Фото: з архіву акад. Миколи Мушинки, Словаччина

Відомий науковець Микола Мушинка надіслав на адресу “100 кроків” дуже цінні та раритетні фото пластунів Закарпаття 1930-их років.

Сьогодні публікуємо одну з них. На ній зображені пластуни-новаки з виховником Дмитром Остапчуком у Страбичові (нині Мукачівський р-н, Закарпатської обл.). Орієнтовно між 1933 та 1935 роками.

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Страбичово, Закарпаття, 1933-1935

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Страбичово, Закарпаття, 1933-1935

Дмитро Остапчук – один з організаторів Пласту у Страбичові, вчитель місцевої школи.

Зворот фото

ЗАМОРДУВАННЯ УЧИТЕЛЯ ДМИТРА ОСТАПЧУКА Й ІНЖ. ЛИТВИЦЬКОГО

Дня 22-го березня 1939 р, мадярські війська дійшли до Кобилецької Поляни і арештували 12 українців, між ними й управителя школи Дмитра Остапчука, громадянина Словаччини. Згаданий не брав участи в боях, за цілий час боротьби сидів у селі, а навіть селян відмовляв від якогонебудь збройного виступу.

Дмитро Остапчук

Інших арештованих задержали на станції жандармерії, а Остапчука вояки повели до Великого Бичкова, до гімнастичної залі горожанської школи, де були інші ув’язнені українці. Вже по дорозі його вояки у старшини спосіб збили, В залі постягали всім черевики, позабирали документи, годинники, гроші без жадних записок – просто ограбили. Ув’язнених мучили у різний видуманий спосіб: били їх кольбами по голові, по ребрах,ка зали тримати руки догори годинами, а кому рука охляла, того били палицями. Решту часу мусіли сидіти по-турецьки, склавши ноги під себе. Ноги в’яли, люди мліли, але змінити позицію не було дозволено.

Другого дня якісь два пани увійшли на залю. Здавалося, що один був польський консул, а другий, догадуються, був Кароль Береш із Страбичова, той самий, що ограбив був батька Остапчука (побив його і взяв від нього 130 корон…). Ці панки кілька разів добре оглянули Остапчука.

Після того увійшов до залі комендант в`язниці, кремезний старшина у шкіряному плащі, підполковник мадярської армії Баконі. Зразу підійшов до Остапчука і почав з ним по-німецьки балакати, щось його питав, але в’язні чули тільки те, як він кілька разів по-німецьки відповів: “Найн!” – Ні! Підполковник наказав тоді двом жандармам бити Остапчука. Жандарми прикладами, палицями та кулаками вдаряли його і так побили йому голову, що зразу опухла і вся була в синяках.

Підполковник Баконі приступив до іншого в’язня, інженера Литвицького, що мав своє маленьке підприємство в Сілці. Його привели в той сам час, що й Остапчука. Литвицький вибрав з кишені свій чехословацький закордонний паспорт і почав підполковникові щось вияснювати, але цей вдарив його палицею в лице і дав наказ воякам бити Литвицького. Зразу наскочила на нещасного добра десятка вояків і почали його бити кольбами.

Довго били його, він терпів, закусивши зуби, але не витримав і повалився на землю. Вже лежав він на долівці і ще й тут били його у такий нелюдський спосіб, що не можна було дивитися. Мусіли його підняти і посадити біля Остапчука. Його голова була вповні закри – вавлена, кров заливала шнурками очі, а з рота виступав кривавий шум. На голові з лівого боку над самою голосницею виднівся розбитий череп голови.

Підполковник Баконі кивнув рукою, мадярські жандарми взяли обох нещасників і вивели із залі, ще й тепер б’ючи їх кольбами в плечі. Вийшовши зі шкільного двору, пройшли побіля хати Миколи Коперльоса. Завели їх у глуху вуличку, в якій заздалегідь розмістились вояки. Що це дійсно був Остапчук та Литвицький, можуть посвідчити селяни, які їх бачили і впізнали: Михайло Бойчук, Юлія Коперльос, Василина Андрусяк, Одотя Попович, Микола Волощук і Юрко Попович.

Відтак перейшли через подвір’я Василя Мандзюка і біля православної церкви наказали їм утікати в беріг, щоб таким способом замаскувати розстріл. Інж. Литвицький зразу зорієнтувався і відмовився “втікати”, – тоді його застрілили на місці зараз коло церкви. Куля з рушниці була намірена йому між самі очі і вирвала добрий шмат тім’я.

Остапчук, побачивши це, почав утікати. Було то вечором біля 17-ої години дня 23-го березня. Почало якраз смеркатись. Перебіг він через подвір’я Василя Поповича. Це бачила жінка Поповича Василина та І. Цубера.

Відтак біг він подвір’ям Івана Куцина, але на плоті зачепився і впав на землю. Один вояк здогнав його і пробив багнетом, а другий стрілив на нього. Тут Остапчук дістав ще вісім ран від багнетів і куль. Один вояк гукнув: “Беашні езт а ґаземберт!” (Закопати цю собаку!). Вояки вимагали, щоб люди негайно поховали його на тому самому місці, де впав (у гній) , але господар Іван Куцин відмовився на подвір’ю погрібати людину. На старому цвинтарі зараз викопали яму (при кінці загороди Івана Куцина) і там його похоронили. З подвір’я несли його труп: Микола Тріщук, Микола Волощук і Микола Луцак. Погребли його: Іван Куцин, Микола Тріщук, Микола Луцак, Микола Волощук та Іван Глеб.

Труп інж. Литвицького лежав до другого дня, поховали його також на старому цвинтарі. Обидвох їх особисто знали і впізнали їх, як лежали мертвими: Іван Куцин, Василь Йосипчук, учитель Андрій Кузьмик, учитель Микола Волощук, Юрко Попович Олексів та Юлія Коперльос.

Остапчук залишив вдову і троє дітей, найменше мало два роки. Коли вдова звернулася за смертним листом, то мадяри відмовили його видати. Коли подала масу свідків цього бестіянського злочину, то мадяри свідків тероризують, тероризували, а навіть тероризують і до нині. А коли ті покликаються на те, що людина повинна говорити правду, то кількох побили жандарми на кров, мовляв, як посміли те бачити і чому під час злочину не заховалися в хатах…

(Василь Ґренджа-Донський. Твори. Т. 8. Щастя і горе Карпатської України. – Вашинґтон: Видання Карпатського Союзу, 1987. – С. 341-344)

Джерела: