Історичний блог “100 кроків” продовжує публікувати пластові трафунки. Трафунок, що презентуємо сьогодні в авторстві друга Станіслава, є так би мовити тим, як виглядає життєва ситуація на таборі з позиції його учасника, бо як вона виглядає з точки зору проводу – ми вже могли переконатися з розповіді Хитрого Нява 😉
Приємного читання!
Автор: ст.пл.скоб Станіслав Андрійчук, ЦМ
Фото: ст.пл. Богдан Яцишин, V
Був я ще молодим (тай зараз ніби ще нічого), пластуном зі Сходу, де окрім териконів ніц нема, а в житті по горах до 2000 року не ходив взагалі. І ось приїхав я на Крайовий Вишкільний Табір. Таборуємо. Підійшов час мандрівки, а на дворі то 2000 рік. На той час, звичайно, крутого наплічника в мене не було. Приїхав я з монстром мандрівництва доби розвинутого соціалізму – наплечником системи “Колобок”, може хто помне такий;)
Сказали нам йти на мандрівку – то гайда збиратись. А я що знав про мандри – майже нічого, ну й напакував наплічник так, щоб усе внагоді сталось, що дійсно вийшов колобок. Вийшли вранці на ту мандрівку, сказали, що йдемо на Манявський Скит. На Манявський – так на Манявський. Спочатку ніщо не віщувало біди. Йшли добре, краєвиди гарні, в мене очі розбігаються від краси, в обід добре попоїли, відпочили. Краса.
Друг Стас готується до мандрівки
І ось вийшли ми до села (як каже комендант – Гута), а комендант Тарас і каже нам: “Тре взяти цю гору і ми на місці”.
Добре.
Ось тут я впреше відчув, що таке ходіння по горах. Коли ліз на гору проклинав усе насвіті: і навіщо, я в Пласт пішов, і нащо на КВТ поїхав і ступінь Скоба – став не таким потрібним… Одним словом, під час двох зупинок на горі, я двічі викручував свою футболку від поту, така мокра була. А води питної – катма. Я себе заспокоював, ну заліземо зараз, а там все – прийшли. І коли вилізли на гору, мабуть не було найщасливіщої людини, ніж я. Так я ще ніколи не радів і не веселився, зрозумів я нарешті в чому краса мандрування по горах. З цими веселими думками ми спустилися з гори і опинились у селі.
І тут починається найцікавіше. Думаємо собі – все, майже прийшли, зупинились, водички набрали, перепочили. Аж комендант каже сакральну свою фразу – “Ще трохи і ми на місці. Вперед”. А це вже була десь година 19.00 (може інша, але вже вечеріло), а ми – ідемо, ідемо, ідемо, ідемо… Мій колобок дає про себе знати, плечі болять, ноги перебираються. Вже й темно стало, а ми йдем і все тут. А Скиту невидно.
Чесно скажу, що сил в мене вже не лишалось і йшов я більше на автоматі. До речі, на ногах то в мене ще й кеди були. Ви тепер самі розумієте – ніг не відчуваю, плечей і спини теж. А ми не спиняємось – йдемо. Тоді я зарікся – все в Карпати більше ні ногою (наівний був;)
Стало темно остаточно. Ми вже не розуміли, що відбувається. Побачили – вогник. Комендат радісно: “Ось ми прийшли!”. Слава Богу! Підійшли ми до цього вогника, розтаборувались. А що на все життя запам’ятаю – так це манку на вечерю, яка була зварена на справжньому молоці, смак був неймовірний!!
Все – нічна тиша, хлопці мали стійкувати по півгодини, але мені було все одно – аби до спальника. Десь о 3 ночі була моя стійка з якої я нічого не пам’ятаю, але точно о 3.30 я когось далі розбудив =)
Аж настав ранок. Уявляєте, коли свистять вставання (а тоді – тихо свистіли), я виходжу з тента-намета і бачу, що ночували біля самісінького кладовища. Ох, думаю, добре, о це так мандрівка! А Манявського Скиту – не видно! Провід і тут нас ощасливив твердженнями, що ми мали б бути там десь за годину…
А коли я ходив по Скиту, то в мене була тільки одна думка – це ж стільки треба йти назад.
Не знаю, чи дійшов би я назад, але впевний момент, коли вже йшли назад, комендант нас зупинив і наказав чекати. О, думаю, це ще якийсь “підвох”.. Ми не вірили, на наше щастя, під`їхав бусик, і хоч він був маленький, але я ще ніколи не бачив щоб з такою швидкість в нього завантажилось 16 людей. Півдороги ми проїхали, а там і до Соколу рукою подати.
Довго після тої мандрівки відходив, особливо мої ноги і плечі, але спомин – на все життя!
Комендант КВТ
Після 2000 року, друг Станіслав був багаторазовим інтендантом та інструктором КВТ, а також вже двічі -його комендантом 😉
Ходіть в гори, друзі, це – надихає 😉
правда, так правда! Цвинтар у мене щось не запамятався, може це і на краще)))) А ще я памятаю, чому наша каша на молоці була… Прийшли ми до бабці попросити кашу у неї зварити. Кажемо, що треба лиш воду, а у нас згущене молоко є, то ми його і розведемо, і каша буде. Бачили б Ви реакцію тої бабці (у неї було таке щире здивування), вона нас так шкодувала бідних, що і молоко дала на кашу. І той бусик – це теж спогад на все життя. Я й досі не розумію як ми туди всі влізли, де чиї руки-ноги були…. Файний табір був!
Ех, настальджі, настальджі…
А табір і справді – чудовий=)