“100 кроків” пропонує читачам щоденник про сходення ст.пл.скоба Ігоря Карабіна та Ігоря Дикого на гору Мак-Кінлі (США).

Склад: Ігор Карабін, Ігор Дикий, Антон Савосчік, Валерій Умнов, Sudha Pamidimukkala (USA) та Stefan Seeling (USA).

Довідка. 16 червня 2012 року о 00:09 за місцевим часом при температурі бл. -40 С і шаленому вітрі двоє українців – ст.пл. Ігор Карабін, ВБ та друг Ігор Дикий підкорили найвищу вершину Північної Америки г. Мак-Кінлі (Деналі), 6194 м.

Мак-Кінлі – гора в Кордильєрах, найвища точка Північної Америки. Знаходиться в одному з гірських хребтів Аляски, США. Висота 6194 м. Вперше подолана 1913 р. Гора Мак-Кінлі, як найвища вершина Північної Америки входить до складу альпіністського проекту «Сім вершин».

4/06/2012

Приїхали на авто з Анкориджа до маленького містечка Талкітна (Аляска). Талкітна нагадує Яремче, але в кілька разів менша. Суцільні маленькі дерев’яні готелі, купа туристів. У містечку наявне невелике “льотнисько”, з так званою малою авіацією, в стилі Твін Отерів (малих літаків на лижах, здатних сідати на сніг та льодовик). На аеродромі зустріли групу альпіністів-поляків, які побували на самій вершині. Реально, було видно без слів, що вони там були;)

Їх губи сильно потріскані нагадували суцільне місиво. Лиця обвітрені, а щасливі очі свідчили про те, що вони вже в низу і живі. Професійний альпініст Богуслав, за плечами якого гімалайські восьмитисячники, по-братськи дає мені свої пухові рукавиці, взнаючи про мою проблему з наплечником, який загубили при перельоті в турецькій авіакомпанії. А там було багато мого спорядження і одягу. Залишають нам ще купу невикористаних газових балонів (які дуже нам допомогли на горі) та деякі продукти, що залишились. Ігор Карабін організовує, щоб на нашій машині, яку ми брали на прокат, їх завезли до Анкоріджа. Заночували в малому готелі, попередньо зареєструвавшись в аерокомпанії сім’ї Шелдонів (компанія ця є сімейним бізнесом). В основному вони “закидують” людей до базового табору на Деналі.

*

5/06/2012

Наступного дня зранку ми зареєструвалися в конторі Національного парку Деналі, де прослухали лекцію симпатичної рейнджерші про те, що можна робити на маршруті, а що заборонено, які небезпеки існують і т. д.

Видали нам два пластикові туалети, у вигляді зелених тубусів з набором пакетів до них, з якими ми всю дорогу мордувалися  (з їх транспортуванням).  До обіду пакувалися і були готові вилітати в базовий табір. Однак почав моросити дощ… Довге очікування в повній екіпіровці, переодягання по кілька разів і нарешті виліт на двох літаках на льодовик. Під крилами літака простягається безкінечне зелене море тайги, верениця рік на берегах яких колись в часи золотої лихоманки «мили» золото і гинули люди…

За хвилю часу з’явилися відроги гірської системи і на обрії вершина Деналі. Літак почав рухатися вздовж лінії льодовиків віртуозно оминаючи скельні піки і звивини льодяної ріки. За мить ми влетіли з зону хмар, з невеликими пробілами видимості. Стало ніяково, бо літак летів в каньйоні  між скельними стінами… Пілот приймає рішення повернутися в Талкітну, попередньо зв’язавшись з базовим табором, де в цю мить виявляється почалася завірюха.

І знов під крилами літака стало зелено від тайги. Навіть з’явилося сонечко і ось ми на аеродромі. І знов години очікування, переодягання і т. д. Раптом, коли всі вже максимально розслабилися і певно вже не вірили, що цього дня вилетимо на льодовик, пролунала команда швидко сідати в літаки по місцях! І знову ми в небі над Талкітною. Знов під нами тайга, сяючі дзеркала тайгових озер з болотами, кремезний лось, що мирно пасеться на болоті і знову льодовики…

Нарешті ми бачимо кольорові намети базового табору розміщеного на льодовику Кахілтна на висоті 2200 м н.р.м. Сідаємо і швидко вивантажуєм наші наплечники. Поглядами проводжаєм літак з групою альпіністів, які спустилися з вершини. Реєструємось в рейнджерів базового табору, вибираємо з купи пластикових санок-волокуш кожен собі, які більше сподобались (під кінець сходження ми їх зненавиділи, маю на увазі волокуші).

Вирішуємо, не дивлячись що 8 год. вечора, не залишатися в базовому таборі. Не гаючи часу ми вирішили просуватися до проміжного табору-2 на схилі Ski Hill на висоті 2400 м н.р.м. Перехід зайняв близько 6-ти годин.

Початок маршруту був легким, так як починався з затяжного спуску, а далі – помірний підйом. Сонце майже не ховалося, оскільки у цей час на Алясці полярний день. Вночі щоправда стає холодніше. Відчувається, що хапає мороз. Однак, це позитивно впливає на сніговий покрив, який в день на сонці розкисає і створює проблеми для руху, а зараз робився твердий наст, по якому можна прекрасно пересуватися. Зрештою ми взяли на озброєння таку тактику руху: вихід не в день, а під вечір, коли сніг починав підмерзати. Коли дійшли до табору-2, всі довколишні намети були в тиші, люди спали. Ми швидко розбили свої намети і полягали спати.

*

6/06/2012

Прокинулися ближче до обіду, від страшенної задухи в наметі. На дворі була сонячна погода, ультрафіолет ріже очі, без окулярів неможливо виходити з намету. Готуємо сніданок, який швидше вже нагадує обід. Ігорко хоче перекинути сніг з малого казанка в трішки більший і необережно голою долонею хапається за його дно, вважаючи, що воно холодне. Те, що я побачив, вірніше спочатку почув – левиний рев з намету, а за ним на зовні  викинутий казанок, що з шипінням приземлився в сніг. І величезні міхурі на 4-х пальцях лівої руки Ігоря. Він швидко намагається запхати руку в сніг. Я дістаю мазь «Спасатель» і скільки можна вкриваю уражені ділянки.

