Подорож за Мідні Гори (про світове скаутське джемборі в Чилі)

Автор: ст.пл.скоб Іван Гоменюк, ЦМ
Написано у 1999 р.

Щочотири роки Всесвітня Організація Скаутського Руху проводить міжнародні зустрічі скаутської молоді – Джемборі. Перше відбулося у 1920 р. в Олімпії біля Лондона, у ньому взяв участь і представник Української скаутської організації «Пласт» Ф. Біленький з Праги. У міжвоєнні роки, коли Україну ділили кордони і колючий дріт, закарпатські пластуни представляли українську історію і культуру на Всесвітніх Джемборі у Голландії (1929 р.), Угорщині (1933 р.), Англії (1937 р.), національних чеських і румунських Джемборі. В умовах, коли Україна не була самостійною державою, світ дізнався про неї, її багатства, красу, людей від пластової молоді. На Джемборі в Угорщині у 1933 р., яке відбувалось у Гьоделе біля Будапешта, закарпатські пластуни підготували досить велику делегацію (бл. 70 осіб), до якої таємно було включено кількох галицьких пластунів. Юнацтво навчилось українських народних танців, підготувало (вперше на Закарпатті!) оперу «Запорожець за Дунаєм». Успіх був неймовірним.

Делегації джемборі в Чилі, 1999

Роки минули, Україна стала незалежною, ще у 1989 році тут відродився Пласт. У 1995 делегація України брала участь у 18-му Всесвітньому Джемборі у Голландії. 19-те Всесвітнє скаутське джемборі проходило з 28 грудня 1998 року по 5 січня 1999 року у Чилі. Але моя подорож розпочалася за два тижні до того.

Від Латориці до Гудзона
14 грудня минулого року делегація України, сформована з представників Пласту, зібралась остаточно у Львові. Відбір до українського контингенту на Джемборі робився за попереднім зголошенням. Враховувались особисті здобутки кандидата, активність та успіхи у Пласті та громадській праці. З багатьма я вже був зна-йомий з різних таборів та пластових зустрічей, і загалом атмосфера одразу склалась дружня.

Так вже склалось із нашими квитками, що ми летіли до Нью-Йорка, а тоді – в Аргентину, до Буенос-Айресу. Вилітали ми 15 грудня зі Львова. Прощання з тими, хто лишався, митний контроль – і ми у транзитному залі, вже вважаємося за межами України. До літака підвезли на автобусі, хоч наш крилатий кінь стояв прямо напроти виходу. Розсмішив нас прапорщик-прикордонник: побачивши, що ми фотографуємось на тлі літаків, суворо попередив: «Ще раз і засвітимо плівку». Ну-ну, стара «совкова» звич-ка вішати всюди забороняючі таблички, але ко-го ж можуть цікавити ті засніжені розвалюхи? Але ми швидко забули про цей інцидент – по-переду нас чекало багато нового і цікавого.

Українські пластуни на джемборі в Чилі

До Києва летіли десь півтори години. Складалось враження, що під нами розкинулась Антарктида – суцільні снігові хмари вкривали всю Україну. Над нами ж було лише блакитне небо і яскраве сонце, проміння якого світило, відбиваючись від білосніжних хмар.

Почекавши кілька годин у Борисполі, ми всілися у старенький ІЛ-62. Відразу почались жарти щодо його надійності і наявності парашутів і тому подібний «чорний» гумор. Дехто розмовляв з сусідом-американцем, випробовуючи свій англійський, хтось записував свої перші враження. Потроху всі пасажири позасинали. Загалом політ тривав 11 годин.

Прокинулись ми вже над США. Під нами, у вигляді різноманітних фігур і ліній розкинулись міріади вогників. Неймовірне і захоплююче видовище: нічне американське місто згори. Коли літак вже заходив на посадку, то пасажирам запропонували карамелі нашої Мукачівської кондитерської фабрики.

Не зовсім зрозумівши заплутаний маршрут нашої подорожі, американські митники пропустили нас у свою країну. Щоправда, обговорюючи українських дівчат, вони не врахували, що ті знають англійську. На виході нас вже чекали представники діаспорного Пласту. Ми швидко порозумілись і автобус повіз нас з аеропорту Кеннеді до Нью-Йорка, ми мали майже добу до наступного літака.

Оскільки ми обігнали пластунів з діаспори, які їхали машиною, то мали трохи часу розглянутись на всі боки, стоячи перед нью-йоркською домівкою Пласту. У цьому ж будинку знаходились: Український Національний Дім, ресторан «Східноукраїнське село», бар «Лис Микита», ресторан «Веселка». Все це знаходилось на Манхетені. На годиннику була друга година ночі Києва, а за нью-йоркським часом – сьома вечора.

Залишивши у пластовій домівці свої речі, ми пішли вечеряти до «Веселки». Колись цей ресторан заснував українець, але тепер ним володіє ірландець і працюють тут звичайні американці. Про Україну тут нагадують лише назва та українські страви у меню. До речі, багато хто з відвідувачів, коли ми там були, замовляли таку звичну для нас гречку. Це в Америці екзотична страва.

Тоді ми рушили на прогулянку по нічному Манхетену. Вулиці були порівняно безлюдні – на цьому острові переважно офіси, і після закінчення робочого дня всі роз’їжджаються по домівках у передмісті. Наші «екскурсоводи» розповіли, що з початком уїк-енду у п’ятницю ввечері тут не проштовхатись, а бари і паби переповнені. А у робочі дні вулиці Манхетена вільні для туристів. Більше людей було біля різдвяної ялинки, відомої у нас по фінальній сцені фільму «Один вдома-2», біля підніжжя якої каток для всіх бажаючих, а навколо – кількаметрові статуетки іграшкових солдатиків. Неподалік грав на волинці шотландець, а кінні фаетони возять закохані пари.

Неприємне враження залишило нью-йоркське метро: досить брудне і неестетичне (не порівняти з оформленням наших станцій ки-ївського метро). До того ж на коліях бігають величезні чорні щурі. Вартість проїзду 1,5 долара. Форму жетонів міняють ледве не щороку, бо швидко з’являються фальшиві, або використо-вують схожу іноземну розмінну монету: останній спосіб підприємливі нью-йоркці вживають і при паркуванні. Скажімо, необхідні для паркування 25 центів є такого ж розміру, що й італійських 100 лір, але долар коштує кілька тисяч лір. От і везуть американці з Італії чи інших країн дріб’язок, аби обдурювати власну державу. Загалом у Нью-Йорку за рік назбирують кілька тон такого «добра». Поки що ці монети використовують як основу при укладанні асфальту.

Незважаючи на безліч яскравої неонової та електричної реклами (до мерехтіння в очах) та великі паперові щити з рекламою фільмів, помічаєш, що будинки однотипно сірі, нецікаві. Становище дещо рятували різдвяні прикраси. Під враженням від американських фільмів я очікував побачити відносно багато поліцейських. Але за кілька годин прогулянки ми лиш двічі бачили нічний патруль. Щоправда, у бічних вуличках стоять поліцейські фургони мобільних груп. Кілька разів повз нас з сиренами та мигалками промчали пожежні машини.

Було тепліше, ніж у нас, без снігу, але прохолодний вітер примушував застібнути куртку. На церковних сходах у спальних мішках дрі-мали жебраки. Болота на вулицях не було, але було багато паперів, целофанів і тому подібного сміття. Хоча зранку вже його не було видно, очевидно прибирають у ранні години. Зовсім мало людей виявилося (щоправда, то вже було близько дванадцятої ночі) і у так званому центральному терміналі (вокзалі) нью-йоркського метро. Там нещодавно зробили ремонт і особ-ливо гарно виглядає стеля: смарагдово-зелена, з малюнками частини зодіакальних сузір’їв.

Наступного ранку ми знову пройшлись трохи Бродвеєм. О 10 ранку вулиці були не набагато люднішими, ніж увечері. Заглянули ми і у Всесвітній торговий центр – величезний вулик із безліччю комірок-крамниць.

Подивились і на Уолл-Стріт, який зображався радянською пропагандою серцем «акул капіталізму» (тут знаходиться Нью-Йоркська біржа). Потім на безкоштовному паромі ми пропливли до сусіднього острова і назад. Зміст цієї подорожі полягав у тому, щоб пропливти повз Статую Свободи, яка виявилась не білою, а зеленуватою. У вкритому хмарами небі не спинявся рух літаків та гелікоптерів. У різні боки прямували парами катери і великі кораблі.

Та час минав, і нам вже треба було їхати в аеропорт. Прощальна перекуска у домівці, фотографії на пам’ять з нью-йоркськими плас-тунами, моя презентація американським українцям «Старого Замку», приємне здивування ним – і в автобус.

У сонячній країні срібла
З Нью-Йорка до Буенос-Айреса ми летіли Боїнгом-747 аргентинської авіакомпанії. Особисто мені він сподобався навіть менше за наш старенький ІЛ: стюардеси не приходять на виклик і переважно не розмовляють англійською, багато галасу. Виліт затримався, летіли двадцять годин (в т.ч. дві години посадки в Майямі), а тому всі незабаром заснули. Я ще додивився американський бойовик іспанською мовою (звук подавався персонально через навуш-ники) і теж поринув у царство Морфея.

Прокинувся вже тоді, коли в ілюмінаторі було сонячне проміння. Незабаром літак пішов на зниження і ми вперше на власні очі побачи-ли Південну Америку. Як на мене, то згори (десь 200 м) Аргентина виглядає як наше Поділля. Для мешканця міста у підніжжя Карпат, яке зараз зимує, незвичним було бачити безкрає блакитне небо з поодинокими білосніжними хмарками.

Брама на джемборі в Чилі

Нас зустрічав голова Крайової Пластової Ради в Аргентині Роман Селянський, який працює у службі безпеки аеропорту. За заздалегідь підготовленим списком нас «розібрали» до себе представники української діаспори в Аргентині. За кілька годин українське юнацтво знову зібралось біля пам’ятника загиблим у війні за Мальвінські острови. У вже досить далекому 1982 р. додому не повернулось 30 тисяч 17-20-річних аргентинських юнаків, але жертви виявились марними: переважили гармати британського флоту та професіоналізм англійських спецназівців. Досі над Фолклендами (англійська назва тих кількох острівців в Атлантичному океані) майорить британський прапор, а в аргентинських школах вчать, що це їхня земля.

Того дня ми вже наших провідників не бачили, аргентинські пластуни показували нам Буенос-Айрес. Загалом це місто «доброго повітря» (так перекладається його назва з іспанської) мені сподобалось більше за Нью-Йорк. Було тепло, яскраво світило сонце, по небу повільно пливли білі хмаринки, очі дивувались екзотичним для українців деревам. У Буенос-Айресі багато гарних будинків європейського стилю, чимало з них збудовані ще у минулому столітті. Аргентинці кажуть, що їхню столицю заснували іспанці, а збудували італійці.

Центральна площа аргентинської столиці – Плаза де Майо. Названа вона на честь початої у травні визвольної боротьби за незалежність цієї держави, на бруківці навколо пам’ятника тим буремним рокам – намальовані білою фарбою силуети людей та жіночі хустки. Як нам розповіли, це намалювали в пам’ять ліворадикальних студентів, вбитих у 60-70 роках військовою хунтою. Білі хустки – ознака їхніх матерів.

Тут же розмістився і президентський палац. Він пофарбований у рожевий колір. Спра-ва в тому, що у перші роки незалежності за владу змагались «червона» і «біла» партії. Щоб показати потребу єдності нації, національний герой Аргентини генерал Сан-Мартін запропо-нував поєднати ці кольори. До речі, пам’ятників і бюстів цієї видатної людини тут дуже багато. Щодо генерала Перона, то, як мені сказали, його портрет є ледве не в кожній школі, але ставлення дуже і дуже неоднозначне.

До самого палацу можна запросто підійти і сфотографуватись біля уніформованих гвардійців при вході. Загалом аргентинці дуже привітні люди з доброзичливими посмішками. Характерна деталь: безліч закоханих пар, які цілуються навіть у кафедральному соборі. Одна цікава деталь: щоб водії не їздили занадто швидко, у Буеносі на дорогах зроблені такі собі «бугри» так, що машина, що їде швидко, підскакує і її добряче трусить. Багато легкових автомобілів їздять на дизелі чи газі – для економії.

Змучені тривалою прогулянкою, ми повернулися до родин українців, у яких ми мали переночувати. Власне я і Роман з Сокаля лишили свої речі у родині Заоборних, але ночували ми у Павлишиних. Глава родини Заоборних працює у фірмі, Павлишиних – володіє автомайстернею, їхні дружини займаються домашнім господарством: нині в Аргентині дуже високий рівень безробіття. Тамара Заоборна, яка була одним з наших екскурсоводів в Буенос-Айресі, студіює біохімію у столичному університеті, а її брат працює у місцевому філіалі компанії «Проктер і Гембел». Його дуже здивувало, що у нас товари цієї компанії широко рекламуються і всюди продаються. Вже обридлий нам «Арієль» лише повинен з’явитись в Аргентині і, власне, він бере участь у підготовці рекламної кампанії.

Загальний вигляд на місце джемборі

Нестор Павлишин працює у фірмі і одночасно студіює менеджмент, його сестра вивчала туристичну справу, але працює секретарем у посольстві США. Ці родини типові для повоєн-них переселенців з України: дехто з батьків на-родився ще в Україні, інші ж та діти – вже тут. Живуть у власному двоповерховому будинку, переважно у передмісті. За рівнем достатку – середньостатистичні для Аргентини. Переважно мають по дві машини у родині. Дітям дають хорошу вищу освіту у державних чи приватних університетах. Усі члени «Пласту», інших украї-нських товариств. Старше покоління в силу зайнятості роботою не пластують активно, але допомагають, чим можуть.

Основа Українського Пласту в Аргентині ще кілька таких от родин. Частина з них пов’язані між собою родинними узами. Зараз місцевим Пластом керує Андрій Агрес (до речі – зріст 2 м 06 см). Крім нього, у Пласті – два його брати і три сестри. Про Україну знають багато, цікавляться її сьогоденням.

Що для мене було відкриттям – це те, що в Аргентині багато українців новітньої хвилі міграції. Вони ще громадяни України, але клопо-чуть про аргентинське.

Живуть там від чотирьох років до кількох місяців. Хтось у готелях, хтось винаймає помешкання. Близько 200 людей туляться у невели-кому будинку при українському кафедральному соборі. Географія: Львів, Франківськ, Миколаїв, Одеса… Там були поліграфістами, таксистами, багато хто інженерами і т.п. Тут починають на чорних роботах, автомеханіками, прислугою у багатих (останнє може дивно звучати для нас, але так є), сподіваючись за кілька років досягнути більш-менш статку. Їхні діти і складають нині основу юнацтва місцевого Пласту. Часто батьки дають їх до організації, щоб діти не забули українську мову.

Привезені семи-дев’ятирічними, вони за кілька років перебування в іспаномовному середовищі, ходячи до місцевої школи, забувають окремі українські сло-ва, і навіть у розмовах з такими ж новітніми переселенцями віддають перевагу вживанню іспанської. На питання, чому батьки виїхали з України, діти лише стискають плечима. Навряд чи вони повернуться назад.

Зустрів я свого давнього знайомого з Севастополя Павла Цісаря. З ним я разом був у 1996 році в таборі «Карпатська Січ» в Івано-Франківській області. Хлопець в Аргентині яки-хось два місяці. Закінчив економічний, роботу за фахом знайти зараз на Сході України тяжко. От і підписав контракт з аргентинською компанією. Розповідав Павло, що багато таких молодих інженерів, економістів вербуються у Бразилію, Аргентину, прокладають залізниці, будують мости і міста, добувають корисні копалини. Але тяжко їм у моральному плані – надто відрізня-ється менталітет, ритм і стиль життя латино-американців від європейського, тим більше від українського. До того ж, болить у тих розкинутих світами хлопців серце за Україну, бачачи, як компанії із США вже перетворили Латинську Америку в одну велику бананову республіку, ви-чавлюючи з неї все, що тільки можна. Не хочуть щоб з їхньою державою було щось подібне.

