UA TOP Bloggers

Усі ми любимо казки. Особливо, якщо те казкове стається несподівано і має добрий кінець. “100 кроків” повертається до публікацій “пластових трафунків“. І цього разу – про казки) Читайте на здоров`я!

Автор: Дитина

Оповідати казки мене вчив мій тато. А хто ж би ще? Щоправда, в основному він розповідав усім своїм дітям (нас п’ятеро) пригоди з власного життя (саме те, що тут називається “трафунками”, а у нас вдома завжди звалося “історіями”). Якось так ставалося, що кожен із нас мав свою улюблену розповідь, і татові доводилось оповідати її безліч разів (часом він називав різні числа, щоб ми собі уявили, наскільки багато разів він вже нам це оповідав). Є у нього і одна історія, в якій йдеться, зокрема, про те, як він оцим казкарством урятував московського хлопчика Мішу від жорстоких побоїв (хлопчику не хотілося спати вдень, а батько, аби змусити його, лупцював дитину ременем).

Доволі скоро, спочатку слухаючи, а потім розповідаючи, я усвідомила, що діти в силу якихось нейрофізіологічних властивостей зовсім інакше сприймають розповідь на сон (та й взагалі розповідь), ніж дорослі. Для дитини розповідь — це спосіб пізнання чогось нового, один зі шляхів, яким вона вивчає світ. Слухаючи розповідь, дитина співпереживає з її героями, стає учасницею змальовуваних подій, може навіть відчувати те, що відчувають герої розповіді. Щоразу, слухаючи про те, як мій братик Дімчик “мало не впав” у калюжу, я бачила перед собою лісову стежку і хлопчика, який біжить від одної калюжі до іншої, міряючи їхню глибину босими ногами. Коли тато обгортав його своєю сухою сорочкою, відчувала, яка вона тепла і як зручно сидіти у тата на руках… Доки мозок дитини налаштований на пізнання і співпереживання, вона слухатиме казку і не засне, щоб не пропустити якусь подію, хоч би й чуту вже сотню разів. Доросла людина (або дитина, якій ви несимпатичні) назве цю розповідь банальщиною, давно відомою, набридливою. Але головне — що виснажене тіло дорослої людини шукає сну. Голос оповідача розслабляє його і відмежовує від дійсності (звісно, не говорю тут про тих, що страждають від безсоння).

А що ж оповідач? Зазвичай те також доросла людина, і вона не менше за інших хоче спати. В цьому й полягає деякий комізм розповідання дітям.

Але досить теоретизування. Тут обіцяно, власне, трафунки.

Мій новак з самого ліва без хустки - стоїть і зосереджено дивиться. Називається Алішер Ачилов. Катруся стоїть перед Криськівим, закутана в мою куртку. А я справа позаду, біля Василя Щекуна. Посвячення церковці на Соколі

Чітко усвідомлюю, що від свого другого новацького табору розповідала дітям нічні казки. Того року я вже писарювала, але так якось траплялося, що завжди був рій, який потребував опіки когось із проводу, бо виховник чи то не давав собі ради, чи мав якісь пильні заняття. Переважно це були хлопці і, в силу своєї “покинутості”, — найбільші шибеники на таборі. Вкласти їх ввечері спати ніхто не міг, незважаючи на всілякі погрози, руханкові вправи та інші вигадки. Не пригадую, коли і як я пішла “рятувати” такий рій, але спали вони першими і одразу отримали “прапорець нічної тиші”. Я доволі швидко відчула, що мені бракує казок і сюжетів. Серед моїх хлопців був один, отой спраглий пізнання, який вислуховував розповідь до кінця і вимагав ще. І хоч всі вже мирно спали, я пригадувала якісь таборові пригоди і співала пісні. Напевно, саме тоді я вперше відчула, що таке говорити засинаючи. Текст замовленої пісеньки колись уклала я, але в той момент у мене в свідомості була лиш одна думка: “О, була така пісенька, була…” Зробила над собою зусилля і почала співати. На другому куплеті зрозуміла, що засинаю, а на третьому почула власний голос, який бурмотів якісь нісенітниці. Зробила друге зусилля, прокинулась і доспівала. Від свого слухача почула ще якийсь схвальний відгук, а тоді пролунав вердикт: “Добре, Дитино, йди вже спати…”