Ця несподівана пригода, сильно засмучує всіх нас, а в першу чергу Ігоря. Бо всі розуміємо, що з такими пальцями йти на вершину, не є зовсім розумно. Однак, оптимізм бере над нами верх! Я переконую Ігорка, що на ньому все заживає як на собаці;) (я потім кожного вечора слідкую, щоб він мастив пальці, а це відносно скоро дало свій результат).

Оговтавшись від цієї пригоди, закопуємо в сніг зайві продукти та деяке спорядження для дороги назад. Позначаємо місце, виданими нам, бамбуковими палицями з спеціальною етикеткою з написом нашої команди та вказаним часом повернення.

Складаємо намети та впрягаємося кожен у свої волокуші. Виходимо вже по обіді. Маршрут починається відразу з підйому. Далі підіймаємось на пологу частину льодовика і рухаємося поступово набираючи висоту.

По дорозі нам зустрічаються окремі групи, які або спускаються до базового табору, або йдуть догори. Відразу видно те, чи народ побував на вершині, чи ні. З їх зовнішнього стану та вигляді облич…=)

Досі закарбувалися в пам’яті лиця поляків, що підкорили Деналі. Вже в саму ніч ми доходимо до табору-3, що на висоті 3400 м н.р.м. Табір розміщений по середині льодовика між лавинними схилами, а перед ним як на долоні проглядається Motorcycle Hill. На ньому пізніше загинуть від лавини 4 японські альпіністи. Ввечері із сусіднього схилу зійшли дві невеликі лавини, нагадавши нам, що ми таки в горах… Вночі падав сніг.

*

7/06/2012

Вранці підйом. Ігор Карабін має намір підніматися догори далі в табір-4, однак після роздумів, приймаємо рішення, зробити лише акліматизаційний вихід до перевалу Windy Corner та зробити закидку деякого спорядження, щоб було легше тягти волокуші за собою (враховуючи небезпечні особливості ландшафту).

Разом з тим ми добре пам’ятали, що вже цього року, на цьому відрізку загинув один альпініст – через наплечник. То ж на закидку вантажу, виходять усі, крім Карабіна, який залишається в таборі на господарці. Всі на підйомі почули полегшення через відсутність волокуш, які постійно тягнуть на схилі вниз, а на спуску – б`ють нас по п’ятах… Погода була сонячна, майже без вітру. Спочатку думали робити закидку вантажу лише на перевал Motorcycle Hill, однак, зваживши наші сили, погодилися підійматися вище, і успішно подолали крутий підйом над прірвою. Піднялися на льодовик, що веде до перевалу Windy Corner. Там знайшли біля краю стежки великий камінь і закопали спорядження та провіант. Коли почали спускатися, погода почала різко псуватися, затягувало хмарами. Тож довелося додати темпу, щоб завчасно, до снігопаду, зійти вниз.

*

7/06/2012

Дотримуючись нашої тактики, вирішили не стартувати вранці у саму спеку, а розпочали підйом по обіді. З волокушами, які були набагато легші, все ж було простіше підійматися. Однак, як проходили схили Squirrel Hill волокуші час від часу переверталися і тягли в низ по схилу… Вилізли до місця закидки, розкопали її, перепакували речі до волокуш і стало знов важко йти.

Однак, шлях пролягав вже через довгий язик льодовика з де-не-де відкритими тріщинами і маркованими мостами через них, а зліва височів скелястий схил з небезпекою сходу лавин. Тому на цьому маршруті затримуватися було нерозумно, і всі намагалися рухатися якомога швидше. Далі нас очікував вихід на перевал Windy Corner (4120 м н.р.м.), який славиться своїми шаленими вітрами. Щоправда цього разу нам дуже пощастило, бо практично вітру не було.

Проте, обвітрені скелі та голе каміння з вилизаним снігом, говорили, що сила вітру тут зазвичай є шаленою… За перевалом нас очікував не кращий маршрут. Знов простягався стрімкий схил, під лавинними ділянками. У кожного волокуші постійно переверталися і ривками тягли вниз по схилу.  Після такої “неприємної” ділянки, далі маршрут став пологішим і вже йшов по льодовику, оминаючи закриті тріщини. Всім реально здавалося, що табір-4 (4330 м н.р.м.) є набагато ближче, ніж виявилося насправді… Довелося ще довго місити сніг, а в кінці навіть подолати затяжний, хоч і не стрімкий, але нудний підйом на плато до табору. Усіх тішила думка, що наступного дня буде відпочинок…

*

8/06/2012

День відпочинку та відсипання…

*

9/06/2012

Через поганий прогноз погоди на висоті в 5-му таборі, вирішуємо сидіти в таборі-4, тим більше, що в цей день було весілля рідного брата Ігоря Карабіна Тараса… Тож Ігорко вирішив влаштувати міжнародне «паті», яке йому чудово вдалося. До нас на вечірку прийшли поляки, американці, іспанці та словенці. Пізніше з ними ми ще не один раз перетнемось на маршруті і будемо допомагати один одному… Під кінець дня, в таборі були ще чергові вибори мера кемпу. Тож вся компанія від нас перекочувала на центральну «площу» табору з українським та польським прапорами.

Ігор Карабін був одним з кандидатів на цю посаду, невистачило всього кількох голосів…

*

10/06/2012

Полежавши до обіду в наметах, ставало важко дихати через висоту4330 м н.р.м. та спеку від сонця, яке нагрівало повітря в наметі. Вирішили зробити знову акліматизаційний вихід на перевал. Вийшли всі, крім Ігоря Карабіна, який залишився знов на господарці. Йому акліматизація була не потрібна, так як кілька місяців тому був на Аконкагуа в Андах.

На підйомі всі розділилися відповідно до свого темпу сходження. Кияни зупинили сходження і спустилися до низу швидше, а я з Судхою вирішили таки вилізти на перевал, по встановленим вже заздалегіть перилам.

А Стефан, дивлячись на свої молоді роки та витривалість, таки рвонув вперед і того ж дня дійшов до 5-го табору, зробивши закидку туди. Я зміг піднятися на перевал по перилам, не дивлячись на те, що на досить крутому льодовому схилі в мене тричі злітала ліва кішка. Довелося мені остаточно зупинитися і в напів-висячому положенні змінити викруткою її розмір. На горі зустрів Стефана, який вже повертався з 5-го табору весь в інії. На спуску побачили Судху, яка ніяк не могла подолати і половини дистанції до перевалу. Вона ледве повзла по перилам догори, просячи в мене дати їй спеціальні пакети для підігріву рук. Я зрозумів, що в неї кепські справи і запропонував спускатися, бо підйом займе ще багато часу, і вона остаточно замерзне. На горі був сильний вітер та й ніч з низькою температурою не за горами… Вона подумала і погодилася. Вирішили закопати її речі поряд з початком перил, позначивши лижними палками це місце. Коли спустилися, вже почав падати сніжок і небо почало затягуватися хмарами. Вночі було суттєво холодніше, ніж таборах внизу.

