Мої пластові трафунки. Про молодість

Історичний блог “100 кроків” продовжує публікувати пластові трафунки. Трафунок, що презентуємо сьогодні в авторстві друга Станіслава, є так би мовити тим, як виглядає життєва ситуація на таборі з позиції його учасника, бо як вона виглядає з точки зору проводу – ми вже могли переконатися з розповіді Хитрого Нява 😉

Приємного читання!

Автор: ст.пл.скоб Станіслав Андрійчук, ЦМ

Фото: ст.пл. Богдан Яцишин, V

Був я ще молодим (тай зараз ніби ще нічого), пластуном зі Сходу, де окрім териконів ніц нема, а в житті по горах до 2000 року не ходив взагалі. І ось приїхав я на Крайовий Вишкільний Табір. Таборуємо. Підійшов час мандрівки, а на дворі то 2000 рік. На той час, звичайно, крутого наплічника в мене не було. Приїхав я з монстром мандрівництва доби розвинутого соціалізму – наплечником системи “Колобок”, може хто помне такий;)

Сказали нам йти на мандрівку – то гайда збиратись. А я що знав про мандри – майже нічого, ну й напакував наплічник так, щоб усе внагоді сталось, що дійсно вийшов колобок. Вийшли вранці на ту мандрівку, сказали, що йдемо на Манявський Скит. На  Манявський – так на Манявський. Спочатку ніщо не віщувало біди. Йшли добре, краєвиди гарні, в мене очі розбігаються від краси, в обід добре попоїли, відпочили. Краса.

Друг Стас готується до мандрівки

І ось вийшли ми до села (як каже комендант – Гута), а комендант Тарас і каже нам: “Тре взяти цю гору і ми на місці”.

Добре.

Ось тут я впреше відчув, що таке ходіння по горах. Коли ліз на гору проклинав усе насвіті: і навіщо, я в Пласт пішов, і нащо на КВТ поїхав і ступінь Скоба – став не таким потрібним… Одним словом, під час двох зупинок на горі, я двічі викручував свою футболку від поту, така мокра була. А води питної – катма. Я себе заспокоював, ну заліземо зараз, а там все – прийшли. І коли вилізли на гору, мабуть не було найщасливіщої людини, ніж я. Так я ще ніколи не радів і не веселився, зрозумів я нарешті в чому краса мандрування по горах. З цими веселими думками ми спустилися з гори і опинились у селі.

І тут починається найцікавіше. Думаємо собі – все, майже прийшли, зупинились, водички набрали, перепочили. Аж комендант каже сакральну свою фразу – “Ще трохи і ми на місці. Вперед”. А це вже була десь година 19.00 (може інша, але вже вечеріло), а ми – ідемо, ідемо, ідемо, ідемо… Мій колобок дає про себе знати, плечі болять, ноги перебираються. Вже й темно стало, а ми йдем і все тут. А Скиту невидно.

Чесно скажу, що сил в мене вже не лишалось і йшов я більше на автоматі. До речі, на ногах то в мене ще й кеди були. Ви тепер самі розумієте – ніг не відчуваю, плечей і спини теж. А ми не спиняємось – йдемо. Тоді я зарікся – все в Карпати більше ні ногою (наівний був;)

Стало темно остаточно. Ми вже не розуміли, що відбувається. Побачили – вогник. Комендат радісно: “Ось ми прийшли!”. Слава Богу! Підійшли ми до цього вогника, розтаборувались. А що на все життя запам’ятаю – так це манку на вечерю, яка була зварена на справжньому молоці, смак був неймовірний!!

Все – нічна тиша, хлопці мали стійкувати по півгодини, але мені було все одно – аби до спальника. Десь о 3 ночі була моя стійка з якої я нічого не пам’ятаю, але точно о 3.30 я когось далі розбудив =)

Аж настав ранок. Уявляєте, коли свистять вставання (а тоді – тихо свистіли), я виходжу з тента-намета і бачу, що ночували біля самісінького кладовища. Ох, думаю, добре, о це так мандрівка! А Манявського Скиту – не видно! Провід і тут нас ощасливив твердженнями, що ми мали б бути там десь за годину…

А коли я ходив по Скиту, то в мене була тільки одна думка – це ж стільки треба йти назад.

Не знаю, чи дійшов би я назад, але впевний момент, коли вже йшли назад, комендант нас зупинив і наказав чекати. О, думаю, це ще якийсь “підвох”.. Ми не вірили, на наше щастя, під`їхав бусик, і хоч він був маленький, але я ще ніколи не бачив щоб з такою швидкість в нього завантажилось 16 людей. Півдороги ми проїхали, а там і до Соколу рукою подати.

Довго після тої мандрівки відходив, особливо мої ноги і плечі, але спомин – на все життя!

Комендант КВТ

Після 2000 року, друг Станіслав був багаторазовим інтендантом та інструктором КВТ, а також вже двічі -його комендантом 😉

Ходіть в гори, друзі, це – надихає 😉

2 коментарі

  1. Софія

    правда, так правда! Цвинтар у мене щось не запамятався, може це і на краще)))) А ще я памятаю, чому наша каша на молоці була… Прийшли ми до бабці попросити кашу у неї зварити. Кажемо, що треба лиш воду, а у нас згущене молоко є, то ми його і розведемо, і каша буде. Бачили б Ви реакцію тої бабці (у неї було таке щире здивування), вона нас так шкодувала бідних, що і молоко дала на кашу. І той бусик – це теж спогад на все життя. Я й досі не розумію як ми туди всі влізли, де чиї руки-ноги були…. Файний табір був!

    Відповісти

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Підтримати 100 Кроків

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
Filter by Categories
1910ті
1920ті
1930ті
1940ві
1950ті
1960ті
1970ті
1980ті
1990ті
2000ні
30 років Пласту в Україні
30Польща
70США
анонс
балачка
бібліотека
біографії
блог
важливе
виховництво
Відеоматеріали
Вічна Ватра
Джемборі 2019
Звук
ЗМІ
історія
курені
медіа
Начальний Пластун
новини
осередки
Персоналії
Подертий черевик
символіка
Сірий Лев
табори
Улади
УПН
УПС
УПЮ
УСП
цього дня
Часівник

Реклама

Запрошую тебе підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.

Pin It on Pinterest

Share This