Наступного дня ми всі зібрались у домівці Пласту, щоб їхати на підготовчий до Джемборі табір. Він проходив на пластовій оселі «Ненаситець» у Пунта Індіо за 120 км від Буеноса. Їхали туди спеціально орендованим автобусом. По дорозі зупинились біля пам’ятника Т.Шевченку та прогулялись по ботанічному саду. Власне оселя – невеличкий одноповерховий бу-динок у вигляді літери «П», колись подарований українськими монахами Пласту. Ліве крило – для дівчат, праве – для хлопців. У центральному – їдальня та кухня. На прилеглій ділянці – басейн, майданчик для волейболу, загін для коней та поле, на якому ми грали у футбол.
На таборі були пластуни України та Арге-нтини, а також дівчина з Польщі та дівчина з Аргентини. Програма була зорієнтована на під-готовку до Джемборі: співи, гутірки (лекції-бесіди) про Україну і Пласт, українські звичаї, народні танці, піонірка (в’язання вузлів і будів-ництво брам, мостів тощо) і т.д. Крім того, вечі-рні ватри зі співом, спорт, прогулянки, ігри. У перший же день ми прогулялись до найширшої у світі річки Ла-Плати, до якої від оселі було десь метрів триста. Виходиш на берег, а перед тобою безмежні простори води, і ніколи не пові-риш, що це не океан, а просто річка. До речі, Атлантичного океану ми так і не побачили: у Нью-Йорку був Гудзон, в Аргентині –Ла-Плата.

У конкурсі на назву табору перемогла моя пропозиція – «Купа мала», тобто «Канада-Україна-Польща-Аргентина».

Зазвичай пластуни варять на своїх таборах їжу на вогнищі, але на оселі «Ненаситець» була газова плита. Власне, з юнацтва щодня призначались двоє чергових (крім того, в кож-ного з чотирьох гуртків щодня відбувалась ротація гурткових та хорунжих) на кухню, якою завідували Тамара Заоборна та її мама пані Софія. Пані Софія – аргентинка, але одружившись з українцем, вона вивчила українську мову і нині є більшою патріоткою України, аніж багато хто з наших співвітчизників.

Чи не найяскравіший спогад з табору – наші репетиції аркана, які проводив Нестор Павлишин та його подруга Іванка. Багато сміху було з цих танців, але результат виправдав навчання. А наші сусіди – аргентинці сходились подивитись на незвичний для латиноамериканців танець.

 

Але тиждень проминув непомітно і той самий автобус приїхав за нами. І, як завжди, в кінці пластового табору, сум огортає серце, бо там лишилась його частка, бо тяжко розставатись з друзями, із зоряним небом над місцем, яке не забудеш ніколи.

Це було 24 грудня – католицький святвечір. Як мені розповіли місцеві українці, вони святкують католицьке Різдво у родинному колі, а православне 7 січня (цей день не є вихідним там) – у громадських організаціях. На Святу вечерю у Павлишиних ми їли українські страви – кутю, вареники, голубці і т.п. Пізніше інші члени нашої делегації розповіли, що у тих родинах, де були вони, переважали подекуди вже аргентинські страви. Різдво у Буеносі святкують голосно: з численними вибухами петард і запусками ракет.

На святвечір до родини Павлишиних був запрошений і Михайло Гринчишин, колишній мешканець Львівської області, який нині живе у Бразилії. Працював за різними професіями, а нині з одним американцем, нащадком російських емігрантів створив фірму по виготовленню і продажу гострильних приладів для кухонних ножів.

Власне, до Аргентини він приїхав у бізнесових справах. Розповів про труднощі у роботі українських організацій у Бразилії, де не тільки молодь, але й старше покоління розмов-ляють між собою португальською. Українці, серед яких переважають сільські жителі, у Бразилії гуртуються навколо церкви, святкують украї-нські свята, але далі робота йде поволі. Скаржився на брак інформації про сучасну Україну, а тому дуже зрадів підбірці «Старого Замку», подарованій мною. Казав, що зачитають його у Бразилії до дірок. Аргентинським українцям я спрезентував наш тижневик ще до того.

Наступного ранку ми знову зібрались у домівці. Не всі аргентинські пластуни, що брали участь у «Купі малій», поїхали на Джемборі у складі нашої делегації (це стосується молодих), але й вони прийшли провести нас. Збірка – і в дорогу.

До Чилі ми їхали рейсовим автобусом Буенос-Айрес – Сантьяго, який повністю закупи-ли для українських пластунів. У величезному автовокзалі ми побачили й скаутів інших країн, зокрема, угорських черкейсів. Прощання з друзями і рідними і ось вже наш автобус рушив в путь.

Будуємо мир разом
Комфортабельний автобус віз нас 20 годин. Родини, які нас приймали, дали нам з со-бою фруктів, які ми мусили з’їсти перед кордоном. Як в Аргентину, так і в Чилі ввозити будь-які продукти заборонено, окрім хіба запечатаних солодощів. Перепускні пункти – величезні бетонні термінали у Андах (у перекладі «мідні гори»).

Неподалік від кордону, ще на аргентинській території – найвища гора Південної Америки Аконкагуа, з дороги було видно її засніжену вершину. Загалом ландшафти Анд – дивовижне видовище, яке тяжко описати словами. Найвище наш автобус знаходився десь на ви-соті 3100 метрів над рівнем моря (на кілометр вище від Говерли!). Сам чилійсько-аргентинський кордон проходить посередині кількакіломе-трового тунелю. І ось ми у Чилі.

У Сантьяго, чилійській столиці, ми прома-рширували «веселим» гуртом до штаб-квартири чилійських скаутів, де вже потрохи скупчувались делегації. За кілька годин, ми бавили себе та інших українськими піснями.

І ось вже джемборівський автобус везе нас та групу аргентинських скаутів у Пікаркуїн, місцевість за 60 км на південь від Сантьяго. Кожна делегація по черзі співає свої пісні, а також підспівує іншій. Так що доїхали весело.

19-те Всесвітнє Скаутське Джемборі зібрало 30 тисяч хлопців та дівчат віком 14-18 ро-ків, а також кілька тисяч інструкторів та організаторів близько 150 країн світу. Гаслом цього Джемборі було «Будуємо мир разом», а метою – познайомити молодь різних країн з іншими націями, їх історією, культурою, мистецтвом, розповісти про діяльність різноманітних міжнародних організацій, а крім того, гарно відпочити і знайти нових друзів.

Джемборі було просякнуте латиноамери-канською, індіанською екзотикою. Учасники жи-ли у трьох великих «селах» – Теотіукан, Тікал та Тіауанако, які поділялись на табори з назва-ми індіанських племен. Українську делегацію поселили у село Тіауанако, табір «Баророс» (це таке плем’я на Амазонці). Крім цих великих таборів для учасників окремо розміщувався табір «Е.І.S.» – для інструкторів та організаторів. У центрі знаходилась центральна арена, а навколо неї – так зване «Селище всесвітнього розвитку», про нього розкажу пізніше. Трохи вбік від цього селища, на підвищенні, розмістили намети різних релігій, де кожен бажаючий міг дізнатись про буддизм, мормонів чи православних і т.д. От тільки декотрі з них так, схоже, ні разу і не відчинили.

Жили у наметах, але ця місцевість вже була закуплена чилійськими скаутами для своїх таборів, а тому дороги були заасфальтовані, подекуди стояли стаціонарні будинки. Перед таборами були побудовані брами, на яких майоріли прапори тих країн, підтабори яких знаходились там. У селах були підготов-лені тимчасові продуктовий супермаркет та магазин сувенірів. То тут, то там стояли телефонні апарати (продавались спеціальні джемборійські телефонні картки) та автомати з кока-колою. Усе продавалось лише за чилійські песо, але їх обмінювали лише на долари (курс – близько 460 до 1 долара). Душ та туалети стояли у вигляді контейнерів, останні також, як окремі кабінки. Неподалік вирили до Джемборі озеро, але воно пересохло за кілька тижнів до початку (те-мпература вдень була десь між +35 і +40, але вночі могла опуститись і до +5 + 7). Долина, де розкинулось Джемборі, охоронялась по периметру військами, ходили поліцейські з собаками (вночі – кінні патрулі), постійно проїжджали мі-нери та пожежники, так що охороняли нас від терористів та торговців наркотиками на високо-му рівні. Кожний джемборець мав хустку та ідентифікаційну картку визначеного кольору (учасники – зелену, провідники – жовту, інструктори – оранжеву), а тих, хто їх не носив, затримувала служба безпеки.

Вже на під’їзді до Джемборі бачимо з вікон двох бразильських скаутів. Вони не розуміють нашу відповідь на їх питання звідки ми. Раптом один з них каже: «Бубка?» Ми вибухаємо сміхом та вигуками: «Бубка! Бубка! Україна! «Динамо»-Київ!» Пізніше дівчата з Швейцарії ідентифікували мою державу із Дракулою (це, певно, краще ніж із Лазаренком та мафією).

Нашими сусідами були болівійці, таджики, вірмени, азербайджанці та бразилійці. А крім того, у «Боророс» ще жила купа всілякого люду – голландці, полінезійці, чилійці, греки, бельгійці, чехи, німці, американці і т.д. Особливо нам заімпонувала чеська делегація з її аку-ратними наметами, схожими на наші уніформи та гарними дівчатами. Саме чехам я подарував останні примірники «Старого Замку», які мав. Закарпаття вони переважно пов’язують з Іваном Ольбрахтом і Колочавою, а тому для них було цікаво і несподівано дізнатись від мене, що ідея роману «Микола Шугай» з’явилась у видатного чеського письменника при ватрі у таборі закарпатських пластунів. Крім того, бельгійці постійно кликали нас до себе на вафлі. Ставлення до українців було дуже привітне. Скажімо, я носив зелені шорти від уніформи, як робили і багато американців, але варто було сказати латиноамериканцю «Но юнайтед стейте, Украніа!», як він одразу розпливався у широкій посмішці, чого я не бачив стосовно американців.

День наш розпочинався з вставання о 6.30 (інші делегації могли і в обід лише прокинутись). Після вмивання і руханки – підняття прапора під спів «Ще не вмерла Україна». Їжу ми готували на мінігазових плитках. Продукти брали на спеціальні кредитні картки у продуктовому супермаркеті (за гроші можна було купляти, хто хотів). Обов’язкових занять не було. Але наша делегація постійно знаходила собі забаву чи роботу. У селищі всесвітнього розвитку, скажімо розміщувались стенди різних країн та міжнародних організацій. У стендів країн можна було дізнатись, чим вони багаті, поставити печатку делегації, куди хочеш, скуштувати національних солодощів і отримати напис свого імені в різних мовах і шрифтах.

Міжнародні організації – ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО тощо – розповідали про свою діяльність, про сучасні проблеми людства та його перспективи у ХХІ столітті. Учасники й самі мо-гли зробити свій внесок. Скажімо, пропонували уявити себе президентом країни і розподілити сто мільйонів доларів «бюджетних коштів» на різні напрямки діяльності (там ще стояв стенд із даними по рівню розвитку країн і наша держава опинилась аж на 102-му місці). Організація, яка бореться за заборону протипіхотних мін, про-понувала пройти по дерев’яному помості, присипаному соломою, де під ногами несподівано лунав звук вибуху (щоб відчути той страх). Фінська делегація розповідала про охорону лісів і пропонувала власноруч зробити папір.

Так можна розповідати безкінечно.

На Джемборі кожен міг заробити відзначку Миру. Для цього видавався спеціальний паспорт. Перед цим треба було сформувати інтернаціональний гурток (9 осіб) з представників принаймні 4 країн. У моєму гуртку були хлопці і дівчата з України, Бельгії, США, Чилі, Чехії та Німеччини. У складі цього гуртка треба було брати участь у різних конкурсах, відвідати на-мети релігій та стенди країн, зробити сюрприз для табору, а за все це у паспорт ставили спе-ціальні відзначки-печатки чи наліпки. У «Боро-рос» з 1500 осіб отримали відзначку лише 120 скаутів (як бачите, на так і легко), з того – 25 українців, а серед них і представник Мукачева.

Треба було зробити і якесь добре діло. Українському гуртку випало пофарбувати стіни дитячого садка (цікаво, що нас туди везли більше години). Українці взялись за справу весело і легко. До обіду роботу було закінчено. Вражений організатор запропонував нам ще й віконні рами пофарбувати, що ми швиденько і зробили після обіду.

