Зі спогадів Северина Левицького про УСС

Северин Левицький в УСС

Був мрячний холодний ранок, снігу майже не було того 19 лютого 1915, як я опускав Варпаланку. Кадра УСС “поставилася”, відослала мене, мого Тимка й наші “баґажі” до Мукачева бричкою. Хоч і як рано це було, от. Рожанковський і декілька товаришів-старшин явилося перед моєю кватирою мене попрощати, Не без треми я їхав.

Не знав бо я ще характеру моєї праці, не знав нового середовища, не знав навіть, куди їду, а хотів я бути вповні собою, їхав я з твердою постановою, що на новому пості я мушу бути дальше УСС-ом – себто всю мою діяльність спрямовувати на добро України, хоча я і знав вже стільки, що цього не буду могти голосити “урбі ет орбі”. От. Рожанковський просив мене часто писати до кадри УСС, щоб вони завжди точно були поінформовані, яку я службу роблю, де, а за спромогою і як. Я був тоді на 24-му р. мого життя.

«Під чужими прапорами». Українці у лавах іноземного Легіону та Руху опору під час ІІ Світової війни
Купити онлайн →

 

В Мукачеві заїхав я знову до тимчасового приміщення штабу, великого кам’яного будинку в середині міста, мабуть місцевої ґімназії. З будинку виходили і входили військові різних ранґ, різних армій. При дверях стояв струнко “пруський” жовнір, віддаючи своїми “видрільованими”, але рівночасно і зграбними рухами почесть кождому офіцерові. Його та струнка постава, його обов’язковість, його знання відзнак всіх офіцерів, різних армій так виразно відбивала від звичайної “захляпаности” австрійського жовніра підчас війни, як і відбивала постава німецького жовніра на фронті від постави жовніра ц.к. автрійсько-угорської монархії по тих ударах, які їй завдала російська армія в 1914 р., головно завдяки здраді корпусного шефа штабу з Праги, полковника Редля.

Кап. фон Оржеховіч був також на відхіднім. Не представив мені нікому, як це обіцяв попереду, але наказав чекати перед будинком, де мають заїхати авта. Джура з пакунками мав піти на збірку джурів, вони поїдуть окремо. Прийшлося мені чекати досить довго, хоч з десять особових лімузин заїхоло досить скоро. Всі шофери були німці-жовніри. Між іншим, чекаючими я видів головно німецьких старшин, але було також кілька австро-угорських. Вони стояли малими гуртами, переважно ще не знали себе взаємно, бо штаб був недавно сформований. Німецькі старшини відбивали солідністю свого військового виряду, австрійсько-угорські – елегантністю. Мій, так нам здавалося “елегантний” одяг губився зовсім посеред інших. Провінційний кравець Мукачева не втне цього, що якийсь віденський або з Будапешту.

Точно о г. 10-ій з’явилися між нами ще два німецькі ґенерали, і скоро всі всідали в авта. Кап. Оржеховіч тільки вспів мені крикнути:

– Сідай, де є місце!..

Северин Левицький, Четар УСС, 1915

Я зобачив порожнє ще авто і зблизився до нього. Шофер скоро вискочив, отворив мені двері, і я сів на задньому сидженні, біля мене мала підручна валізочка з парою білля, деякою перекускою та фляжкою коняку, якою запасли мене товариші з УСС харчівні. Зо мною і невідступний “штуц” зі срібним написом на ньому, а при ремені “штаєр” і полева фляшка мадярського вина, непрактичний я ще тоді був, не взяв ще з собою якогось коца, надто я був перецінив відносини в штабі. Залишив я його з моїм джурою, видів бо я досі, що австрійські штаби перебували завжди в елегантних кватирах. Та “пруські” були інакші. З моїм джурою я стрінувся щойно за кілька днів.

Пісні січових стрільців.
Купити онлайн →

Мій шофер теж не знав, куди ми їдемо, не мав я рівно ніякої мапи. Їхали ми в хвості інших авт. Досі мені ще тільки кілька разів приходилося їхати автом. Перший раз автобусом в 1910 р. з Ліска до Балигорода, коли ми студентською прогулькою вибиралися в лемківські гори на так зв. “Чорний Двір” під ветлинською полониною біля м. Кальниця. Приємно дражнив ніс запах бензини, летіли повз поля і села. Ми їхали на південь, ставало значно тепліше, сніг зник цілком, мадярська пушта прибуджувалася до весняного життя.