Напевно, моє чародійство над “найгіршими” хлопцями викликало у інших виховників здивування, а може, й заздрість, бо одного з наступних вечорів у кімнаті ніби ненароком залишився наш бунчужний Костик Тесленко (“Лелека”) ще з одним виховником. Я вже почала говорити, тому дала їм рукою знак, щоб сиділи тихо і не заважали. Приблизно на середині розповіді Костик підскочив з підвіконня, на якому сидів, і прожогом вибіг. Коли я згодом вийшла надвір, налаштована висварити його, що наполохав мені дітей, Лелека тільки сказав: “Ну ти й даєш!..” Виявилося, він заснув якраз на середині розповіді.

Через два роки мені знов випала нагода писарювати на таборі; Лелека тоді був комендантом. Табір був в лісі біля Болехова, діти спали на двоповерхових ліжечках у двох величезних шатрах. Оскільки шатро аж ніяк не забезпечує звукоізоляцію, після оголошення нічної тиші ще довго стояв галас. Ми з сестрою пішли присипляти дівчат і чули, як за кілька метрів від нас регочеться провід. Звичайно, вони заважали дітям, і це мене дратувало. Поки ми з Катрусею співали пісеньку-легенду про жайворонка, Лелека біля ватри розповідав виховникам анекдоти про те, як я розповідаю казки…

Кілька днів по тому я готувала якісь папери в штабному шатрі, як зайшов бунчужний — друг Журба, він же Володя Скоробський. Ліг на свою лежанку і запитав: “Дитино, а це правда, що ти можеш кого завгодно приспати?” “Напевно, ні”, — відповідаю. “Розкажи мені свою казку!” Я й кажу: “Дуже цікава історія сталася з одною казкою. Я з дитинства знала її, у мене й книжка була – «Лисичка со скалочкой». На обкладинці була намальована лисичка з цією самою скалочкою в руках. Скалка — це російською качалка, такий дерев’яний предмет, яким тісто рівняють. Аж ось натрапила я нещодавно на український текст, називається «Ой ходила лисичка по сміттячку». І що ж сталося? Ця лисичка на сміттячку «найшла деревце», і зайшло їй те деревце в лапку, болить, ступати не може. Іншими словами — лисичці потрапила скалка в лапу, російською — заноза. Ото й виходить, що якийсь російський збирач записав українську казку, не зрозумів слова, та й пішла гуляти та «Лисичка со скалочкой»”.

Табір УПН, Гошів, 1993

Оскільки Журба про лисичку чомусь не знав, розповіла й казку. Про лисичку, яка шантажем з нічого (зі скалки в лапі) намагалася сколотити собі капітал на добрих людях, що пускали її заночувати. І от, коли перший господар вийняв скалку і кинув її в піч, Журба ще слухав. Коли лисичка до наступного господаря прийшла з курочкою, з’їла її й вимагала за “втрату” качечку, мій слухач почав розмірено сопіти. І аж в самому кінці, коли лисичка вже втікала від Сірка, він прокинувся: “Дивовижно! Початок — пам’ятаю, кінець — чув, а що там в середині було?” Але це я пообіцяла розповісти за другою спробою. На жаль, ця спроба так і не відбулася.

Вже багато років на різних зустрічах виховників я розповідаю ту саму казку: про дурника і його ступу. І ще ніхто не дослухав її до кінця. Зранку доволі кумедно слухати обговорення: “А про що була казка?” – “Про чоловіка і його трьох синів” – “Ні, той чоловік помер” – “Там був наймолодший син, дурник, і він весь час носив з собою якусь ступу” – “І що, і вся казка?!” Вдень не розповідаю: не чули то й не чули, завтра продовжу.

А ви вже спите? Бо як кому треба, можу записати на аудіо… 🙂

Авторка розшукує фотографії з новацьких таборів 1993 року (“Олені”) і 1995 року (“Потічок”). Якщо хтось має, будемо дуже вдячні за електронну копію.

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.