Стосовно відкриття Джемборі – воно проходило ввечері (вдень підсмажились би), але було нудно, оскільки переважала іспанська, а англійські переклади збивались чи взагалі не робили. За годину, поки президентський літак, і півгодини, поки президент Чилі Е.Фрей йшов до сцени, ведучі так і не змогли чогось путнього зімпровізувати, окрім як щодві хвилини повідомляти, що до нас їде президент. Добре, що я познайомився зі своїми сусідами – мексиканцями і розповідав їм про Пласт і Україну.

31 грудня був день національних танців та кухонь. Наш аркан викликав бурхливі оплески. Загалом, українські вишиванки зробили справжній фурор. І таїландець, і болівієць німі-ли від захоплення красою наших народних строїв. А на дегустації національних кухонь можна було спробувати і гострої мексиканської кухні, і аргентинське авосадо (смажене на вогні м’ясо), і голландське печиво. Швейцарці приготували гарячий шоколад, в який треба було обмокувати шматочки фруктів.

О сьомій вечора ми святкували Новий Рік (о цій годині у Києві дванадцята). Заздалегідь зробили з бамбукових палиць рамку «телевізор», по якому виступив з привітанням «президент» – наш провідник Богдан Гасюк).

Потім «зозуля» Яна прокувала під загальний сміх дванадцяту і задзвеніли горнятка з колою та мінералкою. А тоді над Джемборі залунав український гімн. Потім почалось щедрування. І хай сонце ще було високо у небі, температура + 35, а ялиночка була маленька і пластмасова (позичили у голландців), але це було справжнє свято. А як стемніло, почалась загальноджемборійська дискотека. З колядками-щедрівками ми обійшли бельгійців, голландців, чехів, англійців, поляків, словаків, на жаль, не відшукали тоді угорців.

Біля пам`ятника Т. Шевченкові

А 5 січня, у день закриття Джемборі, нас чекав сюрприз: почесний консул України у Чилі повіз нас у тихоокеанський порт Вальпараїсо. Сам консул чилієць, а це звання отримав, бо одним з перших почав торгувати з нашою державою (утримувати окреме посольство у Сантьяго задорого для України). Він онук президента країни і син сенатора, президент компанії, що виробляє соки «Юпі» та «Зуко» і каву «Монтерей». Екскурсія включала відвідини музею Пабло Неруди, прогулянку на катері (бачили здоровенних пеліканів) та купання у Тихому океані. Пацифік виявився дуже холодним (тому біля Вальпараїсо нема акул) і дуже солоним. Прогулянка нам дуже сподобалась, адже навряд чи ще колись буде нагода побачити Тихий океан.
І ось закриття, прощання з новими друзями з інших країн, обмін адресами і відзначками (обмін відзначками – улюблене заняття на Джемборі), сум і побажання зустрітись знову.

І знову звичний маршрут, лиш у зворотному напрямку: Сантьяго, рейсовим до Буеноса, там урочиста збірка, аеропорт, слізні прощання з аргентинцями, літак до Нью-Йорка. Тепер ми вже не виходили з аеропорту, але все одно сиділи там 12 годин: через сніжну завірюху наш літак сів спочатку у Бостоні. Політ до Києва, поїзд «Київ – Вроцлав». І ось 10 січня, після чотирьох тижнів мандрів по трьох конти-нентах я повернувся у рідне місто поїздом. По-дорож закінчилася, але вона назавжди залишиться у моїй пам’яті і серці, а нові друзі дивитимуться на мене з численних фотографій і писатимуть мені листи.

[paypal-donation]


UA TOP Bloggers

4 Responses to Подорож за Мідні Гори (про світове скаутське джемборі в Чилі)

  1. […] заході далекого 1999 року, відправивши делегацію за “мідні гори” до Чилі. Пропустивши 20-те в Таїланді та ювілейне […]

  2. Дзвінка сказав:

    дякую за гарну статтю!
    Дуже захопливо 🙂

  3. […] заході далекого 1999 року, відправивши делегацію за “мідні гори” до Чилі. Пропустивши 20-те в Таїланді та ювілейне […]

  4. […] заході далекого 1999 року, відправивши делегацію за “мідні гори” до Чилі. Пропустивши20-те в Таїланді та ювілейне […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *