До Міжнародного дня рідної мови “100 кроків” публікує статтю проф. Павла Чучки “Пласт і українська мова на Закарпатті”, що була виголошена на міжнародній пластовій конференції 1996 року в рамках проведення 1-го Українського Джемборі.

Павло Чучка,
доктор філологічних наук,
м. Ужгород

У найновіших енциклопедіях, тлумачних словниках і довід­ни­ках, що вийшли друком в Україні протягом нинішнього сто­літ­тя, годі шукати якусь інформацію про українську громадсько-по­лі­тичну організацію Пласт, про терміни скаут чи бойскаут.

У “Словарі української мови” Б. Грінченка знаходимо лише те, що пласт – це “верства сіна, гілок чи шар якоїсь породи”, а плас­тун – це “кубанський козак, який несе сторожову службу і од­но­часно полює та рибалить”. (1)

З 11-томного “Словника української мови“ Ви дізнаєтеся ли­ше те про пласт, що це “суцільний шар якої-небудь однорідної ма­си”, “скиба ґрунту, піднята за один раз” чи “однорідна за пев­ною ознакою складова частина чогось”. (2) Про пластуна там про­чи­та­єте, який пересувається плазом на животі”, а раніше – це “козак пі­хотних частин Чорноморського козачого війська, що фор­му­ва­ло­ся з добровольців, які спеціалізувалися на сторожовій службі в оче­ретах і плавнях”. (3)

Праця акад. Михайла Возняка, Ужгород, 1923

Не збагатить Вашого поняттєвого багажу ані Українська Ра­дян­ська Енциклопедія. У словниковій статті пластуни Ви про­чи­та­є­те, що це “особовий склад спеціальних піхотних команд і частин Чор­номорського та Кубанського козачих військ в XIX – на початку XX століття. Комплектувались з добровольців. Уперше пластуни з’яви­лись у складі козачих військ, що брали участь у війнах, які ве­ла Росія в другій половині XVIII століття. Офіційно батальйони плас­тунів створено 1842 року. Батальйони пластунів відзначились в обороні Севастополя 1854-1855 років, а також у російсько-ту­рецькій 1877-1878 та російсько-японській 1904-1905 війнах. Під час ре­­во­люції 1905-1907 пластуни взяли участь у збройному по­встан­ні, що сталося в Кубанському козачому війську. В роки Великої Вічизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 у складі військ 1-го і 4-го Українських фронтів діяла 9-а пластунська Краснодарська стріл­кова дивізія, яка вславилась у боях з гітлерівськими загарб­ни­ка­ми”. (4)

Що ж до Пласту як української громадської молодіжної орга­ні­зації та про пластунів як про членів цього патріотичного скаут­сько­го об’єднання, героїчні сторінки якого в Україні сягають сто­літ­ньої, а на Закарпатті – 75-літньої давності, то в радянських лексикографічних працях все це вперто замовчувалося. Більшо­виць­ка ідеологія в Україні робила все, аби не пропагувати добру славу ук­раїнського Пласту, щоб українська патріотична організація не ки­нула часом тінь на хвалений інтернаціоналістський комсомол чи ленінську піонерську організацію. Іншого пояснення такого ігно­рування Пласту не знайти. Адже назви типу комсомолець, ле­ні­нець, мічурінець, піонер, юннат у Словнику української мови наявні. Ряс­но представлені в ньому назви навіть таких одіозних орга­ні­за­цій, як гітлерівці, есесівці, ку-клус-клан, усташі, чорносорочечники, чор­носотенці, тоді як вокабули бандерівці, мельниківці, оунівці, січо­ви­ки, усуси та пластуни (у значенні сучасному) там і не згадуються.

Аналогічну неприязнь до патріотичної діяльності Пласту ви­яв­ляли й офіційні кола Польщі та Чехословаччини міжвоєнних ро­ків, бо їх уряди, як і будівничий Пласту на Закарпатті проф. Ле­о­нід Бачинський, добре знали, що головне завдання Пласту по­ля­гає в тому, аби “любити свою батьківщину, свої звичаї й обичаї, мову й указувати дорогу своєму народові, щоби був великим і могучим, твердо й характерно боронити свій нарід від усякої кривди і старатися піднести його культурно”. (5)

Саме тому, гальмуючи українське національне відродження в Карпатах, владні кола Чехословаччини перешкоджали діяль­но­с­ті Пласту, переслідували його провідників та його друковані ор­га­ни. (6) Чеські власті, як, до речі, і вчорашня комуністична номен­к­ла­ту­ра в нинішній незалежній Україні, усвідомлювали, що україн­сь­кий Пласт узявся “розбуджувати у нашої молоді національну сві­до­мість, ширити українське слово і українську пісню між на­ро­да­ми, навчити всіх любити й шанувати своє, рідне”, – як писав про це Юрій Шерегій–Грім. (7) А українофоби, звісно, як і тепер, до­пус­тити цього не бажали.

Яку ж, власне, позицію займав Пласт до української мови вза­га­лі і що конкретного зробив він для її утвердження на Закар­пат­ті.

Журнал для молоді "Пчілка" (окремо була в ньому й пластова сторінка)

Завдяки тому, що пластовий провід очолили на Закарпатті та­­кі високоосвічені і самовіддані українські патріоти, як профе­со­ри Андрій Алиськевич, Леонід Бачинський, Володимир Бирчак, Остап Вахнянин, Андрій Дідик, Іван Панькевич, Юліян Ревай, Ан­на Устіянович, Юрій Шерегій–Грім, Євген Шерегій–Орішок, укра­їнську літературну мову було взято за робочу мову Пласту в усіх його структурах. Саме ці керівники послідовно запрова­джу­ва­ли її до різних сфер повсякденного пластового життя. Пере­ду­сім, це позначилося на швидкому поширенні серед закарпатської мо­лоді кількох десятків пластових термінів на зразок слів вовченя, гур­ток, дія, кіш, кошовий, курінь, пластун, пластунка, площа, скоб, схо­ди­ни, таборування, товариство, хустина, шатро, юнак, ява…, які рані­ше на Закарпатті не вживалися.

Услід за цими словами пішли в ужиток терміни і команди з фі­зичної культури та спорту, як вправа, грач, екскурсія, перегони, по­вер­­нись, спочинь, струнко і т. п. Не забарилися своїм входженням до ак­­тивного лексикону й такі загально побутові лексеми, як капелюх, к­шеня, кулак, однострій, оплески, спідниця, фант… Молодь підхоп­лю­­вала й слова міжгалузевої лексики, свідком чого був і я не один раз.

Я не був пластуном: у рік ліквідації Пласту на Закарпатті ме­ні було лише 10 років, але мушу сказати, що саме від моїх старших дру­зів по селу, тобто від баранинських пластунів (а не від друзів по школі) я вперше почув такі нетермінологічні слова української мо­ви, як дійсно, серйозно, та деякі інші.

Москвофіли чинили опір таким словам української літера­тур­ної мови, а їх симпатики глузливо перекручували такі слова, кеп­­кували з них, вигадуючи тут же різні кумедні новотвори на зра­­зок самопер “авто”, мордохват “фотоапарат”, щоб у такий спо­сіб дискредитувати українську мову в очах пластунів. Висмі­юван­ню піддавалися навіть буква ї (чому це вона з двома крапками?!), под­воєння приголосних у іменників середнього роду на -я.

Відчутний вплив на впровадження нової лексики та фра­зео­ло­гії української мови серед пластунів та учнівської молоді взагалі ма­ла українська пластова поезія, особливо українська пластова піс­ня та театральні вистави. Згадуючи про проф. О. Вахнянина, М.Біличенка, С. Черкасенка, Ю. Шерегій-Грім із цього приводу пи­ше: “С. Черкасенко писав свої твори віршем, що дуже допо­мог­ло плеканню української мови між молоддю”. (8 )

Еталоном української літературної мови і мовлення, на який рів­нялася тодішня пластова молодь Закарпаття, були українські пись­менники, що писали про Пласт чи для Пласту, а також про­фе­сійні артисти, сконцентровані в Ужгороді навколо С. Черка­сен­ка, М. Садовського та ін. Окрім Спиридона Черкасенка, якому на­ле­жить авторство гімну закарпатських пластунів, кількох плас­то­вих коломийок та інших творів (9), окрім кількох наддніст­рян­сь­ких та наддніпрянських молодших письменників (Р. Куль­чиць­кий, В. Мартинович, М. Підгірянка, В. Самчук, П. Стах, М. Усті­яно­вич), з се­ре­дини 20-их років з творами на пластову тематику в місцевій пе­рі­о­ди­ці починають виступати й тутешні хлопці та дівчата, як В. Ґрен­джа-Донський, Ю. Боршош-Кум’ятський, М. Божук, А. Бой­чук-Ка­ли­на, Соня Бойчук, М. Вурста, В. Рошко-Ірлявський та ін.