*

11/06/2012

Вранці виглядає так, що буде досить добра погода. Народ починає вереницями підійматися на перевал. Рухаючись до 5-го табору з намірами вийти на вершину Ігор, однак, дізнався в ренджерів, що прогноз на 5-й табір з вершиною зовсім на завтра невтішний. Добру погоду обіцяють тільки на 14, а можливо й 15 червня. Тож вирішуємо не йти, а чекати тут, так як в 5-му таборі сидіти на висоті 5250 м н.р.м. не зовсім комфортно і не добре для організму. Втратимо сили і на сходження може їх не вистачити. Тож проводжаємо наших колег поляків поглядами на перевал, з невідомим відчуттям, чи правильно вони вчинили? Чи, можливо, потрібно було теж виходити з ними і не втрачати можливостей і часу, поки тут погода. Однак, відповідь на наші сумнівні запитатння не забарилася – нічним рясним снігопадом з вітром, який мало не поламав нам намет. Вночі доводилося розкопувати усі намети.

*

12/06/2012

Снігопад продовжувався і вдень. Зранку ніхто не хотів вилазити з наметів. Судха взагалі безвилазно просиділа в своєму наметі цілу добу, нездорово покашлюючи. Це нас почало насторожувати… Цілий день тільки те й робили, що розкопували намети та прислухалися до довколишніх лавин. Три з них були дуже потужні, що я аж виглянув з намету. З жахом в заметілі, намагаювся зрозуміти, чи дійде ударна хвиля до нашого табору чи ні, – так гучно наближався звук. Видимість була майже нульова…

Саме в одну з цих лавин, як потім виявилося, потрапили чотири альпіністи. Вони, до речі, були в нас на вечірці, що організовував Ігорко, кілька днів перед тим. Хлопці вирішили не сидіти дарма і попри погану погоду в 5-му таборі, вирішили спуститися до 4-го. На спуску після перил, їх  зняла зі схилу лавина. В заметілі, вони не зрозуміли що сталося.

Як пізніше описав один з уцілілих альпіністів: “…мене підхопило і понесло. Я бачив тільки фрагменти «картинки» почергово: чорне і біле. І так мене  “катуляло” близько 20-ти разів. Коли я зупинився, то побачив, що без наплечника, лямки якого розірвало”…

Ще двоє постраждалих: в одного в наслідок лавини була зламана шийка стегна, а у австрійця (який рекламував бажання свого сходження соло по важкому маршруту West Rib) порвані зв’язки під коліном… Хлопці самі зповзли зі схилу, внизу їх помітили і допомогли дістатися до табору. Наплечники їх залишилися чорними плямами розкидані по маршруту сходу лавини, як нагадування про цей інцидент. Вночі далі снігопад…

*

13/06/2012

У день практично всі сиділи по наметах, табір в заметіль “вимер”. Під вечір снігопад трохи спинився. Намело більше пів-метра снігу. Виглянуло вечірнє сонце в перемішку з сніговими хмаринами, що переповзали через перевал. І ось на перилах знов з’явилися дві групи людей, які час від часу теж зникали в тумані. Йшли, а точніше пливли, по свіжому глибокому снігу. Це трохи лякало: була висока ймовірність того, що вони з хвилини на хвилину можуть досить швидко спуститися до нас з допомогою тієї ж лавини. По їх хвилястій ході було зрозуміло, що люди пересуваються вже на межі своїх можливостей.

Одна група в тумані почала губити правильний напрям і попрямувала на лавинний схил, крики з табору не долітали до них. Народ в таборі, наче на якомусь концерті, повиходив з наметів і спостерігав чим це все закінчиться, як на телевізійному шоу… І за хвилю, як потім виявилося це була група молдаван, спустила за собою невелику лавину – «снігову дошку», яка частково протягла їх до низу. Однак, вони якось вдало загальмували і Богу дякувати не покалічилися.

Коли інша група зійшла до низу, ближче до зони видимості, Ігорко впізнав у них наших сусідів по табору – поляків. Я по його команді швидко поставив на пальник готувати гарячий чай для них, а Карабін хутко накинувши на ноги свої «Мілети» і з лижними палицями в руках, почав пробиватися по глибокому снігу, що сягав вище колін, їм на зустріч…

Перші 20 метрів він ще рухався швидко, а далі було видно, що це не так просто, і його темп помітно упав. Потім, коли чай був готовий, з двома термосами я кинувся за ним їм на зустріч, але пройшовши ті ж 20 м вже по второваному Ігорем снігу, відчув, що моє серце мало не вискочить з грудей. Давалася в знаки висота та цілодобове сидіння в наметі під час снігопаду.

Ми з ним сповільнили темп і за деякий час вийшли на зустріч до поляків.  Картина, яку ми побачили була не з найкращих, практично всі вкриті інієм, коміри від замерзлого конденсату просто задубіли від здоровенних бурульок, які звисали на них. Було видно, що негода досить сильно пошматувала групу. Один з хлопців мав підвернуту ногу. Наш вихід на зустріч і пару ковтків гарячого чаю додало їм сил і оптимізму.

Далі ми разом зі словенцями, швидко розкопали їм місце під намет і допомогли встановити самі намети. Побачивши допомогу, вони помітно ожили. Єдина дівчина в їх групі досить добре трималася не дивлячись на перенесені як фізичні так і психо-емоціні навантаження. Як виявилося, вони вранці зробили спробу підйому на вершину. Однак вийшовши в бік перевалу Denali Pass і пройшовши 300 м крізь шалений вітер, зрозуміли, що треба спускатися та не залишатися в 5-му таборі. Тому прийняли рішення йди донизу, у 4-й табір. Але нічний снігопад практично засипав всі проторовані стежки на маршруті…

Вночі випогоджується, однак температура в 4-му таборі сягає ? 30 С! Це було відчутно всім у наметах:)

*

14/06/2012

Вранці кияни вирішують спускатися в базовий табір. Ігор намагається переконати Судху йти з ними, але її кашель прогресував. Вона навідріз відмовилась повертатися, посилаючись на те, що в добрій формі і буде йти на гору з нами. Кияни об’єднуються для спуск з поляками, які трохи віджили після вчорашнього.

Вранці настала гарна і сонячна погода. На підйом до 5-го табору ніхто не спішив виходити першим, бо це означало торувати більш ніж півметровий шар снігу та розвантажити лавиннонебезпечний схил. Саме через день, з нашого табору спускалися  японці, які потім потрапили на Motorcycle Hill в лавину, четверо з яких загинули, вірніше пропали безвісти, бо їх тіл так і не знайшли.

Невдовзі на маршруті з’явилися дві перші групи, а за ними почав виходити майже весь 4-й табір. Ми на маршруті нарахували понад 60 альпіністів, які вереницею, наче мурашки, простяглися чорними цятками вверх по схилу.

Так швидко всі рванули на гору після непогоди ловлячи шанс – а саме два дні погоди, які обіцяли за прогнозом бути сприятливими. Ми ж, відправивши наших киян, починаємо збиратися до виходу в 5-й табір. Залишаючи деякі зайві речі та волокуші закопаними на місці наметів. Стефан, єдиний з команди, котрий практично весь маршрут йшов на лижах, починає підйом заздалегіть, не чекаючи нас. Судха також виходить швидше, однак, ми досить швидко в зв’язці з Ігорем наздоганяєм її і залишаємо позаду.

Американці, до речі, принципово не йшли в зв’язках і не хотіли брати шнур для страховки… Дійшовши до початку перил перед перевалом, ми залишилися чекати на Судху. Вона сама не з могла б знайти свою вимушену закидку в снігу після рясних снігопадів. Лижні палки, які раніше стирчали зі снігу як маркер, повністю зникли.

Коли підійшла Судха, Ігор  почав шукати навмання місце, де б могли бути ці палиці. І перелопатив добру ділянку снігу, поки знайшов ті закопані речі. На це було втрачено чимало часу, що неабияк злило Ігоря. Судха сильно гальмувала через втому і гірську хворобу… але саме через це, був втрачений шанс для неї спуститися з киянами (примітка: Хочу сказати, що вона потрапила в команду випадково, звязавшись з Карабіном через Інтернет, коли він шукав для нас спорядження і напросилася на сходження, як окремий незалежний член команди. Вона мала окремий від нас перміт на гору, бо її команда саморозпустилася з якихось причин… Тому Ігор не мав такого впливу на неї, вона вважалася свого роду «незалежною» персоною, яка просто йшла в групі з нами).

Далі нас очікував тривалий підйом перилами в черзі з іншими групами альпіністів. Пересуватися було досить важко і довго. Проте, це було набагато легше, ніж ми б пішли першими – торувати свіжий сніг. Найгірше було Ігоркові, бо йому в потилицю дихали інші групи. Але і я швидше не міг підійматися по перилу на жумарі, бо переді мною гальмувало кілька чоловіків, а рухатися на одному шнурі разом було більш, ніж не розумним.

Доводилося чекати, коли попередній альпініст перейде через вузол на інший шнур. Деякі альпіністи (я вважаю нерозумні вискочки) не витримували очікування і починали швидким темпом рухатися в кішках по льодовому схилу паралельно з нами на перилах, без страховки. Таким чином наражаючи не тільки себе на небезпеку при зриві, але й нас. При лавині, вони, котячись по схилу, могли б своїми кішками просто влетіти на нас та позбивати один одного…

Невдовзі ми вже сиділи  на перевалі і віддихувались від навантаження та пили з термоса чай. Паралельно з нами йшли дві комерційні групи канадців та росіян, з якими ми познайомилися ще два дні перед цим. Трішки відпочивши ми вирушили маршрутом далі. Погода гарна, сприяє сходженню. Внизу простягається пасмо гір вкритих пеленою хмар. Вигляд наче з ілюмінатора літака.

Маршрут пролягав гребенем ребра, яке складається з снігових карнізів та скельних жандармів, що чергуються між собою. У деяким місцях є встановлені фрагменти перил для страховки… взагалі деякі ділянки досить небезпечні, особливо під час вітру та непогоди, коли погана видимість, можна реально зірватися і полетіти в провалля.

Спочатку ми йшли наступаючи на п’яти росіянам. Нас усіх гальмували канадці, які йшли першими. Перший в їх зв’язці дуже повільно рухався і очевидно було, що він йде невпевнено. Ігор запитав в останнього у зв’язці канадців, хто той перший. То йому відповіли, що це найкрутіший скелелаз Канади 🙂 Але було видно, що він так, ніби вперше встав на кішки.

Коли вони зробили привал, ми з Ігорем використали можливість і обігнали їх, щоб не мерзнути на самому гребені, де відчувався вітерець. Маршрут пролягав між скельними жандармами, та вздовж гребеня з надувами. Незабаром ми добралися до 5-го табору, який був розташований в невеликій улоговині на краю провалля. Глянувши на зовнішній стан наметів і велику кількість снігових стінок, було зрозуміло, що вітри тут дують не «дитячі» і напрямок їх якраз в бік провалля. Тобто будь-яка легка річ, яку піднесе вітер покотиться в цьому напрямку.

Нам на зустріч вийшов Стефан. Він раніше піднявся в табір і розкопав закидку, яку зробив кілька днів тому. Він вирішив вийти на зустріч Судхі. Ми за той час зайнялися облаштуванням наметів та обкопуванням табору. Ми зробили стінки, які вирізали пилкою з насту. Було зрозуміло, що тут розслаблятися не можна, якщо не дай Бог непогода, буде непереливки на висоті 5300 м н.р.м. Судха піднялась дуже пізно. Практично «ніяка». Ми відпоювали її чаєм, дали розігріваючі медикаменти. Навіть спочатку добряче злякалися за неї, щоб не було обмороження. Однак, вона відносно швидко відійшла і ожила:)

*

15/06/2012

Вранці не можемо остаточно вирішити, чи йдемо на штурм вершини, чи ні… Все через незрозумілу інформацію від рейнджерів, які кажуть, що погода сьогодні очікується погана для сходження, сильний вітер і т.д. На завтра прогноз не кращий. Хоча зранку сонячно і прохолодно, вночі було також ? 30С в таборі. Вирішуємо таки спробувати вийти на маршрут, принаймі, якщо не дійдем, буде акліматизаційне сходження.

