Северин Левицький (6 вересня 1890, с. Щуровичі, тепер Радехівський район, Львівська область – 30 січня 1962, Баффало, США) – Верховний Отаман Українського Пластового Уладу (1924—1930), Начальний пластун (1947—1962), член 1 куреня УПС ім. С. Тисовського, старшини Леґіону УСС та УГА, активний творець Листопадового Чину.

Для відзначення цієї дати публікуємо уривок з життєпису Сірого Лева, написаного ним в Баффало (США) 1956 року.

Северин Левицький
Уривок з життєпису — родина і дитинство в Щуровичах

Батько мій називався Михайло Левицький, походив з давного священичого роду Галичини, що виводився з с. Вишенка коло Львова, гімназію кінчив у Тернополі, теологію у Львові 1886 року. Мати була також з священичого роду Стрільбицьких, вона скінчила 8-клясову школу у Рогатині і учительський курс.

Діда по батькові не пам’ятав в живих, був парохом у с. Воробіївці к. Тернополя, на теологію ходив теж у Львові в часах Маркіяна Шашкевича; діда по матері Івана пам’ятав добре, був парохом у м. Підгороддя коло Рогатина, був у 1848 р. як вихованок тайних учнівських кружків учасником революційних боїв у Львові, де також пізніше скінчив гімназію і теологію.

Северин Левицький - Сірий Лев

Северин Левицький – Сірий Лев

Любив нам оповідати про протиавстрійські акції, зокрема про свою участь у барикадних боях у Львові з військовими відділами австрійського команданта Львова ген. Гаммерштайна. Сам він був настроєний польонофільсько, але всі його діти вже були свідомими українцями. Зате брати і сестри батька, а було їх дорослих уже поверх десять, були переважно москвофілами або й польонофілами. Дві сестри батька були заміжні за православних священиків на Холмщині, роду Киричинських і Яновичів. Деякий зв’язок із ними батько піддержував навіть мимо австрійсько-російських кордонів.

По короткому сотрудництві батько був парохом у містечку Щуровичі Брідського повіту, мабуть від 1888 р. Тут і помер у 42-му році життя. Я був наймолодша дитина у моїх батьків, роджений 6-го вересня таки вже у Щуровичах, хоч я в метриці записаний на день 1-го вересня 1890 р. Найстарша дитина, Стефан, помер був немовлям і похований у с. Ушня, де батько тоді був сотрудником, дальше йшла сестра Іванна, пізніше учителька, нині у Львові, дальше Ольга, знана як Ольга Басараб, і я.

Ольга Басараб - рідна сестра Северина Левицького

Ольга Басараб – рідна сестра Северина Левицького

З Щуровичами зв’язане моє дитинство. Тут перебував я до 11-го року мого життя, з перервами хіба шкільних місяців в гімназії в Бродах.

Щуровичі, тоді в повіті Броди (опісля – Радехів) положені на лівому березі р. Стир, що саме перед Щуровичами, опускаючи т.зв. «мале Полісся», врізується в велетенський вододіл. Околиця отже хоч і низинна, дуже романтична, чистесенькі води ріки, широкі болотисті цвітисті сіножаті з таємничими озерами, соснові ліси, що часами припирають до ріки, криють нераз в собі і села, піщані надми. Країна споминів давних, м.и. сумного відвороту з-під Берестечка. Є в лісах недалеко Щурович і досі присілок Козаки, заложене втікачами з Берестечка. Оповідання про русалок, чортів у болоті, западені в озерця церкви, про «Замок» на «Острові» при в’їзді до містечка і т.п. таки глибоко врізувалися в мою пам’ять, розбуджували живу фантазію. Коли додати до того ще й те, що Щуровичі тоді були положені на щільно закритому австрійсько-російському кордоні, який тоді переходили або тільки пачкарі, конокради, або тут славної пам’яти розбійник Решетило, що ще за моєї пам’яти провадив розбої в околиці, подібні до Кармелюка (повішений в Золочеві в 1903 р.), то стане повний образ цієї закутини.

