У листопаді 2008 року ст.пл.вірл. Софія Будник (Станиця Ужгород) переслала для “100 кроків” спогади своєї бабці – Ніни Василівни Будник про голодомор 1933 р. Публікуємо для читачів ці спогади в оригінальному варіанті – рукописному.

Довідка. Будник Ніна Василівна, 02.02.1922 р.н. місце народження – с. Джупинівка Іллінецький р-н Вінницька обл., закінчила Київський педагогічний інститут, вчитель української мови та літератури. Працювала вчителем у с. Вербка Летичівського р-ну Хмельницької обл., де і прожила все життя. Мати 4 дітей. Чоловік – Будник Василь Васильович, вчитель історії та географії, директор школи, де працювала Ніна Василівна.

Спогади написані орієнтовно 2007 року.

Сторінка спогадів

Я — свідок жахливих подій голодомору 1932 р., с. Джупинівка Іллінецького р-ну.

9 годин ранку, іду до школи, напроти іде підвода-гарба — це такий великий віз запряжений волами, а на возі повно мертвих людей з верхом. Голови, руки, ноги волочуться по дорозі. Я злякалася, а дядько, що віз їх, спинив воза, став навколіна, перехрестився і каже до мене: «Не бійся, дівчинко, запам’ятай — це всі люди з Іллінецької тюрми».

Багато пройшло часу, а я як зараз бачу цю жахливу картину. Він, дядько, віз їх до лікарні у мертвецьку кімнату. Ми, діти, йшли з школи додому, зайшли подивитися, побачили тих мертвих людей на кучі до самої стріхи.

Шола наша була при дорозі, а з другого боку жили люди. Перерва, дітлахи цікаві — побачили, що на тій стороні міліція оточила хату і подвір’я. Ми ближче підійшли, то людей зібралося багато і всі говорять “Це людоїди ці люди, бо в них знайшли людські голови 11 штук у грубі, вони ловили людей і з них варили холодець та продавали на базарі в місті Іллінці. У ночвах вже були замочені парубочі руки і ноги, щоб з них варити холодець. Ловили ночами людей, які були повні.

Люди дуже пухли, з ніг текла така сіра рідина, а ноги як валянки. Люди йшли з лопатами копати кологспне поле, бо там давали їсти баанду з житньої муки.

Людей мертвих скидали на вози, а потім везли на цвинтар, перекидали в ями і закопували.

Ходили ми за колосками, лізли рачки, бо стріляли вартові з вишок. Забили 1 дівчинку.

Треба зробити пам’ятник воза-гарби, з якого волочуться мертві люди, підскакують голови, руки і ноги. Страшно дивитись. Їли листя з вишні, клен, бузину, бруньки, гичку, гнилу картоплю — до сих пір болить живіт при згадці, рвали кров’ю, їли калачики, лободу.

Пішла до сусідки, то побачила на подвір’ї в траві мертвий парубок, я до хати, а на ліжу — мертва мати, а на печі мертва бабця, двері відкриті і більше нікого немає.

Село неначе почорніло, неначе люди подуріли, ніде людей не видно.

Мені 86 років, дуже хвора — відказали ноги, руки не слухаються, погано пишу, може прочитаєте, мені легше буде бо того воза повік не забути. Матері їли своїх дітей.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.