Ігоркові з голови ніяк не йшли слова Богуслава (тих поляків, які взяли вершину і позичили мені пухові рукавиці), що особливо вірити рейнджерам не слід, і завжди до перевалу Деналі шалений вітер, а далі вже на самій вершині штиль, тобто якщо не падає сніг і є сонце – треба йти у будь-якому випадку. Що ми і зробили.

Стефан, який завжди любив бути першим і незалежним, стартував з лижами раніше від нас, й відповідно добряче відірвався. Ми з Ігорем вийшли близько другої години дня, коли вітер трішки вщух. Спочатку потрібно було спуститися в долину перед набором висоти. Далі маршрут пролягав відносно стрімким схилом, постійнго набираючи висоту і крутизну на його траверсі. Йти було важко. Відразу давалася взнаки висота та глибокий пухкий сніг, якого “навалило” за останні три дні. До всього цього додався сильний вітер.

Чим ми ближче почали підходити до перевалу Деналі (Denali Pass 5700 м н.р.м.), у зворотньому боці нам почали зустрічатися зв’язки альпіністів, котрі стартували з самого ранку і були добре екіпіровані. При зустрічі з нами, вони оправдовуючись, говорили, що на перевалі шалений вітер і далі йти нереально… Це нас неабияк насторожило. Ми вже реально з Ігорем налаштувалися тільки дійти до первалу і повернути назад, зарахувавши це як акліматизаційне сходження та почекати до завтра. Хоча, на старті обидва мали чемпіонський настрій і відчуття, що візьмемо вершину. Крім того на відміну від Ігоря, який мав добру акліматизацію після Аконкагуа, я почувався гірше з кожним метром підйому – у плані задухи і серцебиття.

Але коли ми вийшли на перевал і на нас дмухнув сильний морозний вітер та відкрилася гірська частина Аляски (гори, помітно, зовсім іншого – коричневого кольору) з боку півночі, ми ніби отримали друге дихання. І навпаки, щоб повертатися, утеплилися пуховиками та закутавши лиця в маски, вирушили маршрутом догори. Ніби за наказом – удвох сказали собі, що маємо таке відчуття, якщо не сьогодні, то вже не буде шансу, через погоду…

З перевалу маршрут ставав більш стрімким між скельними виходами, жандармами, і де-не-де відкривався оголені ділянки льоду. Орієнтуватися було легко – за маркувальними палицям з прапорцями, які стирчали з-під снігу. Підіймалися дуже поволі, Ігор йшов позаду, я першим задавав темп руху. Ми вже “перевалили” за висоту Ельбрусу, дихати було важко, кожен рух мені вдавався з важким зусиллям.

Ігор йшов позаду. Мовчки. Час від часу продуваючи гучно носа, тим самим нагадуючи, що я з ним у зв’язці і не можна розслаблятися… Після кожного такого звуку, я пришвидшував свою ходу. На скільки це було можливим… Невдовзі, між жандармами, на нас вийшла група з кількох альпіністів. Вони вийшли вранці і вже поверталися з вершини. Ми привітали їх з успішним сходженням, а за ними невдовзі на нас вийшов і Стефан, який теж вже спускався з Деналі. Він був дуже щасливий. Сказав, що вже на самій вершині такого вітру сильного як тут – немає. І це нас неабияк втішило.

Далі ми почали підійматися на перший погляд, ніби на фінальну частину вершини. Однак, як це завжди є в горах, це було лиш на перший погляд. Вийшовши \на платопотібний верх між скелями і пройшовши вперед, ми побачили спуск донизу на велике плато, яке тут називається Football Field (футбольне поле). Воно розташоване приблизно на висоті 5900 м н.р.м. Тобто, нам ще тільки по висоті треба було набрати 300 м, але при цьому перетнути, як мені тоді здавалося – «безкінечне» поле, і почати знову вертикальний набір висоти на гребінь вершини та затяжний маршрут по самому гребені…

Я зупинився і сказав Ігоркові, що я не впевнений, чи подолаю цю відстань. І навіть якщо подолаю, не маю уяви, як я буду спускатися до долу. Бо на те ще треба мати сили.  Я запропонував йому йти далі самому, а я тут спробую зачекати на нього сховавшись від вітру в закутку між скелями. Але цим икликав на себе лиш бурю емоцій. Ігорко одразу ожив і «прочитав мені лекцію» на тему “Навіщо ми взагалі тоді сюди йшли” 😉 і т.д. Сказав, що ми або вдвох підіймаємося на гору, або в двох повертаємо донизу, так якщо я залишуся тут  чекати на нього, то він знайде мій замерзлий труп… Поки він ревно «вичитував» мене, я встиг перевести подих і трохи відпочити. Мовчки рушив далі вниз до «Футбольного поля».

Ігор враз замовк і навіть оторопів, але рушив мовчки за мною. Вийшовши на «Футбольне поле» ми відчули пориви вітру і мороз відчутно наростав. На моїй бороді від конденсату все перетворилося в бурульки, окуляри постійно замерзали від випаровування. Наближалася північ. Сонце помітно спустилося до горизонту, при цьому автоматично стовпчик термометра почав знижуватись і сягнув  ?40С, а на самому вітрі відчувалося цілих ?45С. Не дивлячись на те, що ми були в пуховках, а в мене на голові під капузою була зав’язана справжня зимова вушанка, здавалося, що це все продуває наскрізь. На самому початку підйому, нам на зустріч спустилися ще 4 альпіністи. Вони також взяли вершину. Я з почуттям білої зависті подивився їм вслід, що вони вже спускаються…

*

16/06/2012

Підйом на саму вершину. Відбувався він мовчки і в якомусь мареві. Важко описати відчуття. Певно відкрилося, третє, чи може четверте дихання… Коли вийшли на верх, від втоми була своєрідна загальмованість. Вибуху емоцій не було.

На годиннику настав вже новий день, бо була 00.09 год. Трішки оговтавшись, ми закричали, обійнялися. Витягли, я український прапор, а Ігорко хустку учасника Міжнародної Служби Пласту та зробили кілька фотографій, поки не замерз фотоапарат.

Є в мене така традиція. Я дістав свою сопілку до фотографії;)

Вона на диво від вітру, що пройшов крізь її отвори своєрідно завила сама! Однак, самому зіграти на ній хоча б пару нот, було нереально через вітер і шалений мороз.

Навіть попри те, що у нас був захист масок, ми обидвоє мали сильно поморожені губи (особливо Ігор). Видимість, зважаючи на мороз, була наче взимку, коли всі дальні гори здаються на близькій відстані, ніби рукою подати.

Спуск відбувався на повному «автоматі». Мовчки перебирали ногами. Намагаючись не зачепитися від втоми кішками одна за одну. На спуску між жандармами до перевалу Деналі, знов посилився вітер, який був частково вщух, і ховаючи лице від вітру, я прогавив маркувльні палиці. Через це, я спустився нижче самої перемички перевалу приблизно на 25 м по схилу. Коли вчасно зупинилися, я побачив свою помилку і почав підійматися до ледь видимих маркувальних палиць, які замітало вітром, що підіймав сніг з долу.

Ігорко втратив орієнтацію, і почав переконувати мене, що я зависоко підіймаюся, однак, я стояв на своєму і ми швидко вийшли на маркований маршрут. Проте, сама стежина була заметена снігом, доводилося йти навмання – від однієї маркувальної палиці до наступної. Почергово страхуючись карабіном пропускаю шнур, в локальні петлі розкидані вздовж маршруту. Траверс вдавася дуже важко, так як сили були вже на межі і ноги запліталися. Внизу на схилі було видно чотири фігурки. Це групи альпіністів, яких ми зустріли останніми на спуску з гори. Вони вже підходили до наметів табору.

Найважчими були останні 200-300 метрів різкого спуску перед самим табором. Ми по черзі з Ігорем падали, сідаючи на сідниці, ноги в глибокому снігу запліталися і майже не слухалися. Зрештою, ми завалилися до намету близько третьої годині ночі. Судха і Стефан вже спали. Вода, яку вони нам загріли в термосі практично охолола.

Але ми були щасливі, що вдало вийшли на вершину та спустилися до табору. Почали готувати чай і легкий перекус самі, хоча хотілося виключно несамовито пити… Проспали наче убиті до самого обіду. Хоч вночі в таборі був мороз ? 30С, нам було тепло і комфортно. Коли прокинулися, то почули сухий кашель Судхи в сусідньому наметі.

Погода була гарна, а сонце сліпило очі. Але відчувався вітер сильніший, ніж був вчора. Окремі групи альпіністів не дивлячись на поганий прогноз рейнджерів на свій страх і ризик вийшли на маршрут і чорними цятками контрасно простягалися на схилі Деналі.

Ми були дуже «приємно» здивовані, коли дізналися, що Стефан поки ми спали, не сказавши ні слова, одягнув лижі і поїхав до долу. Ми з Ігорком спочатку подумали, що він тільки спустився до 4-го табору і там нас зачекає біля закопаних речей. Але ми дуже помилялися. Виявляється, це певно в американських традиціях – ходити в гори самому і незалежно від колективу. Такий собі фрістиль… Як потім виявилося він не збирався нас очікувати біля закопаних речей в 4-му таборі. Ба навіть розкопавши їх, відібрав своє спорядження, а все інше так і залишив розкопаним під вікритим небом… І спокійно спустився до самого базового табору, так як був на лижах і викликав для себе одного!!! літак нашої фірми і спокійно полетів.

Ми з Ігорем мяко кажучи були легко шоковані такою поведінкою, колєги, списуючи на те, що йому сходження затьмарило голову. Тому що виходить, що літак буде літати за нами аж 4-ри рази. Бо спочатку незаплановано спустилися кияни, яких забирали літаком, далі Стефан, потім спускаємося ми з Ігором, а потім ще Судха. То фірма цілком може виставити нам додатковий рахунок, сказавши, мовляв, як-то команда літає по черзі окремими рейсами на льодовик, а не всі централізовано разом…?

На обіді поговорили з Судхою і вона заявила, що остаточно переконана, що буде сходити на вершину і залишається в 5-му таборі. Ігорко не може заборонити їй сходження, але видно, що дуже переймається тим, що вона не в найкращій кондиції для вершини… Ми вирішуємо більше не затримуватися тут і спускатися до 4-го табору. Ігор вимушено залишає свою пуховку Судсі та наш газовий пальник, з розрахунку, що її бензиновий пальник закопаний в 4-му таборі. Швидко зібравшись, ми розпочали спуск до 4-го табору. Погода була просто “нереально” сонячна, хмари килимом стелилися під ногами, через які пробивалися піки найвищих вершин. Враження було, що це все спотерігаєш з вікна літака на висоті 10 тисяч метрів. Швидко спустилися до перевалу. Зробили невеликий привал. Далі спуск перилами, на яких паралельно зустрічаємо знайомих альпіністів, серед яких американка Мішель (пілот 777 Боїнга), яка активно допомагала тим поламаним хлопцям, що потрапили в лавину біля 4-го табору. Поки були на перилах, почули чергову лавину, на протилежному схилі. Її вдалося зафільмувати Ігоркові на фото.

Нарешті ми в таборі. Нас радо стрічають вже знайома нам команда словенців на чолі, із вже поважного віку, тренером Душаном. Вони швидко допомагають нам знайти гарне місце під намет і розкопують площадку для нас та допомагають його розкласти! Одразу напоїли нас готовим грячим вітамінним чаєм. Ми були просто щасливими від такої турботи братів-словенців. Під вечір погода почала псуватися, в 4-му таборі небо затягнуло хмарами і час від часу падав сніг.

*

17/06/2012

Переночувавши, вранці ми вирішили, щоб після обіду виходити на ніч на спуск до останннього базового табору, щоб сніг був не розкислим. Ігорко домовився з нашими сусідами – еквадорцями, на чолі з відомим альпіністом (за плечами якого було багато 8-ми тисячників в Гімалаях) Іваном, що підемо на спуск разом з ними. Однак, по обіді до нас спустилися знайома трійка росіян (двоє мужчини і одна дівчина. Вони вчора здійснили вихід на вершину, а сьогодні спустилися до 4 табору. Почувши, що ми йдемо внизу, вирішили спускатися з нами принаймі до 3-го табору, поки є сили. Але затрималися, щоб викопати свої закинуті речі та намет.

Еквадорці вийшли трішки швидше, ми одразу за ними… Йти було несамовито важко з волокушами, про які ми вже на “верхотурі” забули… Вони били по п’ятах, коли зповзали по схилу зі заду нас. Якщо ми ставили наперед, то на похилому схилі вони з’їздили перевертаючись вниз по схилу і тягнули за собою нас з наплечниками на плечах.

Іноді, це було небезпечно, особливо коли проходили сніжні мости через тріщини. Зокрема, двічі, то Ігорка, то мене, санки, потягли з моста в тріщину. Однак, ми вчасно зреагували і висмикнули їх. Так продовжувалося до первалу Windy Corner. На підступах до нього знизу від перевалу піднялася сіра снігова хмара і повністю накрила нас…

Видимість – 3-5 м. Ми почали губити сліди еквадорців у глибокому снігу, який, як назло, випав цієї ночі. Тому спуск треба було торувати самим. Раптом в тумані внизу помітили якісь намети і це нас взагалі вибило з орієнтації, бо тут не може бути жодного табору. І куди ми вийшли?

Маршрут Деналі. West Battres (позначений червоним)

Маршрут Деналі. West Battres (позначений червоним)

(джерело)

Я пропонував продовжувати рух далі, думаючи, що ми ще не пройшли стрімкий схил перевалу. Однак, я дуже помилявся. Добре, що ми не пішли далі, бо могли спустити лавину з собою на ті намети, у хмарі. Ми непомітно для себе промайнули стрімкий схил перевалу і потрапили вже на його спуск. А намети розбили еквадорці та групи, які вийшли раніше, щоб перечекати негоду… Далі абсолютно не було видно маршруту. Все – в суцільному тумані.

Попереду відкривалася широка долина льодовика з окремими відкрити тріщинами, з одного боку обмежена скельним схилом з лавинними конусами, які в будь-який момент можуть посипатись на голови. У цей час ми вже дізналися про японців, які загинули в лавині, якраз нижче на схилі, ближче до 3-го табору.  Це ще більше нас насторожило. Ми зупинилися біля еквадорців, однак, вирішили не розбивати намет, а тільки попросили в них газовий пальник, щоб приготувати та попити чаю. Незабаром підтягнуися до нас росіяни. Поки був туман, я помітив кілька маркувальних палиць. Іван (тренер еквадорців) швидко побіг до них і пройшов близько 100 м проторив маршрут. Однак, повернувся і сказав, що треба чекати поки розвидниться і вітер розвіє хмару.

Поки ми пили чай, частково туман розвіявся і відкрило долину. Ми вирішили швидко йти вперед. Спочатку торувати шлях взялися росіяни. Їх керівник – Міша, пішов першим, потім Ігор його замінив. І тут нас почало потрохи знову затягувати туманом. Ми вчасно перейшли найгірші ділянки з відкритими тріщинами мостами, страхуючи почергово один одного. І ось ми підходимо до схилу Squirrel Hill. І тут Ігор зупиняється та починає уважно досліджувати сніговий покрив. Вірніше його прошарки. Далі він оголошує висновок, що швидше за все ми прийшли… бо на схилі сформувався небезпечний сніговий покрив, який ми, торуючи собі дорогу, можем розвантажити у вигляді лавини, яка змете все в провалля, яким закінчувався цей схил.

Ігор сказав, що він піде сам один і спробує ризикнути, а щоб ми всі чекали. Однак, я настояв, що ми йдемо разом в зв’язці або не йде ніхто. Росіяни розгубилися і вирішили не йти одразу за нами.  Ми, дуже поволі й обережно, почали рухатися схилом, траверсуючи його якомога вище, притискаючись до скель, щоб при ймовірності сходу лавини, втриматися на її верху, бо нижче вижити шансів абсолютно не було.

Внизу схилу, між скелями, проглядалося глибоке провалля, куди б посипався сніг, як водоспад. Ми йшли прислухаючись до кожного кроку, радше нагадуючи не альпіністів, а саперів на мінному полі. Постійно роблячи паузи в рухах і завмираючи. Здавалося от-от почується хлопок (вже знайомий нам разом з Ігорком з Алтаю) і схил піде з-під ніг.

Йшли мовчки, зв’язок наших думок підсвідомо передавався шнуром, що нас страхував, наче телефонним дротом. У повітрі висіла напруга. Оглядаючись, я бачив росіян, які з неабияким хвилюванням стежили за нами… І ось останні метри схилу і ми виходимо з небезпечної зони у сідловину перевалу Motorcycle Hill. Ігор скидає наплечник, ми потискаємо руки, б’єм по плечах один одного не приховуючи емоції і радість, що все обійшлося.

На іншому кінці схилу, росіяни невпевнено продовжують стояти, до них за хвилю підходять й інші групи альпіністів, що стояли в наметах на  перевалі Windy Corner. Ігор сідає на наплечник і каже: «Все, далі, ми не йдемо, хай хтось інший ризикує життям…». Під нами простягався такий самий схил перевалу Motorcycle Hill, де 15 червня загинули японці в лавині. Тож ми вирішуємо сидіти на наплечниках і відпочивати, робити чай і перекус.

Вирішили, що нехай хтось інший бере на себе ризик розвантажувати цей схил і торувати сніг по цілині. Пройшло ще досить багато часу, як перші групи знайшли сміливість вирушити проторованою нами стежкою на Squirrel Hill.

Першим, здається, з’їхав один хлопець на лижах, додатково розвантаживши схил і тоді народ вирушив нашими слідами. Але всі підходили до нас і також, як і ми сідали на наплечники, ніби чогось очікуючи. Точніше, вони очікували, що ми з Ігорком й далі встанемо і підемо першими. Коли побачили, що ми абсолютно не налаштовані йти, а витягуємо пальник робити чай, почали робити те саме, що й ми – теж діставати пальники і робити чай з перекусом.

