Зі спогадів пл.сен. Ореста Гаврилюка, ЧМ

Автор: Д-р Орест Гаврилюк, м. Елкінс Парк, США
Матеріал надіслав: Андрій Чемеринський
Фото: пл.сен. Богдан Олексій, ЦМ

«Були гнівні дні Другої світової війни. Тато відвіз мене, 12-літнього юнака, на науку до Коломиї.

За Польщі, тобто в 1930-их роках, ведена поляками в Галичині політика не дозволяла українцям працювати за фахом. Отож мої батьки: тато – інженер-лісівник і мама – вчителька були змушені заробляти на хліб насущний у корінній Польщі. Там і проминуло моє раннє дитинство, далеко від усього українського. Тільки як я трішки підріс і навчився читати (мама вчила мене окремо від польських дітей), дала мені матуся в руки «Кобзар» і промовила: «Бери, читай, тільки не показуй другим дітям (полякам), бо там пише про ляхів!»

Вряди-годи їздили ми з мамою, рідше з татом, на короткий літній відпочинок у рідні сторони. Дуже неясно пам’ятаю побут в Спасі малою дитиною. Мій дідо, заможний господар Дмитро Гаврилюк, примістив нас на нічліг у своїй клуні. І на все життя запам’яталося, як я лежав на сіні і як воно мене дуже кололо. А в неділю перед церквою були юрби людей. Припускаю, що то мав бути Великдень, року, може, 1934-го?

У білій беретці - пл.сен. Орест Гаврилюк, ЧМ, Сокіл, 1997

У білій беретці у центрі – пл.сен. Орест Гаврилюк, ЧМ, Сокіл, 1997

Першого вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Німці скоро зайняли терени, де ми жили. А Галичину забрав собі Сталін. Та ненадовго. 1941-ий рік приніс наступ німців далі на схід, витискаючи совєтів із західноукраїнських земель. Відновилися зв’язки з рідними там. Важко було сприймати вістки про муки й загибель родичів з рук радянських карателів.

Зачувши, що в Коломиї діє українська гімназія, тато повіз мене туди. Замешкав я у мого стрийка (татового брата), професора Ілька Гаврилюка, який тоді вже не вчив у школі, а завідував гімназійною бурсою та там і мешкав: вул. Гімназійна, ч. 2. І я поволі почав пройматися всім, що рідне. Тепер я впевнений, що саме тих пару років, які я провів у Коломиї, сформували мій світогляд і зробили з мене українського патріота, яким я залишився на все життя. На початок, щоб я якось звикав до нових обставин, післали мене до народної школи ім. Шевченка. Там один учитель чомусь дуже насміхався з мене, називаючи мене «Maikaefer», тобто «Травневий хрущ». Бо я прибув туди у місяці травні.

Проходивши туди два місяці, до кінця шкільного року, я склав вступний іспит до гімназії, де мене призначили відразу до другої кляси.

Раз по дорозі до школи ім. Шевченка зайшов я до польської крамниці за якоюсь дрібничкою і запам’ятався комплімент продавчині: «Як пан ладнє муві по польську!», тобто «Як пан гарно розмовляє польською!»
Одного разу приїхав додому мій двоюрідний брат, Олесь Гаврилюк, який студіював у Львові. Він десь роздобув і привіз з собою штолі до кінських підків, доволі велику кількість. Олесь доручив мені постаратися, щоб ті штолі розпродати. Отож я ходив по ринку в Коломиї і вигукував: «Штолі, штолі, штолі…». Кому не стало – я запросив зайти до бурси, де ще був доволі великий запас. Ой, як дивувалися мої рідні, коли бурсу враз облягла юрба дядьків!

Директор гімназії був професор Ковбуз. Жив він таки в гімназійному будинку, в безпосередньому сусідстві з нами. В нього була дочка Мірка, трішки молодша за мене. Вона стала мені товаришкою спільних забав і предметом моїх ще дитячих мрій. А з-поміж хлопців приятелював я з Софроном Левицьким і Андрієм (?) Чайковським. Залишилися в пам’яті перші прізвища однокласників, які щодня відчитувано з денника при перевірці присутніх: Аронець Богдан, Аронець Василь, Андріїшин, Андрусишин… Чому це не в точному поазбучному порядку – сам не знаю…

З професорів гімназії, зокрема, пам’ятаю: Дрогомирецького, Кульматицького, катехита о. Куницького, Левицького (Штравса) і Кейвана. Іван Кейван (він пізніше виїхав до Канади, де й помер) учив рисунків – предмету, який мене зовсім не цікавив і якого я не любив. Одного разу на його лекції я бавився стрийковими печатками, які приніс з собою. Він це побачив і відібрав ті печатки. Довелося вислухати кілька «любих» слів від стрийка…

Отець Куницький щонеділі проводив у гімназії «екзорту», після якої всі учні йшли парами до церкви на Богослужіння. А Кульматицький учив руханку. У бурсі він щодня проводив ранню й вечірню молитви, де всі бурсаки ставали лавою в коридорі і співали «Боже великий». Я часами, як не був за лінивий, ставав із ними до молитви, з чого виходили проблеми з кількістю присутніх, оскільки формально я бурсаком не був, а тільки мешкав у стрийка Ілька.

Кульматицький теж був провідником місцевого напівтаємного Пласту, що тоді діяв під назвою ВСУМ (Виховні спільноти української молоді). Сходини ВСУМ відбував вечорами в порожній клясі, де замок був демонтований, щоб двері не відчинялися. Але я примудрився знайти спосіб, як їх відчиняти. Відтоді я став пластуном на все своє життя…

А воєнні події кипіли. Формувалася Дивізія «Галичина», крокували колони добровольців. А між ними – улюблений професор Кульматицький, який, за переказами, загинув під Бродами. Щораз відважніше виступала наша партизанка проти німців. А німці мстилися. По місті вивішувано афіші з довгими списками українських заручників, яких розстріляно. Проводилися ті розстріли теж і в Коломиї. Ми, хлопчаки, не раз бігали на в’язничне подвір’я, але не під час самих розстрілів, а пізніше…

Були й інші афіші. Якось театр ставив «Запорожця за Дунаєм» і розліплені афіші мусили бути в двох мовах. Так і запам’яталося «Zaporozhier jenseits der Donau». До театру ходили ми, коли тільки вдавалося. Ось так я запізнався з театральним мистецтвом і полюбив його.

Фронт посувався невблаганно на захід. Треба було рятувати своє життя від «визволителів». Довгі колони втікачів рушили на захід. Між ними й наша родина. Фірою, запряженою двома кіньми, мандрували ми шість тижнів до Німеччини. Супродовжували нас радянські літаки й обстрілювали все, що рухалося по дорозі. Тож коли тільки зачувся гуркіт літака – всі панічно кидалися тікати від дороги якнайдалі на боки, в поля. Як небезпека минула – рушали далі… ті, які залишилися живими…».

Опубліковано в журналі “Пластовий Шлях”

2 коментарі

Трекбеки/Пінгбеки

  1. Відійшов на Вічну Ватру друг Орест Гаврилюк-”Йонтек”, ЧМ | 100 кроків - [...] Зі спогадів пл.сен. Ореста Гаврилюка, ЧМ [...]

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Підтримати 100 Кроків

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
Filter by Categories
1910ті
1920ті
1930ті
1940ві
1950ті
1960ті
1970ті
1980ті
1990ті
2000ні
30 років Пласту в Україні
30Польща
70США
анонс
балачка
бібліотека
біографії
блог
важливе
виховництво
Відеоматеріали
Вічна Ватра
Джемборі 2019
Звук
ЗМІ
історія
курені
медіа
Начальний Пластун
новини
осередки
Персоналії
Подертий черевик
символіка
Сірий Лев
табори
Улади
УПН
УПС
УПЮ
УСП
цього дня
Часівник

Реклама

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.

Pin It on Pinterest

Share This