Матеріал надіслав: ст.пл. Юрій Юзич, ОЗО
Джерело: Вогні. – Монреаль, 1961. – С. 2-7

Важливою частиною пластової історії є приватні спогади людей, що безпосередньо пережили ті чи інші події, що брали участь у діяльності пластової організації, були виховниками, курінними, провідниками. Це також і спогади людей, які пережили не тільки радість таборування та пісень навколо ватри. Це і тяжкі емігрантські роки, роки тюрем, переслідувань. Але завжди ці спогади залишають у нашій пам`яті яскравий і чіткий слід – для кращого розуміння на чому ми сьогодні стоїмо і куди маємо рухатися.

Машинопис сторінки спогадів пл.сен. Марії Лугош

Марія Логуш – дівоче прізвище Ігнатишин, народилася в с. Скотарське Воловецького р-ну Закарпатської обл. У Канаді працювала диктором на одній із радіостанцій.

Нижче подаємо повний текст спогаду.

Спогад про Пласт у Карпатській Україні в роках 1930 – 1939

Говорити докладно про Пласт у Карпатській Україні у вищезгаданому періоді було б мені важко, бо хоч я була особисто пластункою в тому часі і очевидцем найбільшого розмаху пластового життя, то все ж таки відтоді пройшло понад 20 років і багато дечого призабулось. Затерлись імена, точні дати різних великих подій і тому я буду старатись обмежитись тільки до особистих спогадів, що й досі збереглись живо в моїй пам’яті, бо конкретних матеріялів, яких у мене колись було багато, теж у наслідок воєнних подій не вдалось зберегти.

У 1938 році в наслідок Віденського арбітражу частина Карпатської України, в цьому числі й Мукачів, впала жертвою мадярської окупації. Мукачів, де я жила з батьками, був досить важливим осередком пластового життя і тому через свою активність у Пласті мені було небезпечно ждати приходу мадярів. Ні на мить не вагаючись, я використала останній поїзд — Мукачів-Прага і, взявши тільки мило й щітку до зубів (зранку ще працювала в банку, а о першій годині пополудні вже сиділа в поспішному поїзді, навіть з ніким з рідні не попрощавшись), виїхала до Праги, де опісля продовжувала свої університетські студії та працю в радіопередачах для Карпатської України. Не сподіваючись, що пройде багато років, поки я знову побачу своїх найближчих, всі свої речі я залишила вдома. Коли мадяри кількакратно робили обшуки в нас удома, моя мама спалила все, що могло спричинити неприємність, а деяку частину матеріялів і фотографій закопала в землю.

Спогади Єпископа Мукачівської єпархії УГКЦ Івана Маргітича про історію Пласту в Хусті

Коли в 1942 році мені вдалось відвідати батьків, я дещо з цих овоїх архівів і фотографій забрала з собою, однак і з них багато не збереглось до цього часу, бо частина з них впала жертвою другої світової війни. Під час постійних бомбардувань, які мені доводилось зазнавати протягом кількох років у Берліні й пізніше в Кеніґсберзі, я до сховища по кілька разів на ніч забирала в першу чергу валізку з фотографіями й матеріялами про Карпатську Україну, а що вони були важкі й сходити треба було з четвертого поверху, то на інші особисті речі місця не було. Однак, коли в 1945 році я опинилась знову в Празі, а звідти в наслідок наступу большевиків знову треба було мандрувати в невідоме майбутнє, я забрала з собою тільки найцінніші й найдорожчі для мене речі, що зв’язували мене з моєю Батьківщиною, якої вже опісля не довелось побачити. Я їх донині зберігаю як найцінніший скарб і радію, що можу дати до диспозиції тих кілька пожовклих уже, знищених трохи різними обставинами фотографій, щоб пригадати теперішній пластовій молоді, як пластуни на Карпатській Україні прямували до великої мети, до виборення самостійности, до своєї вільної незалежної держави.

Немає найменшого сумніву, що Пласт у Карпатській Україні відіграв величезну ролю в подіях, що довели не тільки до здійснення поставленої мети, але й до геройського чину, до збройної оборони своїх прав, своєї молодої держави.

До того, що Пласт був сильним національним бастіоном, який гуртував найкращу й найсвідомішу молодь, спричинились до певної міри ті сприятливі обставини, що керівниками його були визначні постаті тодішнього Закарпаття, фахові педагоги й великі патріоти — професори й учителі, які повністю віддавались ідеям Українського Пласту, бо треба підкреслитти, що український рух на Закарпатті був толерований з боку держави як «руський», а слова «Україна», «український» офіційно були заборонені.

Крайова Пластова Команда, що мала свій осідок в Ужгороді, контролювала кільканадцять окружних пластових відділів, які були розсіяні по всіх більших містах Закарпаття, сягаючи до найдальше висуненого на схід – Ясіня. З них варто згадати – на заході Закарпаття – Перечин, Велике Березне, Мукачів, Берегів, Королево над Тисою, а на сході – Хуст, Великий Бичків, Рахів.

Дуже жалію, що не можу точно навести імен головних пластових керівників в періоді від 1930 року, але згадаю найвизначніших, не подаючи постів, що їх вони займали, а саме: проф. Аліскевич, проф. Бирчак, Устіянович, Сверняк, Л. Романюк, Вайда, Вереш, Е. Шереґій, Віммерова та багато інших.

Щоб подати яскраву картину, як працював Пласт на Закарпатті, буду говорити про Пласт у Мукачеві, бо про нього найбільше пам’ятаю, але в цьому напрямку працювали всі інші відділи, бо хоч нас ділили простори, але зв’язок між усіма окремими відділами був дуже тісний завдяки пластовому журналові, що виходив реґулярно, постійним міжмісцевим пластовим зустрічам та мандрівкам під час літніх ферій і в кінці завдяки літнім таборам, що відбувались щорічно – один на заході Закарпаття в Солочині біля Сваляви і другий на сході – в Квасах біля Рахова. Одним з дуже живих засобів зв’язку був славний Пластовий театр, що давав вистави по всіх містах Закарпаття й цим здобував Пластові велику популярність серед населення та притягав до нього молодь. Його натхненниками й невтомними керівниками були славні брати: Августин Шереґій – Грім та Євген Шереґій – Горішок. Пл. сен. Августин Шереґій – Грім був режисером; опісля цей театр влився у відомий національний театр Карпатської України – «Нова сцена». Пл. сен. Євген Шереґій – Горішок був капельмайстром, а його дружина Маруся – прекрасне ліричне сопрано здобувала собі славу «пластового соловейка», виступаючи в головних ролях багатющого українського й чужого репертуару.

Для мене й моїх ровесників єдиним місцем, де я відчувала справді, що я – українка і могла про це свобідно говорити, був Пласт. Може декому сьогодні важко зрозуміти й уявити собі ті специфічні обставини, серед яких українцям у Карпатській Україні доводилось жити до 1938 року. Ніби ніхто нас не переслідував за те, що ми почувались українцями, ніхто нас не арештував за те, що ми писали приватно фонетичним правописом чи читали українськи книжки, однак ми ніде офіційно, на жодних леґальних урядових документах не могли себе назвати українцями. Школа, в якій я училась, хоч і мала велике число учителів і учнів – українців, офіційну назву мала «Руська Торговельна Академія», моє свідоцтво ще в 1937 році було друковане дивовижним офіційним, так званим етимологічним правописом, в якому вживалось «о» з дашком, а викладова мова – поруч з чеською була «руська». На цілому Закарпатті офіційно ніде не можна було відзначати Шевченка чи Франка, так як це було дозволено «кацапам» відзначати Пушкіна чи Лермонтова. Отже місце, де відзначалось усі національні українські свята – це був Пласт. На всіх з’їздах, чи то пластових чи інших, наприклад, на великих маніфестаціях «Просвіти» вільно говорилось українською мовою й голосно вживалось усіх назв пов’язаних з Україною, які іначе через друковане слово й цензуру не пройшли б.

Цікаво тут навести приклад, що коли ми виступали на концертах і співали пісню «Закувала та сива зазуля» то навіть у пісні не можна було вживати на офіційних концертах слово «Україна» і ми мусіли в реченні «а на Вкраїні там сонечко сяє» замінити слово «Україна» чимось іншим, наприклад «… а у тому краю». Зате при пластових ватрах, на пластових святах, таборах і всюди ми вільно вживали слів пов’язаних з Україною. І ось чому молодь, що стала в той чи інший спосіб на бік українців, горнулась до Пласту, бо тут справді була «Україна».

Пигадую собі самі початки. Коли я записалась до Пласту, а це саме було в тридцятих роках, в Мукачеві пластунів було мало, якщо зробити порівняння з «руськими» скавтами, себто з конкуренційним рухом, що його повністю підтримувала держава морально й матеріяльно. Але з кожним роком наші ряди зростали, напливала молодь, що запалювалась українськими ідеями. І в 1938 році, напередодні великих подій, у великих українських маніфестаціях з приводу виступу в Мукачеві тодішнього міністра Юліана Ревая українські пластуни приголомшили всіх противників своєю участю в поході містом як кількістю, так і зразковою поставою.

Незворотнє враження на таке, як на молоду пластунку, зробило величезне Пластове Свято св. Юрія, що відбулося в Королеві над Тисою в 1934 році. Королево над Тисою лежить у південній частині Закарпаття, саме посередині між сходом і заходом, і тому сюди з’їхались делеґати з усіх закутків Закарпаття, що дало змогу нав’язати тісний зв’язок не тільки з поодинокими куренями, але й з окремими особами, які потім довгими роками тримали між собою контакт, ділячись своїми враженнями, досвідом та мріями про майбутнє своєї Батьківщини. Свято тривало три дні з багатою програмою й незабутньою ватрою, яка притягнула кілька тисяч місцевого населення як глядачів. Патріотичні пісні, що лунали до пізньої ночі, збудили в серцях не однієї української дитини, яка тоді тільки прийшла поглядіти на цей натхнення з’їзд молоді, почуття приналежности до української нації.

1947 р. у Міттенвальді (Німеччина) було проведено Ювілейне Свято Весни

Другим таким з’їздом, що для мене залишилося незабутнім було Пластове Свято в 1937 році. Свалява – це було невеличке містечко, положене на головній залізничній лінії, що йшла зі Львова через Скотареське, Сваляву й Мукачів далі на Прагу. Залежно від того, хто яку місцевість, зокрема учителі, має у руках, в такому дусі виховувалась молодь і в такому напрямку йшло все налелення. Свалява була в руках «кацапів». Був не сильний русофільний центр саме наприкінці 30 років і тому було конечно влаштувати тут якусь українську маніфестацію. Отже Пласт у співпраці з Просвітою та з українськими учителями, що тут і там одинцем вели боротьбу за душу української дитини, влаштував цей великий маніфестаційний з’їзд. Розпочато його великою Пластовою Ватрою, яку окружило все свалявське «кацапство», щоб зробити якийсь бешкет і знівечити пляни українців. Коли програма при ватрі була в повному розгарі, раптом у темряві за плечима публіки, що завжди обступала широкою лавою пластові ватри, почались вигуки – спочатку окремі, потім організовані «долой з українцями, хай живуть карпатороси». «Кацапи» сподівались, що публіка негайно підхопить їхнє скандування, але превелике здивування це не сталось. Пластуни загриміли наче грім, заспівали якусь патріотичну українську пісню і заглушили вигуки ворожих демонстрантів. Я огянулась, бо за моїми плечима не вгавав завзятий демонстрант, і на все велике здивування зустрілась з поглядом свого колишнього учителя в народній школі, що мене так «щиро» виховував на «карпатороску». Він пізнав мене і теж дуже зніяковів побачивши мене в пластовому однострої та негайно наче збита собака, втік.

Трохи пізніше я довідалась, що мій колишній учитель – Юрій Лізак, один з найбільших «карпаторуських» патріотів на Верховину, вирікся «корпатороства» і став українцем. Припадково зустрілись з моїм батьком, він признався, що випадок при пластовій ватрі в Сваляві заломив усі його переконання, якими він жив довгими роками, бо всі його учні, на яких він покладав найбільші надії, виявились опісля свідомими українцями. До них належав теж мій земляк – відомий поет і пластун Федір Моґіш.

Федір Моґіш – це не тільки мій земляк, але ми народились у тій самій місцевості. Він був дещо старший за мене. Початкову освіту здобував приватно вдома за допомогою саме згаданого Юрія Лізака, який від нього не брав нічого за науку, бачучи в молодому юнакові великий талант і надіючись, що одного дня він буде славним «карпаторуським» поетом. Пройшло багато років. Я знала, що Федір Моґіш, який уже пізніше поступив до середньої школи, був виключений з останнього року за надто одверте українство і «баламучення» своїх шкільних товаришів. Він поступив до учительськоїї семінарії і закінчивши її, учителював. Я його зустріла вперше в 1936 році на одному пластовому святі в селі Давидкові недалеко Мукачева, яке теж відзначилось як сильний москвофільний центр. Це був дуже гарний молодий мужчина і вже тоді знаний як талановитий поет. Коли він довідався, що я присутня на цьому святі, то спеціяльно попросив когось, щоб нас познайомив. Це була дуже зворушлива зустріч і знайомство. Ми згадували про те, як нас учитель Лізак намагався зробити завзятими «карпаторосами» і як ми, якимсь справжнім чудом, опинились у зовсім протилежному таборі. З цієї нагоди Федір Моґіш присвятив мені дуже гарну поезію, якої рукопис я, на жаль, затратила у воєнній заверюсі. Однак опісля знайшла її вже видруковану під назвою «Ми».

Коли говорити про приємності пластового життя, то до них треба зарахувати наші мандрівки, які починались з початком великих шкільних ферій. Наче муравлі, розлізались пластуни, практично впряжені конечними речами й добрими черевиками, (часом не витримали одні, а на другі не стало, то де можна було, йшлося босоніж) по всьому Закарпатті, з заходу на схід і зі сходу на захід. В дорозі іноді зустрічались. Це була не тільки мандрівка, але й докладне пізнання совєї країни, її населення, її культури, звичаїв, долі, пісень, а головне – настроїв.

Населення любило пластунів, які приносили новини в глухі закарпатські села, розповідали якісь чудові оповідання про славне минуле великого народу за Карпатами зі столицею в Києві, про його змагання за власну державу, про славних князів і запорозьке військо та про Тараса Бульбу, що довело до того, що селяни почали хрестити совїх синів Тарасами. Коли доводилось пластунам ночувати десь у ґазди на оборозі сіна, то до пізньої ночі читались поезії Шевченка, Франка, Лесі Українки та уривки з творів інших українськх письменників. Селяни похитували головами, давали на дорогу ще грудку сира чи доброго квасного молока та просили знову на друге літо загостити. Коли ж приходилось ночувати з пастухами чи вірніше вівчарями в полонинах під колибами, тоді пластуни були слухачами різних фантастичних оповідань про духів та всякі надтаємні сили, що славились невичерпним багатством. Пластуни завжди мали на поготові олівчик і клаптик паперу, щоб записати якусь пісню, якесь оповідання. Збирали й інші експонати та збагачували Етнографічний музей Закарпаття що його очолював сам монсеньйор д-р Августин Волошин – згодом перший президент Карпатської України.

Мукачівські пластуни відбували свої короткі таборування біля знаного монастиря оо. Василіян, що розміщений у дуже мальовничій околиці Мукачева на Чернечій Горі над річкою Латорицею.
Оо. Василіяни на чолі зі своїм ігуменом дуже прихильно ставились до нас і допомагали чим могли – і харчами і позволяючи нам таборувати на їхніх теренах. Тут відбувались пластові присяги, а біля ватри засідали монахи, які разом співали з нами й раділи нашими успіхами.

Фінансові умови були для нас завжди тяжкі. Бідні селянські діти, що прибували до Мукачева на студії, не мали конечні потреби для навчання, а що вже й говорити про додаткові видатки на пластовий виряд тощо. Зате «Карпатські скавти» мали велику допомогу з боку держави, одержували офіційно грошові фонди на однострої, на ліні табори тощо.

Пригадую, що саме перед знаменитим 1938 роком настрої в нас були просто вибухові, повітря було насичене чимсь несподівано вирішальним, ми були свідомі, що грядуть події, на які мусимо бути готові за всяку ціну. Дисципліна в пластових рядах з кожним днем набирала просто військового характеру і ми були на поготівлі. Але треба було себе й зовнішньо добре запрезентувати. Не кожний мав належний виряд. Ми знали, що на нас будуть звернені очі не тільки наших приятелів, але й ворогів. Я цілий тиждень підряд спала лише по кілька годин, бо після цілоденної праці в таборі, підготовляючи нових пластунів до їхніх близько-грядущих завдань, шила на скору руку пластові однострої. Не помагали дорікання моєї мами, що захворію, як не буду мати часу відпочити й з’їсти, як належиться, бо додому прибігала я тільки на мить, як чогось було потрібно, чи з грошей, чи з речей.

Праця пластунів було многогранна. Вони брали активну участь у всіх ділянках культурного й громадського життя. Не було ні одного місця, де б пластун не знайшов свого примінення і всюди його праця мала великі наслідки.

Як звичайно, найбільш притягаючими були великі літні табори. До цих таборів прибували українські пластуни з Праги, що для нас закарпатців було чимось незвичайним. Вони приїздили майже реґулярно щороку і розповідали, що в Празі українці зовсім свобідно називають себе українцями, мають свою українські гімназію, свій університет, відзначають усі українські національні свята.

Пригадую, що мені важко було в це повірити, аж поки не переконалась про це особисто. Хоч у Празі я була вперше, як мені було десять років, але тоді я навіть не знала, що тут є якісь люди, які називають себе українцями, бо й на Закарпатті я тоді вчилась у чисто русофільській школі так, що це поняття для мене було майже чужим.

Але, коли в 1935 році я прибула до Праги на Міжнародній З’їзд Католицького Студентства, то вперше побачила, що тут свобідно можна було носити відзнаку «Україна» на однострої і поліція за це не чіплялась. Моєю мрією тепер було – одного дня мати змогу жити в цьому місці. Ця мрія швидко сповнилась, бо вже в 1937 році я змогла вступити на Високу Школу в Празі й включитись тут у ряди празьких пластунів, серед яких мені довелось тісно співпрацювати з пластуном-сеньйором Михайлом Бажанським-Кудеяром. Не буду про цей період говорити, бо сам пластун-сеньйор Кудеяр живе в Детройті і може докладніше подати про празький курінь як також подати багато цікавого про літні табори в Солочині, що звичайно бував на чолі команди табору і, коли «ми» його дуже просили, то дозволяв нам поза приписаним часом дещо пізніше прийти на сніданок (та це були спеціяльні виїмки, про що ніхто не смів знати, а що це така велика таємниця, то, хоч воно було вже дуже давно, прошу шановних Читачів нікому її не зрадити).

Українські пластуни в Карпатській Україні взірцево виконували свої завдання, коли наступили вирішальні події і історії цієї маленької країни. Вони допомагали при евакуації окупованих частин Карпатської України після Віденського арбітражу і стали в ряди бійців, коли мадярські війська збройно загарбали цю українську землю, знищивши короткотривалу волю, за яку пластунів віддали не тільки невтомну й довголітню працю, але й своє молоде життя.

Переглянути інші статті про Карпатську Україну на блозі 100кроків.інфо

* * *

Висловлюю подяку ст.пл. Юрію Юзичу за надісланий матеріал.

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.