Це були в основному американські комерційні групи з гідами. Невдовзі підійшли росіяни, ми почали думати як бути далі. І тут підтяглися до нас еквадорці, серед яких була одна дівчина. Унікальні, витривалі та оптимістичні люди. Як я називав їх – “гірська нація, яка гір не боїться абсолютно не зважаючи на погоду”. Бо самі живуть на висотах вище 3 тис. метрів. Постійно усміхнені і привітні, вони підкорили Деналі важким маршрутом West Rib. Тепер же, порадившись з Ігорем, всі разом вирішили робити велетенські перила, які зв’яжуть зі шнурів усіх груп, які були на той час на перевалі. Ми почали збирати у всіх шнури. Звязувати поступово до купи. Один з групи еквадорців (батько 4-х дітей, як потім виявилося, бо його бахіли були кумедно розмальовані дитячими написами Daddy і т. д.), молодий веселий альпініст, прив’язався до кінця мотузки і почав спуск з рацією. Він спускався зигзагом, минаючи тріщини, страхували його трьома льодобурами, що були закріплені в схилі, і коли шнур доходив до наступного вузла велетенського перила, по рації йому передавали, щоб він зупинився.

Перекидали другий фрагмент шнура в інший карабін і спуск його продовжувався. Таким чином за деякий час він досягнув долини під схилом. Перило було натягнуте. Далі стало питання – хто йтиме першим по перилу? Поки в повітрі зависла пауза, я впрягся у свої волокуші, хлопнув Ігорка по плечі і вщепивши карабін, розпочав спуск. На той час я вже добряче змерз на вітрі, бо віддав раніше свою пуховку Ігореві (він же свою залишив Судсі). Я знав, що він буде спускатися останнім, поки всі не злізуть і зніматиме перило… Пересувався я по перилу досить швидко, поки на середині схилу нога по саме стегно не провалилася в добре засипану снігом і непомітну тріщину. Тут довелося впасти на живіт і по-пластунськи відповзти вперед по схилу.

Все обійшлося, головне, що волокуші не пішли в тріщину, а з’їхали боком оминувши її. За хвилю я вже був внизу. Дочекавшись на Лєну з групи росіян, яка пішла одразу за мною, вирушили разом до їх закидки, закопаної в 3-му таборі. Допоміг їй викопати намет та їх волокуші з провіантом, поки хлопці зходили донизу. Далі конвейером спускалися по цьому перилу комерційні групи. У якоїсь з американок почалася істерика, що аж їх гіди не втримались і кричали на неї «заспокоюючи» таким чином. Було досить дико на це дивитись на це… За цей час ми з росіянами приготували багато чаю. Напилися самі, відпоїли героїв-еквадорців на чолі з тренером Іваном, та з нетерпінням очікували на Ігорка і ще одного еквадорця, що був на горі з ним. Всі росіяни вирішили, що вони вже далі йти не будуть, а залишаються спати тут в цьому таборі, хоча це вже підходила 7-ма година ранку і сонце підіймалося все вище.

І ось Ігор починає спуск останнім знімаючи перила, я вирушив з термосом чаю йому на зустріч, переймаючись його пальцями на лівій руці, які він невдало обпік об дно гарячого казанку з чаєм, ще на початку експедиції, а ще підморозив їх на вершині. По дорозі на спуск, він так як і я провалився в тріщину, однак, вже глибше – по пояс. Проте, теж швидко зреагував і викотився вниз по схилу. Невдовзі він вже стояв біля мене і жадібно пив гарячий чай, задоволений проробленою роботою. Такі екстремальні ситуації. Це була його стихія і він отримував неабиякий заряд позитиву, як все гарно скінчалося… Попивши чаю, ми вирішуємо, що вже немає сенсу розкладати намет. А поки є сили, спускатися вниз, до кінця, до базового табору…

*

18/06/2012

Почали вихід на спуск з 3-го табору близько восьмої ранку. Перед нами вже пішло кілька комерційних груп на лижах і йти по протореному шляху вже було набагато легше. Спуск був затяжним і вимотував сили. Хотілося вже швидше побачити базовий табір, але ніяк на горизонті не появлявся, ба навіть 2-й табір, до якого ніби було рукою подати.

Помітно, що зі зменшенням висоти, сонце нещадно знищило сніг на схилах окремих вершин. І вони радше нагадували чорні терикони з вугіллям, як в нас на Донеччині, ніж ті гори Аляски, які ми бачили на початку нашої експедиції. На сусідньому льодопаді з 3-м табором, на землі виднілися свіжі, розміром з кілька легкових автомобілів, брили льоду, які зовсім нещодавно відкололися недалеко від нашого маршруту. Крім того сонце, добряче попрацювало тут внизу з льодовиком – стали помітними відкриті тріщини, зокрема і на маршруті. На одній з яких Ігор таки знову провалився ногою вище коліна… Ми продовжували й далі йти зв’язаними.

Нарешті, вимучені, добрели до повороту льодовика Кахілтна. Там ми зробили довгий привал. Полягали на наші волокуші, задерли ноги і довго лежали, балакаючи на різні філософські теми – про життя і майбутні плани… Аж тут нас наздогнали дві гамірні комерційні групи. Одна – з тією дівчиною, що вчора на перевалі мала істеричний приступ… Ми піднялися і продовжили рух за ними.

Після затяжного підйому, ми вийшли в базовий табір, скинули наплечники і попадали на них. Невдовзі підтяглися наші добрі знайомі – два американці-екстремали, що спускалися на лижах і сновборді по павдеру. Вони радо пригостили нас пивом, обговорюючи сходження на Деналі. Це був верх блаженства: у кінці маршруту, на льодовику, вимучені спрагою і несамовитим ультрафіолетом променів сонця, випити холодного пива, яке щойно викопали із закидки з-під снігу. Далі нас чекало довге очікування на наш літак: у колі знайомих друзів-альпіністів еквадорців, зважування наплечників до вильоту літака і просто дрімання на наплечниках…

І ось наш літак сідає на посадку. Обійми знайомого пілота фірми Шелдонів. Ми вже набираємо розгін по льодовику і поволі підіймаємось в повітря, залишаючи позаду схили Деналі, Хантера і Форакера. Під крилом літака на льодовику виблискують блакитно-зелені калюжі, що свідчить про те, що тут таки настало літо. Під крилами – зелена тайга, за кольором якої ми вже встигли заскучити, невдозі входимо в дощову з хмару. Краплі дощу починають заливати ілюмінатори. Але ми йдем на зниження і сідаємо на аеродром Талкітни. Дощ закінчується і виходить сонечко. До літака виходять радісні кияни, Стефан і головне – господарка фірми, зустрічаючи нас з тацею свіжоспеченого печива, наче з короваєм. Далі – обійми, привітання і багато емоцій… Ми повернулися з перемогою!

Ігор Дикий, липень 2012

*

Лого 100-ліття

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.