Статті про Пласт і пластунів в Енциклопедії історії України

Матеріал підготував: ст.пл.скоб Іван Гоменюк, ЦМ

Джерело: Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 2011. – Т. 8: Па – Прик. – 2011. – С. 267-269.

«ПЛАСТ», Український пластовий улад – патріотична укр. молодіжна орг-ція з оригінальним синтезом філософсько-ідеологічних поглядів, власною пед. системою й чітко окресленим способом життя.

«П.» ґрунтувався на ідейних засадах світ, скаутингу (англ. scout – розвідник, шукач пригод) та його орг. принципах, яким було надано нап. змісту. В Україні одна з перших скаутингових дружин була створена на Катеринославщині 1909 (очолив її Ю. Гончарів-Гончаренко). Незабаром скаутські орг-ції виникли в Ізюмі, Слов ямську, Харкові, Луганську. Гуртки були українськими за складом учасників, проте нап. вихованням молоді вони не займалися. Перша нац. скаутська орг-ція – «Пласт» (назву запропонував П. Франко) – створена у Львові восени 1911. Її очолив студент політехніки І. Чмола. 12 квітня 1912 р. 40 членів пластового гуртка Академічної гімназії у Львові склали першу присягу укр. скаутів. «П.» тісно співпрацював з осередками («гніздами») «Сокола-Батька» (див. «Сокіл»; керівник – І. Боберський). 1912-14 створено пластові осередки в 37-ми місцевостях Галичини.

6 квітня 1913 у Львові відбувся пластовий з’їзд впорядників (вихователів), на якому прийнято статут і план діяльності «П.», вимога до 3-х пластових іспитів, проект однострою англ. зразка. Утворено Інформативний пластунський к-т (керівник – О. Тисовський, заст. керівника – П. Франко), випущено підручник «Пласт» (автор – П. Франко), налагоджено контакти з укр. інституціями, зокрема Науковим товариством імені Шевченка. На 2-му Пластовому з’їзді 12 лютого 1914 утворено осередкову пластову управу, яка поділила Галичину на 11 пластових округів і сформувала окружні управи. У червні 1914 відбувся з’їзд пластунів Галичини та Буковини. Першим пластовим виданням став періодичний додаток до «Нашого слова» (редактор – П. Франко). Із січня 1914 під його редакцією виходив час. «Пластовий табір». Після початку Першої світової війни старші за віком члени «П.» увійшли до Легіону Українських січових стрільців. Пластуни склали основу старшинського складу УСС – Д. Вітовський, І.Чмола, П.Франко, О.Яримович, Ф.Черник, В.Кучабський, Р. Сушко, О.Степанів та ін. 1915, після відходу рос. війська зі Львова, відновилася діяльність «П.» 1917 створено Гол. пластову раду, яку очолив О. Тисовський. Галицькі пластуни взяли активну участь у становленні Західноукраїнської Народної Республіки, влилися до лав Української Галицької армії, майже 600 їх загинуло в українсько-польській війні 1918– 1919.

Перші осередки пластових структур нац. характеру в Наддніпрянській Україні почали формуватися після Лютневої революції 1917. Згодом рад. влада ліквідувала осередки орг-ції, натомість започаткувала загони т. зв. юнскаутів або юнів (юних комуністів-скаутів), яких розпустили згідно з постановою 3-го з’їзду Рос. комуністичної спілки молоді (1920).

«П.» розгорнув широку діяльність на зайнятих Польшею укр. етнічних землях. Пластові гуртки організовувалися при всіх укр. середніх школах, об’єднувалися в полки, пізніше – курені. Із «П.» тісно співпрацювали осередки «Просвіти» Галичини і Волині. Розвитку «П.» сприяв вихід у світ посібника О. Тисовського «Життя у Пласті» (1921) та заснування час. «Молоде життя». 1924 відбувся пластовий з’їзд, який обрав верховну Пластову раду та виконавчій орган – верховну Пластову команду (керівник – С. Левииький). Розширилася структура, – крім уладу юнацтва (12–18 років), утворено: 1925 – улад старших пластунів; 1927 – улад пластунів-новаків; 1930 – улад пластунів-сеньйорів. Загалом у Західній Україні 1930 «П.» налічував понад 6 тис. членів. Виходили часописи «Пластовий шлях» та «Пластовіш провід». Багато членів «П.» співпрацювали з підпільними структурами Української військової організації та Організації українських націоналістів, через що польс. уряд розпочав переслідування членів орг-ції. 1924 було заборонено «П.» у школах, 1928 – на теренах Волині. 1930 – на всіх територіях під Польшею.

Після ліквідації «П.» його осередки перейшли у підпілля. 1934 виник Таємний пластовий центр. Із 1931 табори («найвищі школи пластування») знаходилися під егідою Укр. гігієнічного т-ва, згодом – Комісії виховних осель і мандрівок молоді. Фактично «П.» продовжував діяльність в орг-ції «Доріст рідної школи» (прибл. 7 тис. членів), друкованим органом якої був час. «Шлях молоді» (1936–39). Після приходу більшовиків 1939 пластові осередки, у т. ч. підпільні, припинили діяльність, проте згодом були відновлені на території Генеральної губернії. При Українському центральному комітеті діяла орг-ція виховної спільноти укр. молоді (керівники – К. Паліїв, Р. Олесницький), видавався час. «Дороги». На Буковині «П.» існував напівлегально, на Закарпатті 24 грудня 1938 в Хусті створено Укр. пластовий улад Карпатської України, який об’єднав бл. З тис. членів. Після окупації Карпатської України Угорщиною «П.» перестав існувати.