Невже ж ми їдемо на південь, на сербський фронт? Думав я мелянхолійно, бо таки хотілося їхати до Галичини, куди вже були вступили по перiих боях у карпатських просмиках Бескиду і Ясіня німецькі та австрійські війська. В анкетах переводчика я був подав, що знаю дещо і хорватську мову, вивчену мною дещо підчас моєї військової служби в рр. 1913-1914 в Раґузі і в Невесінє на границі Монтенеґра. От де мені здадуться фрагменти хорватських розмов із гімназистками в Раґузі, подумав я собі.

Пласт і традиція УСС

На полуднє приїхали ми до якогось мадярського міста і стали перед якимсь гарним будинком. Висів був тільки наш генерал і двох старшин із ним, другі крутилися біля авт. Висів і я, щоб випростувати кості. Довкола нас зібралося багато людей, головно жидів, і закидували нас питанням, хто ми і куди їдемо. Ми дипльоматично мовчали. Та від них я довідався, що це місто – Береґсаз (по укр. – Берегово). Ну, як так, то ми певно їдемо на південь, на сербський фронт.

“Подебрадский полк” Армії УНР
Купити онлайн →

За якої пів години наші старшини вийшли з будинку, дали знак до від’їзду. Ми скоро знову повсідали, заклямцали двері і десять машин скорим бігом пішли… Я знову сам у авті. Лютневий день скоро зближався до сумерку, як ми в’їхали знову в якесь місто. Знову тут багато жидів в халатах, як і в Мукачеві, багато австрійсько-мадярських військових, але між ними я зобачив польські рогативки, а навіть високі польські уланські чака. Я знав отже, що це певно буде Мармарош-Сигіт в районі якого формувалася і перебувала ІІ-га Карпатська Бриґада Польського Лєґіону. Я не помилився.

Стали ми перед зглядно великим, як на це містечко, готелем “Три Корони” при широкому чотирикутному майдані, вибитому кам’яними цоклями, як у нас у Львові звали “коці лби”. По за тим дороги на Підкарпатті, особливо ті, що вели на північ в карпатські просмики були добрі, військові. Австрія видно вже давно приготовлялася на відворот у Карпати.

Наше ціле товариство задержалося тут на обід. Було нас усіх бл. 20. Сіли ми при одному столі. Тут щойно Оржеховіч представив мене ґенераліції, тут ми взаїмно представлялися один одному, вимінюючи при цьому інформації пре себе, головно, з якої хто військової частини. Мою інформацію, що я є із “Украінішен Фрайвілліґенкор” приймали всі, нібито вони все знали. Щойно пізніше я довідався, якою то загадкою я був для більшости членів штабу. Це пізніше моє вияснювання, що те є той “Укр. Фрайвілліґер Кор” було вже великою пропагандою української справи, про яку більшість тоді навіть і не чули, а як і чули, то не в приязному насвітленні.

 

Московська окупація Галичини
Купити онлайн →

Обід ішов ділово і скоро. Недалеко нас при одному із столиків ресторану сиділо двох польських старшин уланів із польського лєґіону. В моменті, коли подавали чорну каву, і в всі на знак ґенерала встали від столу, щоб пити її свобідно, з ким хто хотів, приступив до мене один із польських старшин, бо пізнав мене по УСС розетці на шапці, що я УСС, представився, як ротмістр Дунін Вонсовіч і запросив до свого столика. Я присів, хто був другий, нині не пам’ятаю, але також улан. Оба мали австрійський мундир полевого улана з короткими кожушками на плечах, але відзнаки старшинства мали вже власні. Побіч висіли їх високі полево-сірі уланські чака, досить незграбні як на полеву службу. Але тоді не тільки вони дбали більш про вигляд при кавалерії, як на доцільність. Навіть “пруські” Тотенкопфгузарен полк 6, який входив м.и. в склад нашого корпусу, носив побіч полевого виряду ще високий ковпак з заячого футра з золотою металевою клямрою під бороду. На колпаку мали відзнаку трупячої голови, від чого і назва “Тотенкопфгузарен”, чи навпаки.

 

Наша розмова була коротка – десять мінут, бо ми мали від’їхати зараз. Обмінялися ми інформаціями про наші обопільні добровольчі формації. Вперше тут я чув з його уст, як поляка назву “український”, “українці”, видно він тим хотів на мене впливати прихильно, тим більш, що не знав, у якім характері я їду з “прусаками”, та як далеко наш УСС-корпус є заанґажований у міжнародніх військових зв’язках.

На кінець розмови він з притиском заявив, щоб ми, українці не заанґажовувалися з “прусаками”, бо вони всіх слов’ян тільки використають для поборювання одних одними. А ми, слов’яне вже якось договоримося.

Джерело: Северин Левицький. Зі споминів усусуса (уривок). Пластовий музей, США.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!