Гуглмапа с. Щуровичі

(переглянути детальніше на гуглмапі)

Щуровичі згадувані вже в історичних хроніках і листах часів боїв під Берестечком як містечко з своїм старостою на замку, який старався запирати відступаючим й тут козацьким відділам шлях відступу. Складалися в мій час з двох різко інших частей властивого містечка — чотирикутного ринку з деревляними, тісно забудованими стилевими жидівськими домами, короткими вуличками, що бігли у всі сторони світа – властиво в підволинську глушу, — і довгої селянами властиво замешкалої вулиці, що бігла на полудне, здовж Стиру в сусідні ліси, де зимою ще вили тоді вовки, але де пізніше ховалися добре відділи УПА. Не диво, що в тій закутині в недалекому м. Станиславчику переводив своє дитинство сл. п. ген. Тарас Чупринка. З Щурович походили і тут виростали і Ольга Басараб, і пізніша Анна Максимець. В містечку стояла синаґоґа, мурований костел, пошта, жили жиди й мала горстка «міщан», в полудневій частині була дерев’яна стилева нова церква (давня згоріла була перед кількома роками) на хрест будована, біля неї – стара «плєбанія», бідні, соломою криті хати. Це українська частина містечка, якої люди займалися управою ріллі, худої, піщаної й жизних, чорноземних городів на скраю сіножатей, що на пів кіл[ометра] відділяли село від Стиру. Весною ті сіножаті бували залиті водою, що поволі згодом стікала до ріки.

Мій родинний дім — це найкращий спомин із мого життя. Схований від вулиці за церквою в липах, біля нього город із квітами в кльомбах, що їх Мама сама плекала, доглядала, тут і садок із вишень, побіля обійстя з господарськими забудованнями, на мурованих стайнях тато здвигнув згодом дерев’яні сушарні хмелю, який почав перший у околиці управляти, даючи тим примір, як використовувати піщані неродючі землі для заробітку. Управа хмелю від Тата пішла по цілій околиці: зразу на тичках, опісля на високих як телефонічні стовпах із дротами поверху і від корча в гору, опісля на низьких стовпах, де хміль вився поземо по дротах, творячи велику альтану. Що то за забави були в ньому, хоч і батько заправляв нас дітей і до роботи біля управи, літом – до зривання м’яких як пух шишок. Цей хміль вирятовував Тата від матеріальної нераз скрути, особливо, як почав всі троє дітей давати до шкіл на науку. Купці з «Чех» його купували. На обійстю були корови, пара малих, миших коней, були вози, сани, залубні і бричка «до виїзду».

Хата в середині: кухня з великою печею, «спальня», де ми звичайно пересиджували, «їдальня», де літом також і спали, «сальон» із м’якими «віденськими» меблями, «малий покій», де була канцелярія тата з бюрком і шафою на книжки, яких тато мав досить, купуючи чи не всі українські тодішні видання, з річниками «Зорі», «Діла», пізніше «Літерат.-Наукового Вістника». Тут був і «Дзвіночок» для дітей, були і всі діточі українські видання, м.и. і улюблена дуже нами «Олеся» Грінченка, улюблена книжечка б.п. Олі, яку вона й мені перечитувала.

Стіни кімнат були тут і там прикрашені образами, і так пам’ятаю, в спальні висіли в срібну бляху вковані образи Мати Божої й Ісуса Христа, вироблені й куплені сестрою тата на його шлюб в 1886 р. в Лаврі Печерській у Київі. Одну із тих малих ікон — Матері Божої — взяв я з собою на Велику Мандрівку мого життя, зразу як дитина ще по смерті Тата і Мами, опісля на еміграцію, маю нині в Бафало в оригінальних ще рамцях та в срібній блясі. Тільки моєї пам’ятки про Київ і про дім.

В сальоні висів великий образ Миколая Чудотворця, до якого ми, діти, молилися про дарунки, і невеличкий друк[ований] портрет ред[актора] «Діла», Володимира Барвінського, який мав на Тата, ще як юнака в тернопільській гімназії, великий вплив у напрямі вироблення в нього українського національного світогляду.
Спальня і інші меблі в хаті були дерев’яні, роботи маломістечкових галицьких майстрів, щойно під кінець свого короткого життя Тато спромігся на деякі «віденські» меблі, таки просто з Відня, м.и. на стінний довгий вагадловий годинник, річ великого заінтересування в населення, а й у нас, дітей.

Була в нас і «служба» — зложена з «парубка» до коней, Максима довгий час, та дівчини до помочі мамі в хаті і господарстві. Часами тільки було дві дівчини, з яких тоді одну називали «покоївкою». Вони мінялися в нас часто, бо проваджені Мамою, тішилися доброю славою й скоро виходили заміж. Одна із них — це мати одного з священиків, що так як і я подався на еміграцію в 1944 р. Часто помагала мамі сусідка-селянка, Горпина Максимець, якої малий Василько був моїм ровесником, першим добрим товаришем діточих забав. Як юнак він був виїхав до Канади й там досить скоро помер.

Звичаї в нас у хаті були звичні тоді в священичих домах, які то Б. Лепкий описував так гарно в своїх творах. І Різдво з дідухом і ялинкою та мальованими кониками та «миколайками» з медівників, то Великдень із стрілянням з ключів і моздірів, з виходом на кладбище в обливаний понеділок та з трапезами тоді на могилах, то Зелені Свята з сипанням квітів під ноги священикові, головно жовтого розхіднику, який ми збирали в лісі, з затиканими довкола хати стятими берізками і з «лепіхом» на долівці.

З даруночків під ялинку я скоро почав діставати від батьків «камінчики Ріхтера», щороку нову скриньку, з тяжчими вже взорами будови мостів, палаток, церков і навіть «шопки» з паперовими фігурками в ній, ззаду освітленими через кольоровий папір. Подібні шопки складали ми, хлопці села, з дерева й соломи й ходили з ними по селі з вертепом, штучкою народньою, якої нас учив старий дяк Маркевич, вихідець із Волині. Був у вертепі і козак, і жид, і шляхтич, і циган, і янгол з неба. Зокрема коза з жидом, чи пак навпаки, притягали усіх увагу, а роля козака в обороні селян перед жидами і паном викликувала живі ще завжди і тут козацькі спомини.

Мама була низька, худощава, дуже лагідна, доброта серця для дітей та села, якому вона служила завжди як санітарка, м.и. особливою з живиці і воску препарованою мастю на рани. Зналася рівно ж і на зіллях, селяни так і не виходили з нас із хати, за порадами й ліками. Мама ходила й часто на село до хворих, бо до 1900 р. найближчий лікар був у на 23 км віддалених Бродах. Мама знала й оповідала нам казки й оповідання, любила співати нам пісень, учила нас їх напам’ять. Одна тільки Оля не мала по Татові ніякого слуху до співів. І бринить мені ще й нині пісня-коломийка мами:

Упав сніжок на обліжок, зробився водою
Чи Ти тужиш так за мною, як я за тобою?

Як у Стефаника: «Ой не коси бузьку сіна, бо ся зросиш по коліна, Най та чапля траву косить, що набакир шапку носить»… (закреслено)

Плакала Мама нераз над моїми «збитками», бо я був змалку дуже непосидючий, живий й часто неслухняний. Тато мене за це не раз гостро карав, Мама мене випрошувала в Тата, але ніколи не скривала моїх прогріхів. Як я мав десь сім літ, Мама захворіла на гостре запалення сліпої кишки, вести до Бродів чи до Львова не було вже змоги. Тато тоді за останні гроші спровадив оператора зі Львова, проф. др Шрама, і цей оперував Маму без наркозу й іншого знечулювання. Перший її крик ще нині чую в ушах. Мама видержала операцію, але до повного здоров’я вже ніколи не прийшла. В два роки по смерти Тата й вона померла, та не в Щуровичах, а в домі своєї сестри «на ласці родини» в с. Підгороддя Рогатинського повіту. Там і похована в спільнім гробі з своїми батьками і родиною Кинасевичів, що її були прийняли.

Мама також уділювали мені початкової науки, бо Тато в боротьбі за українську школу в Щуровичах не хотів мене посилати до польської школи. Читати й писати я навчився по українськи дуже скоро, й тоді почав я набирати нахил до читання книжок, а ще більше до виучування віршів напам’ять. Мама вчила мене їх відповідно наголошувати, деклямувати.

Тато фізично був також никлий, 15-а дитина в своєї матері. Низький, з буйним і чорним волоссям до смерти (мама на 30-му році життя вже була по Стрільбицьких цілком сива, як і я та моя дочка Тетяна, що з 30-им роком уже сивіла). Зате тато мав особливу енергію до церкви, до господарки, до громадського діла, зокрема до «присмирування» мого темпераменту. Але був дуже справедливий, так що я мимо того усмирування любив його не менш Мами. В Щуровичах Тато заложив зразу братство тверезости, опісля кооперативну касу Стефчика, щоб вирятувати селян із жидівської лихви, почав заходитися заложити читальню «Просвіти», та скоро помер. Кидався він і у політику, будучи здецидовим українцем, вів боротьбу з кацапством і польонофільством між селянами й інтелігенцією, так, що прим. кацапи священики часто навіть руки його на привітання не хотіли [подати]. Бував на вічах політичних, ідучи загалом слідами б. п. отця Степана Качали, його свояка по батькові. В нього був він також короткий час сотрудником у с. Ушня к. Золочева.

Як мама захворіла, то тато перебрав мою науку, але скоро передав її місцевому директорові школи (мабуть Домбровському), «старорусинові» з жінкою полькою. Цей приходив до нас до хати, але тому мало енергійному педагогові я вимикався часто з лєкцій під різними претекстами, так що я властиво заправи до нормального шкільного зусилля з хати не виніс, і це мені опісля відбивалося в гімназії. Але Тато дуже звертав увагу на моє національне виховання в дусі питомого йому народо- і козакофільства. Сам читав і об’ясняв мені «Гайдамаки» Шевченка, научив мене звідтам на пам’ять «Гонту в Умані» і інші твори Тараса, оповідав мені про козаків, м.и. про близьке Берестечко з наукою, щоб воно більше не повторилося. Навчив мене і 3-ю пісню з «Лиса Микити» напам’ять. Цими віршами я пописувався перед гістьми.

Батьки були гостинні. Тато особливо любив також їздити в гостину. Бували ми в сусідніх священиків: у о. Павла Чмоли, пароха с. Завидча, того села в лісі, у о. Миколи Герасимовича, пароха м. Лешнева, у о. Чировського, пароха Корсова, у о. Демчинського, пароха с. Білявці. Всюди були діти, ми зазнайомлювалися, бавилися з дітьми, стрічалися часами і в пізнішому часі. Найліпше любив я їздити до Завидча, бо там були хлопці до забави, а сам о. Павло так живо оповідав про війну в Боснії і Герцеговині, якої був учасником.

Та Тато їздив також з нами дальше: раз аж до с. Давидковець біля Борщева, над Збручем, до маминого брата о. Северина Стрільбицького, по якому я мав моє ім’я, другий раз до Львова на свято ювілею Котляревського в 1898 р. Тоді то я був перший раз на виставі українській «Наталка Полтавка», пам’ятаю добре, ще сценічну декламацію Франкового «Прологу» до «Енеїди», тоді то Тато й учив мене з замкової гори, звідки походить місто Львів. Всі ті подорожі відбувалися возом, власними кіньми при відвідуванні по дорозі рідні і знайомих. Тоді в дорозі до Давидковець я вперше був у Підгородді, у діда по мамі, слухав пильно його оповідань у пасіці, а старенька з 1648 р. церковця між липами з старезними кам’яними хрестами довкола неї зробили також на мене велике враження.

Бували ми рівно ж часто у поляка Стжетельського, комісара пограничної сторожі, в с. Гримачівка зараз за Стиром, яких молодший син Сташко був особливо добрим партнером до забав (нині він політик у Лондоні). В гімназії я вже розійшовся з тією родиною, але тоді то я радо в них бував, тим більше, що там висіли на стінах образи Ґретґера, яких зміст мені патріотка пані Стжетельська дуже радо пояснювала. Я захоплювався ними. О, як я потім втішився, як побачив у Тата «Гайдамаки» з образами Сластьона, видані в СПБурзі чи Москві, не пам’ятаю. О, тепер Ґонта в мене не в уяві, а дійсний з ножем над гробом дітей, а романтика гайдамацького життя така жива там!

Та були й події в мойому вчасному дитинстві, що до глибини мене зворушували й давали нагоду до застанови.

Перша з них, то важка операція мами, особливо сцена, коли мама перед прив’язанням до стола закликала мене, казала мені молитися й тихим голосом спиталася (я з дітей був тоді один вдома): «Дитино моя, а чи ти хочеш, щоб я жила?». Я тоді серед сліз шептав: «Хочу, хочу, мамо!». А потім той її страшний перший крик…

Друга з них, то подія, зв’язана з крадежжю коней у нас. Підозріння впало на «парубка». Прийшов австрійський жандарм, такий важний тоді пан, що тільки раз у тиждень появлявся в містечку з постерунку в м. Лешневі, такий з когутячим хвостом на шапці, з блискучим багнетом на короткому крісі й ланцушками до ховання рук, які він нам, дітям, любив показувати.

Переслухував він усіх з домових, опісля пішов до стайні, і скоро я звідтіля почув страшний крик. Я звинно по стіні виліз на поверхову сушарню над стайнею й тихо підкрався до звідних дверей, що вели до стайні. Я там зобачив щось страшне: жандарм прив’язав парубка до стовпа й бив його без милосердя кінською ремінною упряжею. Кров йому стікала з лиця. Я тоді бігцем побіг до батьків і оповів їм цю подію. Тато хотів бігти до стайні, але мама, знаючи його темперамент, не пустила, а сама побігла до стайні. Крик устав, але страшна картина залишилася мені на пам’яті. Протоколи списували, але коней не найшли, пішли через ліси до Росії, через кордон. І чи мені не було не стояти за розбійником Решетилом, що тоді в лісі біля ватри смолярів гладив по голові й лагідно питався, чи я вчуся добре?

А третя подія, то чи не перший виїзд наших емігрантів за море. Група бідняків з родинами продала свій ґрунт і хати й подалася «в світ за очі». Між ними були й мої товариші забав. Тато був уже тоді хворий і лежав у ліжку. Раз досвіта прийшла така група людей до ліжка його і просила о благословенство. Тато мимо хвороби встав із ліжка, вийшов із ними до церкви, її відчинив і там молився з ними. Опісля вийшов із ними перед церкву. Люди цілували востаннє поріг церкви й руку тата, дякуючи за благословення. Сідали на вози. Тато тоді звернувся до стоячих довкола односельчан, що прощали від’їжджаючих:

«Люди добрі, дивіться, які вони від’їжджають, та вони не мають навіть добре чим підперезатися (деякі були підперезані перевеслами з соломи), допоможім, щоб не виїжджали як ведмеді (ці останні слова особливо мені впали в пам’ять)!»

Люди метнулися й почали зносити, хто що міг. Від’їжджав тоді і мій товариш забав Федір Юзьвяк, хоч я того вже не пам’ятаю. Та в 1946 році він із далекої Канади, фермер біля Вінніпегу, мене в Німеччині сам відшукав, щоб, як пізніше сам мені писав, віддячитися моїй мамі за те, що вона тоді дала йому сорочку й черевики. Він мені тоді і пакунок прислав несподівано, а що більше старався стягнути мене й мою жінку на свій кошт до Канади. Доля одначе покерувала мене до США, і я з тієї жертвенної його готовности не користав. Яка це одначе була для мене тоді розрада! Кому такі речі завдячувати маю? Мама, Татові чи Федорові? Є щось інше, як раховання на вдячність!

Перший табір УПС. Підлюте, 1930. У верхньому ряду праворуч Михайло Горбовий. Нижній ряд (зліва праворуч): Арсен Річинський, невідомий, Олександр Тисовський, невідома, Северин Левицький, Іван Чмола, невідомі. Фото подав ст.пл.скоб Іван Гоменюк, ЦМ

Емігрантів ми тоді відпроваджували вже без Тата й Мами аж до порому над Стирем, кидаючи жартома соснові шишки, й тішилися, як трапили віз, ту ним уявлену «шифу», що забирала нам наших товаришів дитинства. Хати емігрантів часто стояли пусткою з забитими дошками вікнами, подвір’я заростали подорожником і лопухами. Як там добре було нам ховатися в грі жандарма і збуя!

Бофало, 1.12.1956

*

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.