Один із куплетів “Пластових коломийок” С. Черкасенка (1923) про пластуна звучить так:

Чиста душа, чиста мова,
Чисте в нього тіло,
Він і доброму й лихому
В очі гляне сміло.

Дуже вагомою була роль україномовних творів місцевих авторів на той час. Ці автори не лише декларували благородні ідеї, але й показували конкретні приклади того, як це треба робити. Так, пластунка Соня Бойчук уже 1928 року у вірші “До пласту”, опублікованому того ж року в журналі “Пласт”, писала:

Гей ви наші руські діти,
До пласту спишіться
І до праці пластової
Скоренько беріться!

Пластун усе є порядний,
Він любить природу
І не стане він зрадником
Свойого народу.

Пластун завжди працьовитий,
Правду все говорить,
Свій Рідний край, рідну мову
Він завзято все боронить.

Інша молода поетеса Миколая Божук у поезії “Не лякайся, сест­ро, бурі”, що увійшла до першої її поетичної збірки, 1930 року пи­ше:

Стань завзято до роботи,
Смуток в полі розтряси,
Під прапором синьо-жовтим
Славу матері неси!

Варто згадати також куплет із вірша В. Ґренджі-Донського “Закарпатській молоді”, опублікованого 1936 року:

Срібну землю, рідний край
Не забудьте, не продайте,
Не забувайте за народ,
На рідне слово пам’ятайте,
Вперед! Вперед!

Звичайно, з мовою творів місцевих поетів-початківців, пе­ре­ду­сім із дотриманням її лексичних і граматичних норм, не все скла­далося ідеально. Поряд із поетичними засобами та загаль­но­ук­раїнською лексикою і фразеологією, яку вони засвоїли в рід­но­му домі, у кожного з них ще пробиваються де-не-де невмотивовані діа­лектизми, чехізми ба навіть мадяризми. Так, наприклад, у по­е­зії М. Божук “До пластунок” (1928) думку про те, що “сніг роз­та­нув” передано малозрозумілим виразом сніг спрас, а засте­ре­жен­ня “бережіться, будьте уважні” вона передає чехізмом позір дай­те. В. Ґренджа-Донський 1923 року у вірші “Наші пластуни” на­зиває пластунів не гвардією, а – гардою.

Головною причиною подібних порушень норм було те, що всі вони зросли на місцевій українській говірці, що жоден із них не одержав належної філологічної освіти бодай за середню шко­лу, а про забезпеченість їх потрібними словниками та довід­ни­ка­ми в ті часи не могло бути й мови. Але й так у мовному відно­шен­ні закарпатські письменники міжвоєнних років стояли не­зрів­нян­но вище, ніж деякі нинішні місцеві члени спілки письменників України, які ідеал свого художнього слова шукають у безплідному шту­карстві, перебріхуванні неграмотної Гафи Дякунки чи у вуль­гар­них проклинаннях усього українського.

Не менше зробив закарпатський Пласт, власне його провід­ни­ки, у справі практичного впровадження українського право­пи­су. Оскільки Пласт ніколи не був залежним від державних струк­тур Чехословацької республіки, його провідники, у тому числі й ре­дактори пластової періодики, не мусили ретельно проводити в жит­тя національномовну політику, як це мали робити, скажімо, шко­ли. У місцевих пластових виданнях, наприклад, у такому ча­со­­писі, як “Пластун” (1923-1935), досить рано було запроваджено за­гальноукраїнський правопис на фонетичному принципі.

Поки “Пластун” був часописом кількох національностей, що на­селяли Закарпаття, він з інтернаціоналістських мотивів дер­жа­ви мусив виходити трьома мовами. Його редактори (О. Вахнянин, А. Алиськевич, Л. Бачинський), які підпорядковувалися Головній Управі Скаутів Підкарпатської Руси, не сміли відходити від тра­ди­цій­ного етимологічного правопису. З приходом до редакції Ю. Ре­вая та Ю. Білея, активізації братів Шерегіїв у “Пластуні“ поволі по­­чинають з’являтися також статті, писані фонетичним право­пи­сом (1929 рік). Коли чехословацька влада почала явно чинити опір ук­раїнському національному відродженню на Закарпатті, у тому чис­лі і Пласту (вона припинила фінансування часопису “Плас­тун“ і заборонила поширювати його в державних школах, а на­то­мість підтримала заснування москвофільського скауту), часопис “Пластун” повністю переходить (1932) на українську літературну мову з фонетичним її правописом. (10)

Однак мовне виховання пластунів Закарпаття не зводилося до самого тільки запровадження в життя українського правопису. Ча­сопис “Пластун“, наприклад, епізодично друкував короткі за­міт­ки про доречне чи недоречне вживання окремих слів та ви­ра­зів у літературній мові. Насамперед, це стосувалося випадків, у яких уродженці Закарпаття часто допускалися помилкового вжи­ван­ня загальновідомих слів та виразів. Так, приміром, число 8 за тра­вень 1930 року опублікувало статтю під заголовком “Знати і умі­ти”. Непідписаний автор статті починає виклад думок із пря­мо­го питання: “Чи є ріжниця межи словами?”. Далі анонімний ав­тор досить продумано і аргументовано розкриває відмінності у зна­ченнях названих слів.

Він доводить, що знання – це відомості про щось, тобто розумова сфера, тоді як уміння – це відповідні на­вич­ки людини, тобто сфера практична, і сплутувати ці два різні по­няття не слід. На завершення після ряду прикладів автор статті за­значає, що багато пластунів так само знають свої обов’язки, але не завжди вміють виконувати їх.

Отже, закарпатський Пласт міжвоєнних років може служити зраз­ком не тільки активною позицією до природи, до життя свого на­роду, але й розумним ставленням до рідної мови, бажанням ко­ристуватися її літературною формою. Нині можемо відверто ска­за­ти, що мовне виховання закарпатських пластунів справді про­во­ди­лося в тому дусі, який засвідчено професором І. Огієнком 1936 ро­ку в його “Науці про рідномовні обов’язки“. А він у XVI розділі цьо­го “Рідномовного катехизису“ писав про молодь і про її рідну мо­ву серед іншого таке:

1. “Вся молодь мусить добре усвідомити собі, що її най­пер­ший обов’язок перед своїм народом – навчитися соборної літе­ра­тур­ної мови й вимови й тим защепити собі почуття національної єд­ности.
2. Юнак чи юнка, що не знають своєї соборної літературної мо­ви, стають зайві для свого народу, як нації.
3. Кожен юнак чи юнка, що не знають бодай найголовніших рід­номовних обов’язків, не є свідомі члени нації.
4. Кожен юнак і юнка мусять конче працювати в «Гуртку пле­кання рідної мови»“ (11)

У підсумку ставлення закарпатського Пласту міжвоєнних ро­ків до української мови можна звести до таких трьох пунктів:

1. Визнання загальнонаціональної української мови за свою рід­ну мову.
2. Прагнення швидше засвоїти і використовувати соборну ук­раїнську мову з її тогочасними нормами як засіб вираження своєї національної культури.
3. Активна пропаганда української літературної мови сред мо­лоді та впровадження її в повсякденне життя всіх українців.

Примітки:

1. Грінченко Б. (редактор). Словарь української мови. – Т.З. – Київ, 1909. – С. 192.
2. Словник української мови. – T. VІ. – Київ, 1975. – С. 564.
3. Там же . – С. 567.
4. Українська радянська енциклопедія. – Т. ІІ. – Київ, 1963. – С. 242.
5. Пап-Пугач С. Пластовий альманах. З нагоди п’ятдесятиріччя україн­сь­кого Пласту на Закарпатті (1921-1971). – Рим, 1976. – С. 124-125.
6. Там само. – С. 90.
7. Там само. – С. 83.
8. Там само. – С. 81.
9. Там само. – С. 117.
10. Там само. – С. 127.
11. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний ка­те­хи­зис // Рідна мова. – Ч. 41. – Варшава, 1936. – С. 197-198.