Володимир Боровський: До історії українського Пласту на Волині

Пластова зустріч в Олександрії, 1927

Революція 1917 року захопила Волинь національно майже несвідомою. Тут траплялися тільки одиниці, що знали “…Хто вони? Чиї сини? Яких батьків? Ким, за що закуті?…”. Моя власна родина виразної української національної свідомості теж не мала, хоч мої батьки походили із селянського роду з Поділля.

Мій батько від 1907 року працював на Рівенщині як медичний фельдшер, і це зв’язало мене із цію частиною української землі. Вдома в нас вживалася як розмовна російська мова, хоч у кабінеті, у якому мій батько приймав хворих, висів великий плякат із знімками Т. Шевченка та його могили, а також з вибором кращих поезій із “Кобзаря”. Батько часто носив вишивану сорочку та розповідав із захопленням нам, дітям, про “Наталку Полтавку”, яку він бачив під час відбування своєї військової служби у Василькові біля Києва. Мали ми також багато українських грамофонних платівок.

На мого батька мав великий вплив поміщик із села Дядьковичі, Зиґмунт Самойлович-Копровський, що належав до школи В’ячеслава Липинського та уважав себе українцем. Він жив “на віру” із простою українською селянською дівчиною, змушуючи її ходити в українському національному одязі. В нього можна було вже 1912 року дістати всі українські видання, що виходили в Києві та у Львові. За Польщі він також виховував своїх синів в українському дусі та примістив був їх в українській гімназії у Львові. Його ж жінка-українка це переробила і примістила їх у польській гімназії у Варшаві.

Коли у моїй родині не було виразної української національної свідомости (ми прямо тільки любили свій народ, його культуру та рідну землю, на якій виросли) – то що говорити про інших, які й цього не мали. Це було причиною того, чому українське населення Волині не виявило відповідної активності у підтримці української визвольної боротьби 1918-20 рр., яка стала дійсним початком національно-культурного і політичного пробудження українців Волині.

Часи існування самостійної Української Держави в 1918-1920 роках швидко проминули, і ми опинилися під Польщею, але молодь за той час уже встигла по школах познайомитися з українською історією та літературою. Цього вже ніхто не міг з неї викорінити.

Під польським пануванням почали по повітових містах діяти українські культурно-освітні товариства “Просвіта”. В них переважно перед вели особи із Східньої України, які були змушені залишити рідні сторони, та колишні вояки армії Української Народньої Республіки. Їхні заслуги в національно-культурному і політичному пробудженні Волині надзвичайно великі і дотепер належно не висвітлені та не оцінені. Впливи Галичини починають проявлятися пізніше.

***

У містечку Олександрія, де я виріс, від самого початку революції у 1917 р. почалася культурно-освітня робота.

Почали її вояки російського Караченського полку, що стояв на відпочинку у цьому містечку, виставою українських театральних п’єс (“Наталка Полтавка”, “Кум мірошник” та інших), а пізніше продовжував її аматорський театральний гурток, який рівночасно був і хором. Цей гурток не був тоді зв’язаний із товариством “Просвіта” в Рівному, тільки за Польщі одержував через неї дозволи на свої вистави. Праця цього гуртка-хору була дуже важливою в розвитку української національної свідомости в нашому містечку та мала великий національно-освідомний вплив на молоде покоління. Особливо заслуженим провідником на цьому полі був полтавець – Олександер Моркотун (загинув розстріляний большевиками в Україні, коли таємно перейшов був польсько-большевицькнй кордон), колишній урядовець місцевої залізничної станції, що оженився в нашому містечку. Також активними і заслуженими були родини: Довгалюків, Якубовських, Василейків, Семенюків, Грицюків, Остаповичів, Радчуків, Крисюків з Коптович та інші.

***

Надзвичайно багато у справі поглиблення національної свідомости та освіти завдячувала молодь містечка Олександрія українізації народньої школи та організації вищої початкової інколи в сусідньому селі – Кустині. Це все було тоді зроблене тодішнім українським урядом в 1918-1920 роках.

У 1920-му році в Олександрії була зорганізована власна вища початкова школа, яку пізніше польська влада перетворила на 7-ми клясову школу, хоч до кінця 1921-22 шкільного року трималася програми вищих початкових шкіл. Українська молодь вийшла із цієї школи з повною національною свідомістю із високим ідейним наставленням. Короткий час, уже за Польщі, був у ній директором – українець із Галичини, але головним і правдивим її керівником був і за українських, і навіть за польських часів – українець, Дмитро Чуйків, надзвичайно здібний та добре освічений педагог.

Який дух панував ув учнів цієї школи, хай послужить прикладом такий випадок. 1922 року польський директор Олександрійської школи, Корженьовський, організував т. зв. святкування польської конституції 3-го травня. Вияснюючи порядок святкування, він сказав, що кожен учень мусить принести зі собою польський прапорець. Українські учні зажадали, щоб їм було дозволено нести під час походу українські прапорці. Директор школи на це не погодився. Тоді українські учні об’явили бойкот цього свята. Напередодні свята до автора цих рядків прийшли дві жидівочки-учениці і переказали, що директор годиться на українські прапорці. Він дозволив і жидівським учням нести їхні національні хоругви.

Під час свята учні українці, не тільки з Олександрійської 7-ми клясової інколи, але й народні школи із цілої Олександрійської волости (ґміни), мали українські прапори і прапорці. По закінченні святочного походу учні зібралися разом із учителями у приміщенні школи. Учителі, між якими переважали українці, пішли на перекуску. Коли вони повернулись, хтось із учнів зробив сміливу пропозицію заспівати наш гимн “Ще не вмерла Україна”. Учителі українці погодились, і директор-поляк з іншими учителями-поляками були свідками могутнього, демонстративного співу українського національного гимну. Це директорові дуже не сподобалося. Він навіть пізніше погрожував помститися на нас, але все минуло щасливо. На всякий випадок українська молодь дала нашому директорові научку, як мас виглядати конституція на практиці.

***

Ще бувши у школі, частина учнів почала думати про свою власну організацію. Вони захоплювалися періодом козаччини з української історії і вирішили створити організацію “Малих Козаків”. Діяльність цісї організації спершу проявлялася в тому, що вечорами хлопці збиралися, вчилися військового впоряду, а потім маршували вулицями, співаючи або граючи на струнних інструментах маршові пісні. Пізніше вони виробили свій закон, де було написано, яким має бути “молодий козак”. Вони винайняли в однієї бідної вдови маленьку кімнату і зробили її місцем своїх сходин. Там почали збирати і свою бібліотеку. Однак дійсний початок організації Пласту в містечку Олександрія припадає на кінець 1922-го року.

Коли я скінчив школу в Олександрії, мої батьки думали про дальшу мого науку і вирішили примістити мене в українській академічній гімназії у Львові. Батько поїхав туди зі мною, але із цього нічого не вийшло. Ця гімназія не мала права мене, як волиняка, прийняти без дозволу польської шкільної кураторії, а ця й чути про це не хотіла. Єдине, що я привіз зі Львова додому – це були гарні враження із цього чудового міста та кілька українських книжок, які я набув у книгарні Т-ва “Просвіта”. Між ними був збірник п. н. “Українській дитині”, де містилися різні статті про Пласт у Галичині, адреса Верховної Пластової Команди у Львові та пластовий закон. Це дало нам можливість набути книжку д-ра Олександра Тисовського п. н. “Життя в Пласті” та почати перетворювати наше товариство “Малі козаки” в організацію Українського Пласту.

Спочатку це був тільки пластовий гурток, що складався із шести осіб. До нього належали: Теодосій Довгалюк, Теодосій Семенюк, Павло Гаврилюк, Микола Плюцінський, Василь Синько та автор цих рядків. Ми перенесли наше приміщення у центр села Олександрія, де знову таки винайняли вже кращу домівку. Там ми відбували наші сходини, збирали нашу молодь, освідомлювали її національно, а неписьменних учили по-українському читати і писати.

Засновники Українського Пласту на Волині - Т. Семенюк, Т. Довгалюк, В. Боровський

Засновники Українського Пласту на Волині – Т. Семенюк, Т. Довгалюк, В. Боровський

Такий стан не міг довго тривати. Ми були ще молоді і не визнавалися на ніяких державних законах. Ми й не думали про потребу леґалізувати таку організацію як Пласт. Аж одного вечора, коли ми зібралися в нашій домівці, між нами панував якийсь невиразний настрій. Ніхто з нас не мав охоти за будь-що братися. На столі лежали підручник аритметики та “Життя в Пласті”. На це увійшла в домівку польська поліція. Дехто із присутніх хлопців зумів утекти з домівки, а я залишився і мусів за все перед поліцією відповідати. Вона забрала книжку “Життя в Пласті”, але нікого не арештувала. На другий день до мене на помешкання прийшов комендант поліції. Це була дуже людяна особа, що мала симпатію до українців. Він списав протокол і справу скерував до вищих властей. Мені він вияснив, що кожна організація мусить мати від влади дозвіл на існування. По півроку уряд волинського воєвідства книжку “Життя в Пласті” Дрота нам повернув.

***

Ми мусіли тоді поважно подумати про легалізацію нашого Пласту. Виявилося, що в статуті повітового Т-ва “Просвіта” в Рівному було передбачено організацію Пласту при цьому товаристві, але в нашому містечку не було філії “Просвіти”. Довелося шукати старших громадян та намовляти їх, щоб таку філію організували. Це не було легко, бо майже кожен боявся перед поляками відверто в’язатися з українськими організаціями. Але нарешті ми перемогли і цей страх. Ми зібрали відповідну кількість членів, щоб таку філію Т-ва “Просвіта” у себе заснувати. Цей здобуток був для пас великим досягненням і святом. За цим пішов винайм відповідної домівки для читальні “Просвіта”. При філії Т-ва “Просвіта” тепер знайшов своє легальне оформлення наш Пласт, театральний гурток, хор та футбольна дружина. У нашому селі і в містечку Олександрія, в усіх тоді вступив новий дух і почуття гідности. Ми вже не були сірою масою, а зорганізованою громадою.

Тепер ми приступили до організації Пласту за всіма приписами пластової організації. Усі члени нашого пластового гуртка пошили собі пластові однострої та почали організувати курені пластунів і пластунок. Ми сконтактувалися з Верховною Командою у Львові. Звідти ми одержали число нашого куреня. Тепер наш курінь пластунів називався 61-ій курінь УПЮ-ів ім. полк. Івана Богуна. Богуна ми вибрали нашим патроном тому, що він не тільки був героєм, але й не пив алькогольних напоїв. Курінь пластунок вибрав собі за патронку письменницю Марка Вовчка і одержав порядкове число “81”. Маючи два курені, ми могли подумати і про провід нашого пластового коша (що тоді відповідав теперішній пл. станиці). Теодосій Довгалюк редагував місячник нашого пластового коша “Скоб”. Матеріяли до цього місячника ми записували чорнилом у звичайному зошиті, а потім цей “журнал” мандрував з рук до рук.

Пластовий кіш в м. Олександрія Рівненська обл.

Пластовий кіш в м. Олександрія Рівненська обл.

Це було великою насолодою бачити вчорашню, національно занедбану дітвору і молодь, як вона маршувала в одностроях, у струнких пластових рядах. Ця молодь швидко вибивалася у провідні лави української свідомої національної спільноти на Волині. Батьки, бачачи корисний моральний та освітній вплив Пласту на дітвору й молодь, радо посилали своїх дітей до нас і підтримували матеріяльно нашу організацію.

Оскільки не помиляюся, в 1924 році відбувся в Рівному з’їзд діячів повітових філій Т-ва “Просвіта” на Волині.

На цей з’їзд прибули й ми, члени-засновники Пласту в Олександрії, в одностроях. Це була перша жива рекляма Українського Пласту на Рівенщині. Далі ми почали влаштовувати з нашими олександрійськими пластунами та пластунками прогулянки по Рівенщині. Вони відбувалися до Рівного, Клеваня, Милостова, Тучина та Межирича. Наслідком цього було постання пластових організацій у деяких із тих місцевостей.

У тому часі, бачачи розріст Пласту, зацікавився цим рухом освітній інспектор повітової “Просвіти” в Рівному, Степан Семенюк. По деякому ваганні він ревно включився до гурта активних робітників Українського Пласту, і тоді створено при повітовій “Просвіті” в Рівному – Повітову Пластову Команду, головою якої обрано Степана Семенюка, організаційним референтом – Теодосія Довгалюка, а секретарем автора цих рядків. Тут варто мимоходом згадати, що про наші наради на пластових сходинах урядовці повітового староства в Рівному завжди були добре поінформовані. Якою дорогою вони одержували ці відомості, до сьогодні не вдалося вияснити.

Ще перед створенням Повітової Пластової Команди в Рівному Верховна Пластова Команда у Львові призначила спеціяльного референта для справ Пласту на Волині. Першим таким референтом був студент прав, ст. пл. Володимир Остапович, син залізничника зі Станиславова. З ним ми могли дуже добре співпрацювати. Він був тактовним і симпатичним. Кілька разів він нас відвідав в Олександрії. Сам він, як потім виявилося, був симпатиком комунізму. Він із цим не таївся, але ніколи своїх політичних поглядів нам не накидав і на терені Пласту політичних проблем не порушував. Ми ж, навпаки, дуже виразно стояли на українських національних позиціях. Пізніше Верховна Команда у Львові відкликала його із цього посту, а референтом для Пласту на Волині призначила ст. пл. Володимира Янева з націоналістичними поглядами. Раз чи два рази відвідав нас ст. пл. Богдан Кравців.

Для популяризації Пласту на Волині я написав більше статей, які були поміщені в тодішніх наших газетах, що виходили в Луцьку і Холмі (на жаль, їх назви я позабував) та в місячнику “Наш світ”, що його видавав письменник Володимир Островський у Варшаві. Ми зауважили, що програма праці Пласту була виключно пристосована до потреб міської, і то шкільної молоді, а ми мали до діла у великій мірі із селом, переважно з мало освіченою молоддю. Це було причиною, що старші пластуни, Теодосій Довгалюк, Теодосій Семенюк і я, – опрацювали матеріали програми праці для сільського Пласту. Вони були видрукувані в газеті, що її видавав посол Антін Васильчук у Холмі, здається, в 1927-му році.

***

Вершком пластової діяльности на Рівенщині були дві пластові зустрічі, які відбулися на “Стежках” (так звали прогалину в селянському лісі) біля містечка Олександрія.

Пластова зустріч в Олександрії, 1927

Пластова зустріч в Олександрії, 1927

У першій зустрічі, 1925 року, взяли участь пластова молодь з Рівенщини разом із визначними представниками українського громадянства, передусім із представниками повітової філії Т-ва “Просвіта”. У другій зустрічі, 18 і 19-го серпня 1927 року, уже взяли участь пластуни із цілої Волині. Тут були вже представники галицьких пластунів, а також представники українських центральних установ Галичини і Волині. На жаль, прізвищ цих представників не пам’ятаю. Пласт на Волині поза Рівенщиною був тоді мало поширений, але з Володимира Волинського з кількома пластунами прибув на цю другу зустріч д-р Арсен Річнський. До речі, він умів викликати та підтримати повний гумору настрій пластунів. Були на зустрічі теж пластуни з Луцька та з Почаєва. Для нас було дивним відкриттям, що почаївські пластуни не тільки носили на шиї червоні хустки, але, як потім виявилося, були совєтофільсько настроєні.

Ця друга пластова зустріч на Волині в 1927 р. випала чудово. Було б добре, коли б хтось із її учасників докладніше її описав, бо я сам призабув багато подробиць. Мусять десь у пресі бути знімки із цієї зустрічі. Особливо, покійний д-р Арсен Річинський зробив тоді багато знімок.

Полякам ця зустріч була дуже не до вподоби. На ній було виразно зламано т. зв. “Сокальський кордон” між волинською та галицькою молоддю. Ствердивши, що українська національна свідомість на Волині зміцнюється і поширюється, польська влада вирішила спинити цей розріст нашого Пласту на Волині репресіями. Незабаром по цій зустрічі Пласт при повітових “Просвітах” був розв’язаний, а потім польська влада розв’язала і самі “Просвіти”. За цим пішли депортації з Волині частини найактивніших емігрантів із східньо-українських земель, між яких попав і я, як такий, що не мав польського громадянства. В лютому 1928-го року я був виселений з Волині в корінні польські землі. До приходу большевиків на Волинь в 1939 р. я не мав права мешкати на Волині.

***

На жаль, я не можу нічого сказати, як виглядав Пласт в інших повітах на Волині, мої дані про Пласт на Рівенщині далеко не повні, бо по 1928-му році я вже майже на Волині не бував. Чув я, що Пласт існував при українських гімназіях. Знаю, що навіть після розв’язання Пласту на Волині, волинські пластуни їздили влітку до Галичини на пластові табори. Знаю також, що по розв’язанні Пласту на Рівенщині, кілька років пізніше, багато колишніх пластунів заарештовано, між ними визначного волинського пластового діяча Степана Семенюка. Польські суди судили їх під закидом приналежності до таємної Української Військової Організації. Про всі ці справи мусів би написати хтось, хто є про це докладно поінформований або хто був тоді активним членом Пласту на Волині та учасником вище згаданих подій. Це було б продовженням та докладнішим доповненням того, що я тепер тут написав. Було б добре устійнити, де спершу почалася організація Пласту на Волині? В Олександрії початок Пласту припадає на 1922 рік.

На закінчення варто згадати, що із засновників Українського Пласту на Рівенщині – Степан Семенюк, Теодосій Довгалюк та Теодосій Семенюк були у 1939-му році арештовані. Їх вивезли большевики до совєтських концентраційних таборів у глибину СССР. Про Т. Довгалюка маємо відомість, що в 1943 році він згинув біля Архангельска. Доля обидвох Семенюків невідома. Можна тут ще й додати, що Теодосій Довгалюк і Теодосій Семенюк були пасторами Української Євангельсько-Реформованої Церкви на Волині. Перший був також поетом. Писав на релігійні і світські теми. Усі три згадані особи включно з автором цих рядків мали найвищі пластові відзначення від Верховної Пластової Команди у Львові за пластову працю, а М. Плюцінський одержав пластовий хрест заслуги за вирятування дитини, яка топилася в річці.

Теодосій Довгалюк

Теодосій Довгалюк

Пласт на Волині лишив глибокі сліди в національному вихованню волинського молодого українського покоління. Багато пластунів було активними борцями в українських повстанських загонах під час Другої світової війни, багато з них загинуло від ворожих куль, багато з них є сьогодні активними тут, серед нашої національної спільноти на еміграції. Можна з певністю сказати, що пам’ять світлих постатей, що вийшли з пластових лав на Волині, буде увіковічнена золотими літерами не лише в історії самої Волині, але й усієї Української Землі.

Джерело: Пластовий шлях. – 1970. – Ч. 1-2(24-25). – С. 117-123.

*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *