Богдан Макарушка: Спогад з Галича

Гетьманський пластун-скоб Богдан Макарушка, 1921

По закінченні народньої школи у Львові був приинятий в 1911 р. до української Академічної гімназії. Вже в першій клясі захопив мене патріотично-революційний дух тодішньої гімназійної молоді.

В тому році укр. суспільство Львова святочно відзначало 100-літній ювілей народин Шашкевича, і котрогось дня восени 1911 р. відбулося велике народнє віче. Учні гімназії, хотячи взяти участь у вічу, просили в директора вільного дня, чого, розуміється, не дістали. Тоді проголосили страйк, і протягом першої години навчання всі кляси від 3-ої до 8-ої демонстраційно залишили будинок та пішли на “Високий замок” відбувати віче. Нас “штубаків” з 1-ої і 2-ої кляси не “змобілізували”, і ми остали в будинку та відбували навчання. Я протягом двох годин “бунтував” клясу, що ми також повинні піти за старшими, і кляса вкінці вирішила, що виходимо. При замкненій брамі сидів “терціян” з ключами, який дістав доручення всіх, хто хоче, випускати, однак нікого з учнів не впускати до середини. Я провадив змобілізовану клясу і перший вийшов на вулицю, однак решта налякалися і завернули. Так я опинився “поза мурами” і відтак мусів відсидіти в “карцері” ті дві години навчання, які “прострайкував”. Та це гартувало душу!

1913 р., бувши в 3-ій клясі, я вступив до Пласту, в якім сталив свій характер під впливом нашого незабутнього Дрота аж до 8-ої кляси, в якій я опинився восени 1918 р. Тоді ми, старші учні, знали, що австрійська держава буде “розлітатися”, творили тайні революційні гуртки для підготовки повстання і ждали на пригожий момент і знак згори. Нами провадив дуже люблений хорунжий УСС Іван Поритко, який вчив нас на “Високім Замку” військової штуки, дисципліни і орудування крісом. Аж тут страшна хвороба “еспанка” десяткувала людей у Львові, школи закрито, а молоді поручалося виїздити із загроженого міста. Наші батьки післали нас, дітей, до нашого дідуня, о. Ігнатія Мулика, який був тоді парохом села Залукви біля Галича. Там я мав ждати на накази.

Скрін з гуглмапи, с. Залуква

Скрін з гуглмапи, с. Залуква

Дня 2 листопада 1918 р. о год. 5 ранку «заворушила» спокій в нашій хаті вістка, яку привезла зі Львова Іванна Блажкевич, дружина місцевого директора школи. Вона тільки що виїхала нічним поїздом зі Львова і розповіла нам, що уже повівають синьо-жовті прапори. Для нас, розуміється, стало ясним, що треба негайно діяти. Село Залуква було свідоме, віддалене від Галича всього 700 до 800 метрів, положене над річкою Луквою. Галич, колишній наш славний «Княжий Город», був тоді цілком москвофільським. Від ряду літ царювали там священики-москвофіли і таким зробили ціле місто, за винятком кількох патріотичних родин. Мені були добре відомі ці місцеві відносини, тож я відразу здав собі справу, що треба діяти негайно. Знаючи, що в селі перебуває на кількаденній відпустці колишній студент рогатинської гімназії, а тоді десятник УСС Василь Мирон, я негайно побіг до нього, і ми наборзі заалярмували і змобілізували ціле село. Всі охочі, а переважно молодь, мали з’явитися в будинку школи не пізніше 8-ма год. ранку. Я між тим відшукав у стодолі козацький спис і на нього прикріпив синьо-жовтий прапор, який був у нас дома, і так пішов до недалекої школи. Там зібралося вже багато народу, а переважно молоді. У селі відшукали 4 кріси, з чого два були добрі, а другі два зіпсуті (та хоч добрі на пострах), і декілька багнетів. З трудом всі ледве помістилися в найбільшій залі школи.

Тоді мій дідуньо заприсягнув усіх на вірність Україні, відчитуючи присягу, яку міжтим сам уклав, а я з гордістю держав синьо-жовтий прапор, на який усі присягали. Це був ніколи незабутній величний момент. Запанував великий підйом духа та національно-патріотичний героїзм.

Ми оформилися в похід і рушили перебирати владу в місті Галичі. Провадив нас дес. УСС В. Мирон. За ним у першім ряді ішли 4 молодці з крісами, що охороняли прапор, який я держав в руках, маршуючи в першій чвірці. Всі решта марширували за нами чвірками, кожний несучи якусь зброю, яку міг вхопити. Зараз при вході до міста ми роззброїли кількох поодиноких вояків, декотрі з них прилучилися до нас. Найважливіше було “здобути” станицю державної жандармерії, яка була досить чисельна.

Гетьманський пластун-скоб Богдан Макарушка, 1921

Гетьманський пластун-скоб Богдан Макарушка, 1921

Та тут нам сприяло щастя, була ще вчасна година ранку, і коли ми замарширували перед станицю, там ще майже всі спали. Так ми здобули легко двадцятькілька крісів, якими негайно озброїли нашу молоду “армію”.

Маршуючи головним гостинцем в напрямі залізничної станції, ми наблизилися до будинку, де приміщувалося т.зв. “Етаппен Штаціонскоммандо”. Коли ми приблизилися до будинку, було дано в нашому напрямі кільканадцять пострілів. Наш комендант наказав розсипатись у розстрільну, що ми й зробили. Коли вороги це завва важили, вивісили на подвір’ї дому білий прапор і піддалися без дальшого спротиву (їх не було багато). Там ми здобули два гарні коні верхівці, і відтоді наш комендант провадив нас, їдучи на коні, а я також став “хорунжим” на коні. Залізнична станція була недалеко віддалена, і ми перебрали її без жодного опору. Всюди на зайнятих нами позиціях ми оставляли наші стійки. Відтак ми повернули до села Четверки, у підніжжі Крилоса, де був розташований великий постачальний табір, який складався переважно з чехів. Ми їм сказали, що Австрії вже нема, нехай ідуть будувати свою державу, а тут постала Україна. Вони скакали, співали з радости, кидали шапками вгору і передали нам все майно без опору. Тільки старшини не хотіли передати каси, заявляючи, що гроші розділять поміж своїх жовнірів. Ми повернулися до Галича, де між тим утворено тимчасовий комітет для управи містом, а нам обом, Миронові і мені, доручено негайно їхати верхом до Станиславова віддаленого 20 кілометрів, і просити там, щоб нам прислали до Галича військову команду міста.

Ми без проволоки пустилися в дорогу, з крісами через плече та з револьверами при боці, Мирон у своїм стрілецькім однострою, а я в гімназійнім мундирку із синьо-жовтою опаскою на лівому рамені. Хоч які ми були помучені, та не відчували того, бо наш “рейд” був багато приємнішим, чим ми могли б були мріяти собі. Уздовж дороги на пасовиськах і по селах, які ми переїздили, вибігали напроти нас діти і вітали нас окликами “Слава, слава українським козакам!”. Що за гордість і щастя розпирало наші груди, наповняло наші серця надією на волю нашого Народу!

Увечорі ми прибули до Станиславова, де панувало тоді страшне замішання, уперто всюди говорилося, що поляки приготовляються відібрати владу від українців. Нам обіцяно прислати двох старшин, які займуться всіма справами у Галичі.

Мого брата Любомира, тоді лейтенанта австр. армії, застав я на його приватній квартирі хворого на «еспанку», у високій гарячці. Вночі ми вернулися назад до Галича і з приємністю ствердили, що наші молоді, не вишколені ще вояки ревно і пильно виконували свою службу на призначених їм стійках без уваги на голод і холод, бо ні справа одіння, ні прохарчування не були ще зорганізовані чи відповідно наладнані.

Наступного дня прибули зі Станиславова хор. артилерії Ярослав Гузар, син місцевого нотаря, який перебрав команду двірця, та сот. (забув прізвище) УСС, який перебрав команду міста. Для мене не було виглядів на корисну працю в Галичі, бо як запальчивий юнак я хотів їхати «воювати», визволяти захоплений між тим поляками Львів.

Мені вдалося вкоротці переїхати до частин УГА, розташованих в Давидові і Сихові під Львовом. У місяці березні я дістався до «Артилерійської школи старшин», в якій перебував аж до відвороту нашої армії з-під Львова. Тоді перемінено нашу школу на т. зв. «Батерію однорічних», а опісля абсольвентів нашої школи поприділювано до різних батерій, де була на них потреба. Я остався в батерії пор. Т. Мацькова і брав участь у «чортківській офензиві» та інших боях. Після відвороту за Збруч брав участь як хорунжий у боях під Староконстантиновом, Житомиром і Коростенем. Перебув в Україні плямистий і поворотний тиф і після розпаду УГА попав у польський полон, з якого втік і в Києві зголосився до армії УНР, з якою відбув відворот з Києва аж до Львова. Тут тодішня Верховна Пластова Рада наділила мене за участь у визвольних змаганнях найбільшою почестю, іменуючи мене «Гетьманським Пластуном Скобом».

По складенні іспиту зрілости в Акад. гімназії у Львові студіював медицину у Загребі і Відні, а після нострифікації у 1930 р. і відбуття практики практикував приватно в Чорткові, а відтак у Львові, де аж до приходу большевиків був керівником урологічного відділу «Народньої Лічниці» у Львові.

По приході большевиків на наші землі втік на захід і був лікарем у Живці біля Бельска, в січні 1944 р. переїхав до Мюнхену, Німеччина, а в 1950 р. виеміґрував до США і тут, знострифікувавши студії, працюю як вільнопрактикуючий лікар у Брукліні. Беру участь в українських товариствах.

Джерело: Спогад з Галича д-ра мед. Макарушки Андрія Богдана, родженого 30 жовтня 1901 р. в Коломиї, Західня Україна, сина Остапа і Євгенії 3 Роду Мулик у книзі Михайло Гуцуляк. Перший листопад 1918 року на західних землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину. – Київ: Либідь, 1993. (репринтне відтворення видання 1973 року).


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!