Матеріал підготувала ст.пл. Оля Свідзинська

Збережено особливості авторського стилю

Матеріал публікується на вшанування пам`яті закатованих пластунів, політичних, громадських діячів та мирного населення в часі окупації Галичини радянськими військами впродовж 1939-1941 рр.

СПОМИН

До історії „Пласту”
написала Тетяна з Левицьких Хамула-Криницька
липень 1997 у Ісаква, Вашінґтон стейт

РІК 1941
Після дворічного терору у занятій Совітами Галичини, відірвані майже цілковито від вісток зі заходу ми з надією витали початок совітсько-німецької війни 22-ого червня 1941-ого року. Все здавалось кращим від нашої дійсности і ідея самостійної України блища нам до сповнення. По перших стрілах з німецької сторони, совітська влада а з нею і армія стала відступати зі Львова на схід, а як поширилася вістка що НКВД опускає своє приміщення радості і сподіванням не було кінця.

Пам’ятний знак біля тюрми на Лонцького

Пам’ятний знак біля тюрми на Лонцького

У вівторок рано (24-ого) зібралося пару знакомих у мешканню у п-а Федецьких. У них то винаймав кімнату мій тогочасний чоловік Богдан Хамула. Я мешкала „офіцийно” у моїх батьків, бо вінчалися ми лиш секретно у церкві і не були після закону реєстровані у ЗАКС-і. Було це з двох причин: Данко (Богдан) як син „капіталістів” (знана тоді добре килимарня у Глинянах) був приготований на репресії. Друга важніша причина була: Данко із групою бувших пластунів, знаних пізніше як „вогнівці” залишилися в Галичині як члени Пластового Центру. Їх звязковим чи привідником (як я розумію) на заході був  а звязкові що переходили границю затримувалися в Данка кімнаті. Хто, як часто, як довго я не знаю. Здібність НКВД видобути зізнання фізичним чи ментальним террором навчила нас секретного діяння.

Списки пластунів, які загинули або пропали безвісті впродовж «першої совєцької окупації»(1939 — 1941), а також, які під час відступу совєтських військ з України в червні 1941 року від рук НКВД загинули або пропали безвісті.

Памятаю що літом (?) 1940-ого року пропав при переході границі Богдан Павлюк, згинув без вісті у Карпатах що їх так добре знав з давних пластових мандрівок. Недовго до сов-німецької Дизьо Чорнєґа (?) пішов його слідами. Імена цих памятаю бо обох їх добре знала, як і знало їх багато пластунів моєї ґенерації.
Ясно що у ті часи не могло бути мови про якусь збірну акцію але група пластунів існувала. Моєю безпосередною звязковою була Ганка Коренець („Ті що греблі рвуть”). Час під Совітами здавався тільки переходовим… Спроби навязати контакт з іншими укр. організаціями були бо пригадую зустріч з представниками ОУН але з виїмком передачі короткого звідомлення не багато про це мені відомо, а оба ці представники уже не жиють – один згинув у совітській тюрмі а другий убитий німцями. Та це вже справа іншої організації. Для нас, під большевиками вістки про роздор ОУН були тяжкі до спримання і можливо були на перешкоді до порозумінь.

Вертаюся до початку війни 24-ого червня:
до мешкання Федецьких увійшли енкаведисти (НКВД завернуло назад до Львова) і нас четверо молодших забрали зі собою. Були це: Степан Федецький – син господарів, молоденька дівчина Дейнека (імени не памятаю) – сестра нареченої Степана, Данко і я. Тягаровим автом завезено нас на вул. Пелчинську, де була головна кватира НКВД. У великому вестибулю сиділо уже багато людей. Зі знакомих пригадую Евстахія Струка, якого знала ще з Пласту і який був завідуючим Мед-інституту – і Левка Назара. Хоч з хати взяли нас під закидом: „Стріляєте до нас з вікна” – тут стало ясним що арешти не були принагідні. По черзі забирано нас індивідуально на переслухання.

Несподіванкою для мене було це що майже перші слова допиту були про організацію „Вогні”. Суть питання була що це за організація і хто нею кирує. Виглядало що не багато мали про неї відомостей – знали про приналежність Данка – але хотіли більше імен. На переміну промовляли до сумління і грозили, били тягли за руки і волосся. Як довго? Кілько годин? – тяжко мені сказати, але це мусіло бути пізне пополудне як ми почули стрілянину (німців?) і мене спроваджено назад до вестібулю. Тут сиділо чи лежало багато людей. Більшість з них (чи усі?) були менше чи більше побиті. Коло мене сидів молодий хлопець – знала я його правдоподібно перед війною як продавця у пласт. крамниці – і він сказав мені що його і інших мужчин бють ґумовими палками по голові.

Як трохи стемніло і стрілянина устала вивели нас на вулицю і позкидали на тягарові авта. Цим разом лежали одні на других до самої гори – „загороди” авта, рушитися було неможливо. Припадково скинуто коло мене мойого чоловіка. Був тяжко побитий включно з лицем, без окулярів. Казав що його допитували за „Вогні”. Ми знали що авто їде в сторону цитаделі – здавалось на розстріл. Однак авто задержалося перед якоюсь брамою – була це задня брама вязниці на Сапєги-Лонцького.

З поспіхом позганяли нас до великої кімнати і уставили лицем до стіни. Мойого чоловіка я більше не бачила. Коло мене стояв чи радше спирався на стіну Е. Струк, але на мій заклик його імени – не реаґував. З його реакції (рвоти) виглядало що його мозок чи легені були пошкоджені.

Богдан Хамула

Богдан Хамула. Фото знайшов ст.пл. Юрій Юзич

Зі залі відвели мене до келії – повна уже була – українки, польки, принайменше одна жидівка. Була тут Віра Свєнціцька – наш іконознавець і моя хоч старша товаришка з ґімназії (С. Василіянок), Тамара Боярчук – жінка голови Комсомолу Медінституту, якого я була студентка. Тамара, вагітна, побита. В ночі „спали” ми по дві, три на ліжку. Рано привели ще елегантну польку Зосю, але і викликали деяких по “літерах”. Викликали і мене разом з Віркою Поташник і Дейнекою і до… „бюра”. Енкаведист що сидів за бюрком віддав мені перстень (один?) і сказав нам скоро забиратися (паспортів нам не звернено). Ми скирувались в сторону вихідних дверей та покликаний енкаведист завернув нас і попровадив дальшим коридором і бічними дверима на вулицю. Пізніше пізнала я чому не дозволили нам вийти на подвіря… (Віра Поташник, по чоловікові Дратвінська, пізніше виїхала до Франції. Вони разом вчилися на фармації (Віра, Таня Левицька, Марушка Сітницька, Марійка Качмар та інші). Віра розповідала, то НКВДист, який випускав їх, сказав, що Таня випадково потрапила до тюрми, бо у неї східне ім’я. (Це може бути їхня інтерпретація). Третя дівчина, що була з ними, яку тут названо Дейнекою, була ще школяркою, напевно, 15 чи 16 років. Коли вийшли з брами, вона раптом схопилася, що “лишила коц”, і повернулася до тюрми, хоч її намагалися стримати. Вдруге дістатися на волю вже не змогла. Віра ще кілька днів (напевно, до приходу німців) переховувалася десь на Клепарові. — прим. О.С.)

Слідуючого дня я була у Ганки Коренець і сказала їй про арешти. Попередного вечора без паспорту не можна було вийти на вулицю… Дальше подаю виїмок з батька щоденника.

На закінчення хочу сказати що перший раз подаю у цій „офіцийній” формі це що памятаю. У той час про ці події розказала Ярові Гладкому, що по днях чи тижнях прибув до Львова.

Чому скоріше не згадувано про ці події? „Вогнівці” про яких згадую – були вони членами куреня „Чорноморці” (це є Богдан Павлюк, Богдан Хамула, правдоподібно Д. Чорнєґаприм. О. С.) пропали без вісти таж все хтось з них міг пережити у Сов. Союзі. У вязниці на Лонцького між убитими знайдено лиш деяких вязнів (Е. Струка, Юрка Шухевича) інших, між ними Степана Федецького, Левка Назара, Данка не знайдено. Два чоловіки з трох, що залишились живими у цій тюрмі (один з них футбаліст Босий, другий музикант „Ябцьо” Яблонський не є певна) сказали мені що Данка і Левка випроваджено з келії в пятницю 27-ого червня, так що їх тіла можнаб було ще легко зіндефікувати у цих горячих, червневих днях. Чи НКВД вивозило декого зі собою ніхто не бачив і не знає – мимо усяких поголосок що у війні часті і неправдиві. Нині по 56-ох літах правди ми правдоподібно не дізнаємося.

 

Спільна могила жертв тюрми на Лонцького

Спільна могила жертв тюрми на Лонцького

Виїмок зі щоденника Северина Левицького від 29-го червня 1941 року до 2-го липня 1941

29/6 41 неділя

Рано 4-6 год. мав я дижур на брамі. Ніч минула спокійно. Часом тільки переїхав танк, або впав стріл. Особливо стріляли комсомольці з гімн. СС Васил. І рано тиша, не ходять трамваї, але деякі крамниці відкриті, продають хліб. Наїхало згодом багато артилєрії, що їде то на Персенківку Снопківською то назад, так три рази. Літаки знов над Львовом, чуємо нові вибухи муніції десь за Стрийським парком, на Городецькому передмісті, новий пожар у стороні горішної Кадетської. Нема води, газу, елєктрики. Трамваї стоять по вулицях, там де їх брак струму захопив.

Біля полудня прийшло двох львівських батярів-робітників і принесли паспорт Тані, це з розбитої тюрми. Вони найшли там багато документів і їх розносили по домам. Вони то сказали, що на Сапєги всі вистріляні.
Чекаю, Данька нема. Таньку охороняє Оксана, я і Йоганка йдем до тюрми. Веде нас один із робітників, він поляк, але жінку українку має, що ходила до гімн. СС Василіянок. Ідемо вул. Пелчинською, понад голови свистять гарматні стріли, якби з кінця Жовківської. Та ні це ні переїжджаючі танки на мені вражіння не роблять. Зуби мені цокотять з схвильовання. Входимо в тюрму від вул. Коперника. Брама пів розкрита – подвіря, на ліво корчі до мурів камяниць, перед нами три поверхи корпусу тюрми. Входимо в голь і тут спокійно на мент.

Передо мною до висоти моєї шиї невидана купа трупів свіжо помордованих, вже не теплі, але ще не штивні. На руках деяких, ще йшли годинники, говорив мій сопутник. Всі переважно були лицями до долу. Вбрання їх було розхрістане, подерті лиця викривлені в страшних гримасах. Були стріляні але були і страшно побиті. Поломані ноги руки, груди розмяжджені або інші часті тіла. Тут на цій купі могло бути до сорок людей. Я міг оглянути тільки верхніх. Памятаю таких: 1. Жінка до сорок літ, груба, середнього росту в темній суконці, шатинка. Товсті руки, ноги і інші часті тіла заголені. Інтелігентка. 2. Дівчинка біля 18 літ, тіло ніжне, виплекана, чистенька. Бльондинка, фризура – по шию льоки, суконка ясна в цвіточки, фіги і нагрудник ясножовті. Лежала на верху ліворуч входових дверей під вікном. Ноги без обуви доноги задерті, суконка закинена. Підняв я за волосся голову – обличчя розчавлене, все в крові як грудка мяса. 3. За нею в темному вбранні Юрко Шухевич чи хтось подібний в маринарці. 4. У входових дверях з канцелярії клячав при купі червоноармієць двадцятикілька літ, бльондин, гострі риси, волосся до гори чесане. Низького росту. Це певно останній забитий так свіжо виглядав. 5. Мужчина біля 25 років, здоровий в темнопопелятому вбранні, як селянин, але сиві півчеревики, якби ірхові, лежав біля грубої жінки. Ходив я довкола трупів і по них, відкидав вбрання, старався відсунути одного трупа від другого. Ні, Данька не видно.

Іду в корпус тюрми. В найблищих камерах трупи. В одиночці малій тісній здоровий мужчина в чоботах, спортовому вбранні сивому мертвий на ліжку. Крови не видно, сорочка потаргана. Як його вбили, хиба задушили. Шпаковатий, густий волос штучні зуби (щока ціла) висунена з відомкненого рота. Мабуть бльондин. Мої сопутники кажуть, що це комісар поліції Н.Н. (забув). В сусідній келії 4 трупи селянських мабуть хлопців.

Іду на поверхи. Клітка сходова тюрми вузька, в шнуровій клітці-сітці. Келії порозбивані, але є і замкнені, але порожні. Деякі „люксусові” з сінниками, коцами, подушками. Є ще рештки мамалиги, хліба по келіях. За мною ходить ще якийсь високий інжінєр (?) сухий, біля 45 літ. Лице остре, мале, брите. Каже, що шукає за тіточним братом, але властиво перешукував папери. Я пішов за його слідом і назбирав трохи знимок, лєґітимацій, записок, повідбираних від вязнів. М.и. лєґітимацію студ. Неділенка з Медгромади. На подвірї деякі типи заходилися коло зброї, яку звідкись виносили, кріси, револьвери. Це були старі попсовані речі, але їх ховали і виносили, хоч большевицькі танки їздили ще вулицями, по кімнатах ходило ще досить людей-грабіжників поляків. Та другі накликували їх нічого не грабувати, бо по черевиках, які вони здіймали з убитих, можна буде трупа пізнати. Особливо багато грабіжників було в тюремному магазині, де річей було в брід.

Я зразу жахався, але згодом опанувала мене так втома, що я на ніщо не реагував. Коли давали знак, що вулицею Сапєги їде танк, люди втікали на вул. Томіцкого або Лонцкого, але я нікуди не втікав. Мені було все одно. „Є дійсно щось страшніше як смерть” повтаряв я слова Таньки. Йоганка за мною ходила і як я зразу розплакався, мене успокоювала. Вона теж збирала папери. І за мною вийшла.
Зломаний іду до дому. Лихорадка довго не опускає мене. По дорозі стрічаю Ломиша. День минає важкий як олово.

………………… випущено особисте ………………

Сидимо в хаті. Слухаємо: танки ще гонять містом. Деякі з них ще стріляють по вікнах або кидають бомби. Нові пожари: десь як Персенківка і стація Клепарів. Перестрілюється артилерія, як кінець Жовківської і кінець Стрийської. На Стрийській большевики, туди їздять і вертаються. Як Клепарів чути кулеметну стрілянину. „Мамо мамо” і дальші слова падуть з пітьми. Не сплю цілу ніч. І не ховаюся, мені все одно. Десь біля 10-ої в сторону Стрийської переїхала група авт вантажних, лімузин, танків, м.и. тюремне авто, що їхало на цитаделю. Це певно втікає остання прокуратура. Біля півночі група мотоциклістів з кулеметами поїхала на Стрийське, група танків (з 40) зїхала в місто. Думаю, що поїдуть певно відперти німців з Жовківського.

30/6 понеділок

Дніє, дивлюся шпарою з балькона. Год. 6.10 проїхали на площу Пруса з вул. Пелчинської перші німецькі мотоциклісти з кулеметами. Їдуть спокійно, зустрічним кланяються, їдуть здалека, бо дуже запилені. У кожного з них квіти на машинах городові або пільні, вїжджають як до свого міста без страху перед цивільним населенням. Приходять різні люди і оповідають, що німців уже повно в місті. Входять різними вулицями, населення їх радісно витає. Кричить слава, гайль, кидає квіти. Сьогоднішого дня пробудилися всі, що через полянізацийну оболонку мали українське серце. І тому такі товпи народу витають німців. Жиди поховалися, поляки з ненавістю дивляться, але мовчать. Товпа розгромила і спалила большевицькі памятки на вул. Легіонів. На всіх устах жахливі сцени в тюрмах.

І на Лонцкого і в Бриґідках, і на Яховича і на площі повиставовій, і у Білогорському лісі. Падуть слова, цифри, описи помордованих, живцем замурованих, закатованих, попалених людей. Радість, слава, прапори, про які ще вчера не снилося, нове життя і страшний акорд старого, старого як з ҐПУ, ЧК, тепер з НКВД. Іду до міста аж до ринку. Так це правда. Товпа в ринку кричить кождому українському відділові або німецькому слава, гайль, сипле квіти. В Ринку виджу український відділ, держать службу при ратуші. На Сапєги пізнав сотн. Роман Шухевич свою матір при трупі брата Юрка. Мені це оповідають… а мені згадується ватра на таборі і Юрко з гітарою з піснею:

„Ти воскреснеш моя Україно
В своїй силі і честі своїй…”

На вул. Лонцкого починають укладати закатованих з купи в ряди на подвірю. Завтра можна буде їх зобачити. Приватні люди кидаються з лопатами розкопувати масові гроби на тюремному подвірю. Це згодом переймає військо.

Вдома застаю вже Зеньку (Зенка Матійчук, звільнена людьми зі шпиталю на Бриґідках), виджу як ведуть її дві товаришки. Хвора, йти не може. Збігаю наділ, і як дитину витаю. Вона кладеться до ліжка. Груди, туберкульоза, серце. Задихано оповідає і плаче з радості, що жиє, що видить свою кімнатку, ліжко, і з жалю що не має здоровля творити нове. Вбігає Андрій, кричить: ”П. професор – Україна – Німці – наші прапори, як сон. Ах, Зенька!” Витається з нею і сльози бренять йому на очах. І так з усіми: і радість і смуток.

На 17-у скликав я нараду всіх професорів і адмін. Прийшли тільки: Др. Цегельський, Білінкевич, Богачевський, Тисовський, Перлос(?), Гуцва, Саджениця, Приступа, Гузарова, Олексин. Ставлю питання забезпечення дальшого інст-ту перед грабіжжю, дальшого проводу. Мимо мого протесту вибирають мене на керівника-управителя, як одинокого декана. Назначую професорські дижури. В сходовій клітці зявляються два студенти-міліціянти на ніч з кулеметом для забезпеки дільниці. Зникають большевицькі емблєми. Деякі професори коболяться ще на пораду Прийми, ануж большевики вернуться.

1/7 41 вівторок

Від раня ходжу за віднайденням трупа Данька. Під тюрмою на Сапєги повно народу, родини замордованих і львівська вулиця. В середині ексгумують трупів. Міліція здержує наплив людей до середини, але я дістаюся завдяки перепустці і Ярові Гладкому, якого зустрів на Акад. вулиці. Тут вже трупи розложені з купи голю на подвіря. Виджу і пізнаю тих що лежали. Дивлюся на вбрання, сорочку і черевики, та описаних цих речей на Данькові і Назареві нема. В кутку подвіря розкопують яму, повну трупів. Під муром сидить уже до 200 жидів, чекають на роботу.

На подвіря напливає публика. Багато між нею селянок. Їх плач скиглить у вузьких мурах подвіря. Виджу радн. Рожанковського, що шукає теж свого зятя. Крутиться і багато військових, вони фотографують, оглядають. Запах трупів забиває нізрі. Запах крові як у різні. Відходжу в будинок, переходжу з Яром цілу тюрму і показую йому це, що я вчера чи передучора узнав сам наочно. Виходимо.
Яро інформує мене коротко про свій побут на заході, допитується про найблищих наших співробітників. Оповідаю про останні хвилі Данька, Назара, Струка і інших. Хоче видітися з Танькою, щоб довідатися що то питали про групу „Вогні” у неї, що закидали Данькові. Умовляємося з ним не входити в справи Пласту чи „Вогнів”.

В Бригідках відкрили в замурованих пивницях стоси трупів. Та мої спроби дістатися до тюрми через Штадтк-мдо чи міліцію безуспішні. Це частина того хаосу, який був при відкопуванні трупів. Акції акогносковування не зорганізовано як слід. До тюрми не допускано легко. Згодом зовсім не допускувано. Трупів відкопували з ям і на другому місці: на кладбищі або і в тюрмі закопувано. А треба було двох-трьох людей призначити, щоби описали трупів або взяли прібки вбрання, взуття, білля. Рідні на місці не було, або не була їм дана спромога зобачити і тисячі трупів свіжих ще непізнані. Це велике чиєсь недбальство. Я випадково з тюрми ніс з одного вязня сірий півчеревик, прібку сивих сподень і зеленуватої сорочки, бо так це трохи пасувало до опису Данька. Та Танька заперечила всі три признаки. Правда були там трупи без черевиків, але тоді другі признаки не годились і навпаки.

Рано сьогодні появилася відозва Штадткомандо про здачу оружя, радіоапаратів, про вихід на місто і т. п. Творяться хвости при міліції з радіоапаратами. Німці користають з цього і за безцін апарати купують за 10 марок апарат модерний шестилямповий.

Таня принесла вістку від студ. Босого, якого большевики залишили живим у келії, що Данька, Назара і інших випровадили в пятницю вечером з келії і повезли в сторону Личакова. Босий сидів з ними в келії і вийшов живим, розбили келію після втечі НКВД. Де б роздобути адрес того Босого? Сьогодні вже вечір, годі.

Пополудне був я в інституті. За наказом голосяться всі працівники. Кажу їх брати на листу. Впало мені в очі, що голосяться і такі, що ще тут до приходу большевиків працювали – поляки. Вертаюся до дому. Вечоріє. Скінчив я черговий раз оповідати, що я видів у тюрмі. І тиша часом переривана словами Таньки: „Мамо, що я робила то думала про нього” і „мамо скажи, що це сон…”

Оксана Таньки майже не відступає. Вона часом дістає лихорадку – ніч западає, густа, чорна, важка. Засипляю кошмарним сном.

2 липня 1941

Рано в 9-ій я в інстит-ті. Др. Цегельський приносить вістку, що до колегії трьох Др. Цег., Др. Мет. і я, визначених зарядом міста для збереження педінсти-ту належить ще дібрати дещо ширший комітет, до якого і поляк має ввійти. Тоді товариші пропонують і вибираємо Білінкевіча, Богачевського, Олексина, Гуцву, Любінецьку. На провідника колегії вибирають мене. Доручаю поодиноким членам переглянути все в будинку за зброєю. Переглядають усе, находить 4 кріси на стриху, які Орищин ще за польських часів сховав. Віддаємо збрую міліції. Приходять до мене студенти міліціянти з Ябл. 13 Нарембак, Сисак і інші забирають картотеку комсомольців і виявляють невдоволення, що членом колегії назначено Др. Метельського, який мав бути вже принятий у члени партії. Я відповів їм, що на це я не мав впливу, колегію назначено без мого відома зарядом міста.

Випадково довідуюся, що Босого можу зустріти у Яблонського при вул. Пуласького. Застаю. Оповідає: В четвер 26/6 перенесли його з камери в сутеринах на поверх ч. 40. В сутеринах сидів сам. Чув крики побиваних і розстріли. Тут на поверсі не чути було, хиба стріли з міста, а не з підвалу. В камері застав м.и. Данька (його добре знає) і Назара. Данько був смутний. Особливо був побитий попід очі, одно око цілком запухло. І по тілі мав рани і спалки. Назар мав м.и. вибиті зуби. Данька, Назара, Кухара з медиц. і Кухара другого, Сторожука вивели в пятницю вечером з келії. Після їх виведення чули гук мотору авта і мотоцикля. Чи це заглушували стріли, чи їх вивозили невідомо. Данько був у убранні такім, як його описала Танька сиві ірхові півчеревики, ясні сподні з незначною кратою, зеленувата сорочка (біла в дрібні зелені пасочки). Назар був у лещет. гранатових споднях і білому светері. Данькови закидували по Данька інформаціях приналежністи до ОУН.

Більше про них нічого не знає. Інших що були в келії, а саме Масного, Лизунця, Чоловського, Неділенка, німця Пйотровського, Людвіка чи Людвіковича, поляків Сєнкевіча (старший), Зєміньского (старший інж.), Мартикевіча випровадили в суботу рано. Після їх виходу ні стрілів ні гуку моторів не чули. Можливо що ще були якісь люди. Він не памятає. В келії большевики залишили його, робітника фабрики тютюну Йону з Винник, та його товариша. Вони згодом розбили тюрму і вийшли ще з другими на волю. Оповів я це Танці, та вона лише здвигла раменами, але хотіла Босого видіти. Іду до нього з Танею, та він повторює те, що мені сказав.

Поле скорботи на Янівському цвинтарі. Фото Віктора Федущака, товариство "Пошук"

Поле скорботи на Янівському цвинтарі. Фото Віктора Федущака, товариство "Пошук"

Був я сьогодні і на вул. Сапєги в тюрмі. Дістаюся по довгому чеканні з протекції. Трупи сьогодні розставлені вже на подвірю здовж городчика від вул. Томіцкого ті, що були на купі; дальші з ям виняті. Прибуло ще кількадесять. Закінчують вибирати з ям. Переходжу ще раз уважно, шукаю сьогодні за Даньком і Назаром. Нові трупи це гірше розкладені як передші. Мабуть ще з вівтірка. Та не знаходжу нічого. Іду до гаражу, де лежать чотири трупи. Біля одного плаче якась жінка. Інші ще шукають як я. Завважую в лещетарських споднях двох. Один сухий, вищий був властиво в алібабах, ні черевики, ні вбрання дальше не згоджується з Назаром. Другий низький, грубий мав елегантні сподні, але черевики, дальше вбрання теж не згоджувалося.

Виключаю приявність Данька і Назара. Скачу через трупи, нагинаюся до них, дотикаюся, від сопуху рве мене, вкінці в гаражі млію. Німці мене виводять на середину подвіря, де сопух найменший і приводять водою до притомности. Опускаю тюрму. Приїжджають авта з цікавими німцями, приходять цілі їх відділи. Кажуть що сьогодні будуть їх ховати. При деяких були трумни з білих, негибльованих дощок. Це для тих, що їх пізнали.
Довідуюся, що Лизунця віднайшли. Коли і де? Біжу до інж. Ліськевича, бо він про це знає. Не застаю його. Лизунець був в одній келії з Даньком, отже цікаво де його були закопали.

………………… випущено особисте ………………

Краще було б, якби тіло можна було віднайти.

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.