варти питатися, де ковбаса…

Як же може наша варта про це добре знати,
Як засіла опівночі карти фербля грати… Гей, га…

Це не все, але більше не пам’ятаю…

Всім нам ця пісня дуже сподобалася, ми довго плескали і почали й самі її співати!

Одного дня повідомили мене, щоб я прийшов до канцелярії о 4-ій годині пополудні. Там побачив комендантку табору Уляну Старосольську та її заступницю сестричку Крохмалюк. Комендантка попросила мене сісти, сказала кілька гарних слів і запитала: «Не знаю, чи ти знаєш, що до своєї оселі приїхав наш дорогий Митрополит Андрей Шептицький. Ми запрошені відвідати Митрополита цієї суботи в 11-ій ранку. Будуть там короткі привіти, запити та розмови. Ми часто бачили тебе, як біля ватри ти відважно говорив. Тому рішили попросити тебе привітати Митрополита в імені новаків. Привіт вже написаний, маєш тільки навчитися гарно говорити та привітати Митрополита». Я остовпів… Але це був приказ, а пластуни мусять виконувати прикази… Я встав з крісла та подякував старшині за довір’я.

В суботу рано гарно одягнуті хлопці та дівчатка марширували з командою лісом в напрямі літньої резиденції Митрополита. Погода була гарна. Я цілий час думав про Митрополита. Чи здоровий Він? Бачив Його на подвір’ї нашої школи з милицями, а пізніше бачив також у церкві св. Петра і Павла, а потім в катедрі св. Юра та других місцях вже у візочку.

Андрей Шептицький з новаком, Тодір

Андрей Шептицький з новаком, Тодір

Підійшли ми всі до скромної, але гарної хати. На подвір’ї вже сидів у візочку Митрополит. Біля нього на стільці кілька газет та книжка. Новачка Катруся підійшла перша до Митрополита та дала йому китицю квітів. Тепер прийшла моя черга сказати привіт. Підходжу. Ще ніколи на бачив я Митрополита так зблизька. Бачу, як його чудові сині очі споглядають лагідно на мене. Його обличчя святе. Це наш рідний Слуга Божий перед мною. Я паду на коліна, не можу сказати й слова… підсуваюся ближче і зі сльозами в очах цілую святу руку.

Митрополит поклав свою руку на мою голову і сказав: «Не переживай. Я знаю добре, що ти хотів мені щось гарного сказати, і я дякую тобі за це…» Митрополит бере з підставки гарний цукерок, на якім образ Божої Матері, і дає мені. Я встав і не знав, що мені робити. Схвильований кажу: «Чи можу дати цей цукерок мамі? Вона завжди молиться за Вас…» Митрополит усміхнувся і дав мені ще кілька тих гарних цукерків.

Повернувшись назад до табору, я ховався, щоб мене не бачили. Мені було соромно, що я не сказав приготовлений привіт. На щастя, прийшов до мене братчик Микола і потішив мене. Сказав не журитися, бо всі мене розуміли. Легше мені стало на серці, а по закінченні табору я з радістю повертався додому з цукерком від Митрополита Андрея Шептицького для мами.

*

Джерело: Пластовий Шлях, ч. 4 (172), 2012

*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.