Перші еміграційні осередки «П.» створені в Чехословаччині 1921 (Прага. Подєбради; нині столиця і місто в Чехії). Після заборони «П.» на окупованих Польщею зх. укр. землях провід переобрав Союз укр. пластунів-емігрантів (керівники – Є. Вировий, Є. Кульчицький, Р. Лісовський та ін.), які після окупації Чехословаччини Німеччиною в березні 1939 припинив існування. 1945 «П.» відродився в Карлсфельді (Німеччина). 1947 виник Союз укр. пластунів, який об’єднав 4 крайові пластові орг-ції з амер., брит, і франц. зон окупації Зх. Німеччини та Австрії. Осередки «П.» створено у Великій Британії (1947–48). Канаді (1948), США (1948), Аргентині (1949), Австралії (1949).

1989 у Львові розпочалися заходи з відновлення діяльності «П.» в Україні. У жовтні 1989 з ініціативи Народного руху України створено групу з відродження «П.» (голова – І. Юхновський), яка 18 грудня 1989 проголосила відновлення «П.» в Україні. 18-19 травня 1990 у Брюховичах відбулися всеукр. установчі збори «П.» Обрано крайову пластову раду (голова – О. Гринів) та крайову пластову старшину (голова – Б. Генега). Започатковано друкований орган – час. «Цвіт України». 4-5 квітня 1992 в Тернополі відбувся 2-й крайовий пластовий з’їзд, який ухвалив остаточну редакцію статуту «Пласт – Національна скаутська організація України». Загалом в Україні діють понад 130 осередків «П.», які охоплюють понад 8 тис. осіб.

Згідно зі статутом, керівними органами управління орг-ції стали: Пластовий з’їзд (скликається раз на 2 роки). Крайова пластова рада (законодавчі функції). Крайова пластова старшина (виконавчі функції) та Крайова ревізійна комісія. Структурними підрозділами «П.» є пластові групи, станиці та пластові округи. Діяльність «П.» провадиться на підставі річної програми, яку завершує пластовий табір. Крайові пластові орг-ції мають власні статути і самостійні у своїх діях, але об’єднані в центр. світ. пластову структуру – Конференцію укр. пластових орг-цій.

Члени «П.» діляться на 4 вікові улади: улад пластунів новаків та пластунок новачок (6–11 років), улад пластунів юнаків та пластунок юначок (12–17 років), улад старших пластунів та пластунок (18–30 років) та улад пластового сеньйорату (після 30 років). Приятелі «П.», що досягли віку 18 років, об’єднуються в осередки «Пластприяту». Особам, які мають особливі заслуги перед «П.», надається титул почесного пластуна. Членство ділиться на членів звичайних (улади новаків/новачок та юнаків/юначок) і дійсних (улади старшого пластунства та сеньйорату), а також приятелів і почесних членів. Право ухвального голосу на пластових зборах та право бути обраним до керівних органів мають лише дійсні члени.

Літ.: Боберський І. Пласт. В кн.: Календар «Вісти з Запорожа» на 1913. Львів, 1913; Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця українських емігрантів між двома світовими війнами, ч. 1. Прага, 1942; Байден-Пауелл. Скавтінг для хлопців: Підручник для вишколу на добрих громадян через життя серед природи. Мюнхен, 1950; Пласт на порозі свого 60-літгя: Статті Юрія Старосольського і Атанаса Фіголя. Вашингтон-Філадельфія-Детройт, 1960; Альбом 50-ліття Пласту. Нью-Йорк, 1964; Савчук Б. Український Пласт 1911–1939. Івано-Франківськ, 1996; Сич О. Пласт: Нарис витоків, історії, сьогодення. Івано-Франківськ, 1999; Чайковський С. Колись – а тепер: На бережку дискусій про Пласт. В кн.: Чайковський А. Спогади. Листи. Дослідження, т. 1. Львів, 2002.

Б. З. Якимович

ПЛАСТУНИ – 1) на Запорозькій Січі – термін на позначення козаків, які займалися полюванням та рибальством (зокрема у плавнях Великого Лугу);

2) у Чорноморському козацькому війську, а потім у Кубанському козацькому війську – розвідники і влучні стрільці, які брали участь в охороні рос. Кордону по р. Кубань (у засідках, винесених перед осн. лінією кордону) та у воєнних експедиціях проти черкесів. Із 1860-х рр. термін «пластуни» вживали переважно як синонім козаків-піхотинців узагалі. Згідно з Положенням про Чорномор. козац. військо 1842 в кожному кінному полку і кожному пішому батальйоні були штатні пластунські команди. Із 1870 в Кубанському козац. війську починається формування пластунських батальйонів (спочатку –1-го і 2-го), яких, у міру збільшення їх кількості, зводили в бригади. Пластунські підрозділи брали участь у складі рос. військ у Севастопольській обороні 1854–1855, у російсько-турецькій війні 1877–1878, у російсько-японській війні 1904– 1905, у Першій світовій війні, а також у громадян, війні (на боці А. Денікіна);

3) під час Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 у Червоній армії (див. Радянська армія) – неофіц. назва військовослужбовців 9-ї стрілец. Краснодарської д-зії, яка мала назву «пластунська»;

4) члени орг-ції «Пласт».

Літ.: Попко И.Д. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. СПб., 1858; Туренко А.М. Исторические записки о войске Черноморском. «Киевская старина», 1887, т. 17, № 3-4; т. 18, № 5-6; Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска, т. 2. Екатеринодар, 1913; Авраменко А.М. та ін. Козацьке військо на Кубані. В кн.: Історія українського козацтва, т. 2. К., 2007; Білий Д.Д. Військові товариства чорноморських пластунів як соціокультурний феномен Кубанського фронтіру першої половини XIX ст. «Історичні і політологічні дослідження» (Донецьк), 2008, № 1–2.

Д.Я. Вортман