Шановна пластова громадо, читачі, критики, дописувачі і співчуваючі!

Минулого тижня історичний пластовий блог “100 кроків” оголосив цікаву творчо-креативну ініціативу – “Мої пластові трафунки“. Ініціатива триває й далі, тому запрошую до творчого процесу 😉

Свої зобов`язання перед дописувачами, зокрема в частині матеріальної винагороди для перших, хто надіслав трафунки, проект “100 кроків” дотримує (зокрема перші партії винагород відіслані через Укрпошту). Маю надію, що остання виконає всі покладені на неї обов`язки доставки і потішить авторів.

Сьогодні публікуємо першу частину з “Трафунків“. Тяжко було визначитися, що саме публікувати в першу чергу, а чим тішити читачів у майбутньому. Маю надію, що всі ці “трафунки” ви приймете з посмішкою, то ж я зупинився на дуже цікавому авторові, з тонким відчуттям об`єктивної реальності та гумору.

Всі інші трафунки в обов`язковому порядку будуть публікуватися на блозі “100 кроків” під іменами чи псевдами авторів за тегом “МПТ“.

*  *  *

Автор: Хитрий Няв

Про буди і будки

«Ото, як був я ще молодим та завзятим, робили мурлики табори для «заманухи молодежі» до пластового руху, що звались “Гайда до Пласту“. І отже довелось мені на одному з них бути бунчужним, і трафився там мені трафунок (не один, до речі, але повім поки про той): Перший ранок табору (місце проведення – Сокіл, учасники з-поза Збруча, приїхали минулого дня, живуть по великих наметах, та бараках сколочених з дощок на стадіоні) – сонце ледь виглянуло із-за навколишніх гір, легенький туманець стелеться від потоку Сокіл, крапельки роси переливаються діамантами на смерекових голочках – посеред стадіону, на пеньку, який не встигли викорчувати, стоїть бунчужний у повному однострої.

Гайдашник "Ми тут", Сокіл

Навколо тиша (лиш комашки та птацтво виспівують), вселенський спокій – враз несамовитий свист та дикий окрик “Табір побудка!!!!!”, рве простір на шматки, та вивертає сплячу свідомість. Стою собі на пеньку свищу та верещу – хвилину, другу – ніхто не виходить. Мною починає тіпати, кров прилила до голови – пика червона, очі аж палають – менеее, бунчужногоооо, не слухатиии. Верещу ще сильніше, свищу на повні груди довго та протяжно – ніякої реакції, пологи наметів не тріпочуть, двері не скриплять.

Зіскакую з пенька, біжу до найближчого бараку, з розмаху відкриваю двері, ледь не зірвавши їх з петель, а там … в позиції низького старту, напіводягнені, з великими переляканими очима (типу котик з Шрека 2) сидять учасники. “Чого не виходите???”- верещу (тобто лагідно так питаю) на них. І тут відповідь, котра здатна змінити свідомість молодого бунчужного:

“Ну как же? Била ж команда – лагерь по будках!!! Вот ми і сідім.”

Отака то гісторія!»

*  *  *

Колискова для Легіону

«Отож нині трафану про КВТ 2000 року:

Це був перший раз, коли я був комендантом крайового табору, та й ще до третьої проби (як його робити, по якій програмі, чьо перевіряти – суцільні загадки, тож поклались на здоровий (хммм) глузд і пластовий Дух, та й почали робити хоч що небудь). От там то і трапились з нами такі пригоди.

Стояли ми табором на Соколі (трохи далі у лісі), а на теперішньому місці КВТ на Остодорі проходив Легіон. І от одної чудової літньої ночі, коли потомленні денними турботами люди та живність повкладались відпочивати, перед нашою брамою (шедевр пластовоголісногомінімалізму – на рівні ледь вищому людського зросту жердина впоперек привязана між двома деревами) з`явились закомуфльовані розвідники, тай давай розвідувать все навколо табору. Мабуть вирішили перевірити нерви у КВТшних стійкових (але як не старались нервів не виявили – бо які там нерви у сплячого змордованого цілоденним напрягоммізків (бо ж ніхто не каже шо робити, все тра придумати самому) квтшника).

КВТ з Легіоном, щоправда це вже 2008 рік

Відсутність руху їх насторожила – певно подумали, що там засідка, тож підвели весь табір до брами тай давай горланити якусь бойову пісню – певно то був Гімн Легіону. Але з просоння ніхто, на жаль, не зрозумів ні тексту ні чудової манери виконання. Поки я виповз з намету, в трусах на босу ногу, то побачив лиш відступаючі лави хору ЗСУ, а навколо себе подивованих поціновувачів оперного мистецва.

Перевірили табір та виряд – зник лишень тент з лятрини!?!? Зібрали конвульсіум з учасників, та й порішили сходити в гості – заспівати друзям колискової, шоб трохи заспокоїти їхню розбурхану свідомість.

Одяглись в однострої, тай помандрували нічною романтичною дорогою понад Лімницею – як то гарно йти вночі, цвіркуни стрекочуть, ліс шумить, ти спиш, ноги йдуть.

Дійшли ми до їхної брами, заспівали колискову, розвернулись та й пішли назад – як потім виявилось, в таборі майже нікого не було, бо вони ще півночі волочились десь по навколишніх горах. Отаке то різномаїте пластове таборування».

Далі буде…