Вже раніше блог “100 кроків” публікував допис про історію українства в Бразилії, а також про тамтешній пластовий рух на початку 1990-их. Сьогодні продовжуємо свою розповідь статтею ст.пл. Корнелія Шмулика.

У 1991 році українці в Бразилії святкували століття свого поселення в цій країні. Сто років тому, в 1891 р. приїхало до Бразилії перших кілька родин. Це були перші емігранти з Галичини, яка тоді знаходилась в складі Австро- Угорської Імперії. Згодом почалась масова еміграція, яка головно осілася в штаті Парана.

Начисляється, що приблизно з всіх 300.000 українських емігрантів і українського походження 250.000 знаходиться в штаті Парана. Перший стверджений факт прибуття українців до Бразилії датується 23-го серпня 1891 р. Хоч деякі дослідники твердять, що в 1876 р. тут ступила українська нога, але про це не знаходять офіційних документів.

Українські пластуни біля пам`ятника Т. Шевченкові, Куритиба, провінція Парана, Бразилія

Причиною такої масової еміграції в тих роках було невідрадне положення в Галичині та агітація італійських корабельних компаній, що хвалили життя в Бразилії та обіцяли багато землі. Але замість обіцяних 25 гектарів землі, дістали вони тут дикий ліс, який треба було вирубувати і корчувати, щоб дістати орної землі. Життя цих перших піонерів було дуже важке, труднощі були різні: , непосильна праця, голод, хвороби, брак лікарської опіки, дикі звірі та брак урядової помочі.

З початку XX століття, з приїздом нових емігрантів з Галичини й Буковини, що були приїхали на будову залізничних шляхів через Парану, почалось відродження культурно-національного життя. Були створені різні організації, побудовані церкви, почали видаватися часописи і книжки рідною мовою. Перший часопис, виданий у Бразилії появився дня 15-го листопада 1907р. під назвою «Зор’я», що був органом товариства «Просвіти». Офіційна статистика не подає загального перепису, тому, що багато були приїхали під іншими національностями: поляками, австріяками, росіянами, мадярами, і лише малий відсоток їх прибули як українці. Згідно з обчислення деяких дослідників українська громада в Бразилії 1948 року начисляла приблизно 120 тисяч душ.

В загальному замешкують вони в Південній частині Бразилії: Сан Павло, Парана, Санта Катарина, й Ріо Гранде до Суль. Також є скупчення в інших штатах, але їх мало й не зорганізовані. У 1937-1945 р. за часів диктатури Жетулія Вагаса, зродилася «нагінка» на чужинців, які тут жили. Це була диктатура, так звана «Націоналізація», спричинена тутешніми «фацистами». Бразилійська влада тоді гостро заборонила усім емігрантам, які тут жили, вживання своєї мови й культури. Різні церкви, народні доми й школи були закриті, багато культурних діячів було кинуто до тюрем.

Такий непевний стан тривав до часу, коли по другій світовій війні було повалено у Бразилії диктатуру й відновлено демократичний лад. В 1947-1948р. прибула нова хвиля переселенців з таборів Австрії й Німеччини. Це були переважно ті, що поспішали виїхати з Європи, коли ще не можна було їхати до Канади чи Америки, а попали на такий «Безнадійний Край» – земля Тірадентиса. Серед них було багато інтелігенції та професіоналістів. Деякі з них прибули до Бразилії тільки на короткий час, а потім від’їхали до Північної Америки.

Протягом сто літ українського елемента в Бразилії, належить до найстарших й найчисленніщих громад діяспори. Тяжка доля стрінула тих емігрантів, які покидали свої убогі господарства у Рідному Краю й опинились у цих бразилійських джунглях.

Матеріал: Пластовий Шлях, ч. 3 (99), 1993

Автор: ст.пл. Корнелій Шмулик, СМ