Автор: ст.пл.скоб Тарас Полихата, ЦМ

Частина перша спогадів: при брамі сиділа заклавши ногу на ногу, та попиваючи пепсі дама-сержант, а біля неї бігали здоровенні поліцейські, котрих вона посилала подивитись, що то за аборигени (ми були червонопикі та мокрі, бо кондиціонер щикнув десь на півдорозі) понаприїжджали…

Продовжую…

Так, таки аборигени – бо наметовий табір на 20 000 осіб нам уявлявся згромадженням палаток на коров`ячому вигоні (наші реалії), але аж ніяк не містом з кварталами, каналізацією, супермаркетами, спортивними майданчиками та стадіонами, туристичними кемпінгами, адміністративним центром та кількома пляжами на березі каналу, і навіть з власним озером з островом посередині.

Українська делегація на Джемборі в Нідерландах, 1995, фото з ж-лу "Пластови Шлях", ч. 3 (107), 1995

Слід зауважити, що подиву ми не показали, а наша природна кмітливість та життєва зарадність скоро довела вищість еволюційного розвитку homopostsovetikus. Але про все по черзі. Отже, учасники Джемборі були поділені (точніше поселені) у 10 таборах – це обмежений каналом з водою величезний майдан з в`їздною брамою на котрій висить тотем табору (в нас був якийсь змій підколодний – символічно, ага 😉 Посередині майдану – місце на ватру, площа збірок, душові з холодною та гарячою водою (навіть окремо дівочі, окремо хлопчачі) – це величезні намети приблизно на 20 кабінок, умивальники (писок, пардон, лице – помити, шкарпетки попрати), туалети (також на багато посадочних місць).

У кожному таборі було здається до 20 підтаборів на 40-60 осіб, розташованих по периметру майдану – кожен підтабір іншої країни (деякі країни мали по підтабору у кількох, а то і у всіх 10 таборах). Підтабір – це майданчик з піонірською брамою (зробленою власноруч, матеріалом забезпечили організатори), по обидва боки від брами намети учасників та виховників, а з торця кухня – накрита величезним тентом площадка з столами та лавками, газовими плитами з балонами та начинням (баняки, сковорідки Tefal, з розрахунку на кожен патруль (це їхня оргодиниця з 7ми скавтів).

І це тільки місце проживання, окрема історія активітети – це території на яких проводились певні атракції, бо назвати це точкою програми, то нічого не сказати (про це згодом). Ще була центральна вулиця з крамницями, супермаркетом (біля нього стояла корова-мілка в натуральний ріст, на рогах висіли одноразові стаканчики, а з вим`я можна було надоїти йогурт – ми його там вперше побачили) та пекарнею (вуйки постійно місили тісто і бажаючі могли підійти та взяти собі кульку, розкачати її у велику палюшку, накрутити на палицю та спекти на величезному мангалі, а потім намастити все то джемом, що постійно стояв на столах та зжерти).

Ліричний відступ про “жерти”: харчування було організовано по патрульній системі. У кожного учасника була кухарська книжка, де на общепонятном англійськом, хранцузьком та німецьком янцзике було описане меню на щодень (кожного дня – інша кухня) по датах, ще й з рецептом приготування цих шедеврів. Зранку до табору приїздив рефрежератор, і чергові з підтаборів йшли отримувати харчі з розрахунку ящик їдла (згідно з сьогоденним меню) на патруль. Ми приносили назад завжди порожні ящики, та скоро помітили (хвала небесам що є “вегета-ріанці”, та “інші-ріанці”), що з інших підтаборів завжди щось повертають (зажрались буржуяки). І ми вирішили стати санітарами лісу – організували патруль, що ставав за десять метрів від рефрежератора та проводив вибіркову гастрономічну експропріацію (забирали запаковану ковбасу та сир, що бачте не змогли через слабодухість спожити нижчі ланки харчового ланцюга, і збирались це підло повернути до рефрежератора).

Один кінець центральної вулиці впирався у набережну, вздовж якої тягнулись кілька пляжів, а другий вів до великого стадіону, де відбувались найбільші урочистості (відкриття, закриття Джемборі – на котрому нас вітала королева Нідерландів, фестивалі), та озера з штучним островом на котрому височіла справжня гора (про це також згодом).

Ще важливим місцем була площадка штабів – величезна галявина, всіяна великими штабними наметами кожної країни-учасниці Джемборі. У цих штабах відбувались презентації країн, і кожен то робив як міг (залежно від фантазії, креативу, коштів та досвіду). Американці кожному гостеві давали футболку та кілька металевих відзначок з різних своїх заходів (не дивно, що там постійно була закільцьована – хто був, той зрозуміє – черга), бразильці поїли гарячим чаєм, французи пригощали тістечками, ще хтось мав костюмовані вистави тощо.

Намети ті були обвішані всілякими плакатами та фотовиставками, а в середині заставлені різноманітним непотребом. Одним словом – нічого цікавого у порівнянні з нашим ретро-креативом: необтяженим, ненавязливим, незабитим усяким хламом порожнім наметом на стінах якого висіло кілька ламінованих картин з виставки скіфського золота (привезених Яремою з Канади – єдиним діаспорним пластуном у делегації), та столом посередині на котрому лежало три стопки з синьобілою газетою “Ukrainian scouting“.

Але головне – не матеріальне, а справдешній пластовий дух та гостинність. З тими штабами була пов`язана одна цікава забава – кожен учасник джемборі мав персональну книжку, в яку можна було збирати відмітки (зазвичай це були штампи) країн, чий підтабір чи штаб ти відвідав. Хто назбирував критичну масу відміток – міг одержати спеціальну відзначку типу “медаль дружби“. І от одного дня, чергуючи в штабі, я став свідком пермоги Духу над Матерією.

Провід української делегації, фото з ж-лу "Пластови Шлях", ч. 4 (108), 1995

Сиділо нас в штабі троє чи четверо, а Олесь Криськів повідав нам про перспективи розвитку скавтського руху в Україні, коли це валюється в наш намет величезний “гамбургер” (тобто мериканський скавт) у білосніжній футболці і щось там жуючи зверхньо питається чи є у нас штамп. Олесь не змигнувши оком, поблажливо посміхаючись запитує: “Великий чи маленький” (деякі країни мали їх справді кілька різних). Мериканець почав повільніше жувати та каже: “Великий”. Олесь далі питає: “Синій, зелений чи може червоний”. Мериканець перестав жувати та каже: “Синій”. Олесь дістає з задньої кишені синій маркер та пише на його білосніжному пузі “VELCOM TO UKRAIN”. Наш брат во скаутінге закашлявся, та, щиро вражений, на всю оставшуюся жизнь пішов роздумувать над сенсом Буття.

Далі буде…

Переглянути інші дописи цього ж автора на блозі “100 кроків”

Друзі, якщо вам подобається ідея блогу та його контент, то побажати йому (блогові) успіхів і процвітання ви може на сторінці благодійності 😉

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.