Свєнціцька Віра, мистецтвознавець, підпільниця

Віра Свєнціцька

Оскільки у травні 2017 року ми вже публікували довідку про пластунку Віру Свєнціцьку, то тут подамо спогад Лідії Коць-Григорчук (також пластунки), написаний 1995 року, в скороченні поданий на сторінці Національного музею у Львові.

Світове визнання здобула Віра Іларіонівна Свєнціцька вже давно як одна із найліпших знавців українського середньовічного станкового малярства. В Україну прийшло визнання щойно в цьому, 1995 році: Віру Свєнціцьку наго­роджено найпрестижнішою нагородою України за її внесок у альбом “Ук­раїнське народне малярство ХІІІ-ХХ століть”.

Від того й радісно й сумно водночас. Радісно, бо нарешті її праця здобула високу всенародну оцінку в Батьківщині. А сумно тому, що прийшло визнання так фатально пізно, посмертно; що оцінено тільки невеличку частину її широкої, часто подвижницької, діяльності; що, як і в усякій спільній праці, ця спільна нагорода, якщо й дісталася гідним співавторам, все ж сприймається трохи знеосібнено. А шкода, бо Віра Свєнціцька – то, без сумніву, одна з найвиз­начніших постатей української культури другої половини XX століття.

У нас відома Віра Свєнціцька як мистецтвознавець і знавець книги. Однак найбільшою її заслугою перед українською культурою є збереження для цієї культури Національного музею у Львові.

Заснував Національний музей митрополит Андрей Шептицький. Щедрий подарунок митрополита підтримала громадськість власними пожертвами. Для систематичної допомоги музеєві виник Союз прихильників Національного музею. Збір пам’яток і формування збірок організував і регулював багаторічний директор музею професор Іларіон Свєнціцький. Завдяки його турботам при постійній моральній і матеріальній підтримці Мецената, Кураторії та Союзу прихильників Національного музею, а також громадськості, музей став справді всенародним, національним і досяг світового рівня за багатством (понад 100 000 пам’яток), характером, мистецькою вартістю колекцій і стрункістю їх побу­дови, а також завдяки своїй видавничій діяльності. На світовий рівень виводив його І. Свєнціцький і своєю особистою участю в міжнародних конференціях з доповідями про діяльність музею (Амстердам, Брюссель, Рим, Прага, Софія, Стокгольм).

Поступово закінчувалася, отже, “ера Іларіона Свєнціцького” та наступала нова доба історії Національного музею, що її можна б назвати “ерою Віри Свєнціцької”. Бо, хоч не була Віра Іларіонівна ні директором, ні жодною іншою адміністративною “шишкою”, і тільки по роках здобула захистом дисертації місце завідувача спочатку відділу народного ми­стецтва, згодом – дореволюційного, а ще пізніше – давнього, що виділився з дореволюційного, все ж ввела в життя музею свій професіоналізм, вимог­ливість, свою творчу волю та відданість, які так дуже були потрібні йому по смерті Іларіона Свєнціцького. Хто ж Віра Свєнціцька?

Її захоплення українським мистецтвом та здатність на посвяту для Націо­нального музею мали тривку, сказати б, генетичну основу. Бо Іларіон Свєн­ціцький був її батьком, а матір’ю була Онисія з Вострякових Свєнціцька, яка, хоч росіянка за походженням, зуміла стати опорою чоловікові в його музейних турботах, взявши на себе відповідальність за фонд тканин музею і прихилившись душею до українського мистецтва. Достойно прийняла заяву Віри, а з нею і молодших дітей, що захоплювалися Вірою, про їх бажання, всупереч звичаєві щодо національної належності дочок, стати українцями. Зрештою, сама допи­сувала до українських журналів на мистецтвознавчі та етнографічні теми.

Вірочка Свєнціцька з батьками, 1913. Фото з архіву Національного музею у Львові

Вірочка Свєнціцька з батьками, 1913. Фото з архіву Національного музею у Львові

Від дня народження Віри (28 серпня 1913 року) ніби сплавилося життя дитини з життям музею, в якому вже велися підготовчі роботи до відкриття цієї установи для відвідувачів (13 грудня 1913 року).

Початкову освіту здобула в євангелістській школі та, приватно, – в одного з найліпших педагогів України, Костянтини Малицької.

Наступним зразковим педагогом, що, крім батьків, формував характер Віри, була Олена Степанів, її класний керівник – це вже в гімназії Сестер Василіанок. Окремі цінні риси характеру були властиві Вірі ще з раннього дитинства: зосередженість, цілеспрямованість, наполегливість. Це стверджували праців­ники ще тоді, коли дитиною забігала в музей.

Сама ж Віра Свєнціцька ввійшла до складу працівників Національного музею у 1932 році. Спочатку чистила як практикант (лаборант) дерев’яні ручні хрести, про які незабаром напише свою першу, але вже зрілу наукову працю, що стане її магістерською роботою та відкриє дорогу до членства в Науковому товаристві ім. Шевченка. Закінчивши університет у Львові, відмовилася від асистентури у проф. В. Подляхи на кафедрі мистецтвознавства: надала перевагу праці в Національному музеї. Тим більше, що вже в тому часі брала участь у антидержавному рухові опору, як засвідчують документи “варшавського” та “львівського” процесів ОУН.

Легітимаційна (залікова) книжка Віри Свєнціцької з часу навчання в Університеті Яна Казимира у Львові. 1932 – 1939 рр. Документ з сайту Національного музею у Львові

Легітимаційна (залікова) книжка Віри Свєнціцької з часу навчання в Університеті Яна Казимира у Львові. 1932 – 1939 рр. Документ з сайту Національного музею у Львові

Мріялося створити сім’ю, але нареченого Віри Арпада Березовського – героя національно-визвольної боротьби, розстріляли в тюрмі в 1941 році. Хотіла під час війни взяти за свою дівчинку з сиротинця, однак по війні зголо­силася її справжня мати. Мабуть, приречена була Віра Свєнціцька на “жертву цілоспалення” задля Національного музею…

У війну не припиняла Віра Іларіонівна праці над пам’ятками: досліджувала тло ікон. Підготовила й виголосила в Інституті народної творчості цикл допо­відей з історії українського мистецтва. Тоді ж разом з батьком, ризикуючи життям, захистила Національний музей від німецького пограбування.

По війні поступила в аспірантуру до вченого світової слави В. Лазарева при Ермітажі. Однак незабаром, у 1948 році, її заарештовано.

Повернулася з гулагівських таборів у 1956 році, ще при житті батька. Чи такою була його остання воля, чи то сама Віра Іларіонівна визначила свої пріоритети, але тепер єдиною метою її життя стала праця в музеї. Щойно 30 листопада, три місяці після смерті батька, дозволено було їй повернутися в музей, спочатку на скромну посаду молодшого наукового працівника.

Заново – аспірантура, але вже в професора Я. Затенацького в Києві. Тема дисертації – “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст.”. Віра Свєнціцька здавна зжилася з тією темою: сама їздила в експедиції знайомитися з творами цього мистця – іконостасом у Новій Скваряві, сама й організувала його перевезення до Національного музею ще в 1937 р. Тепер реалізувала давню мрію батька: написала не кандидатську, а докторську дисертацію, що відзначили всі опоненти (В. Лазарев, В. Касіян та П. Білецький). Але…надано тільки ступінь кандидата мистецтвознавства з уваги на політичне минуле дисертантки.

Праця під таким самим заголовком вийшла друком, хоч і в дуже скоро­ченому варіанті, у видавництві “Наукова думка” в 1966 році.

І. Рутковича “відкрив” колись А. Петрушевич, але тільки завдяки цій праці В. Свєнціцької та низці її статей про жовківську малярську школу ввійшов цей художник в історію українського мистецтва як найвидатніший іконописець XVII століття, автор, добре обізнаний з мистецькою культурою Західної Євро­пи (гравюрою, колористикою…) у час, коли на зміну ренесансові поступово входило бароко, а на нові подихи в мистецтві накладалася традиція зберігати національні риси та тяга до реальності зображення, у процесі переорієнтації української культури з Півдня на Захід Європи.

Блискучий захист дисертації, головне ж – диплом кандидата мистецтво­знавства, дозволили, як згадувалось вище, Вірі Свєнціцькій зайняти в музеї посаду завідувача відділу давнього мистецтва. Цьому сприяли особисті якості Віри Іларіонівни: її багаті знання як мистецтвознавця та знавця книги, її прек­расна орієнтація в фондах Національного музею, її авторитет в колах видатних діячів культури України та Росії, а також знайомства серед дослідників ікон у Польщі та Болгарії. До цього доєднувалася й пам’ять про батька, бо жили ще люди, що зустрічалися з професором Свєнціцьким на міжнародних конгресах, зрештою, на візантологічному конгресі в Римі 1936 року була з батьком і Віра. “Ера Віри Свєнціцької” в музеї мала, отже, добру підставу. Все ж вимагала незви­чайної цілеспрямованості при великій витримці й такті. Доброзичлива й учинна Віра Іларіонівна намагалася пробуджувати у співбесідників та працівників музею добрі почуття до музею, але була невблаганна, незламна, коли бачила спроби шкодити йому. Не спалахувала, не сперечалася по-жіночому з опонентами. Намагалася висунути, і то в письмовій формі, дуже логічні контраргументи, які важко було заперечити. Коли ж не допомагали на місцевому, музейному рівні, шукала захисту в структурах чи в осіб інших рівнів. Могла навіть непомітно для оточення вилетіти пополудні своїм коштом у Київ і зустрітися там із впливовими людьми (М. Бажаном, В. Касіяном, М. Рильським та ін.), щоб передати свій протест разом з конкретними пропозиціями щодо музею. А на другий день вранці спокійно займала у Львові своє робоче місце, її чоловічний склад мислен­ня не раз ставав у пригоді самим директорам музею: розумні вміли прислухатися, бо ніхто так, як Віра Свєнціцька, не знав потреб музею. Недарма потішали себе львів’яни (і не тільки), спостерігаючи за змінами в адміністрації музею: “Що ж, директори міняються, але Віра Свєнціцька залишається”. Спалахувала дуже рідко, але, спалахнувши, була непогамовною. Це траплялося тоді, коли бачила явну несправедливість, брак товариської етики, зневагу до музейної праці.

Приймаючи відділ давнього мистецтва, Віра Іларіонівна взяла на себе й відповідальність за твори, запроторені у Вірменський собор – близько 10 000 творів українського середньовічного мистецтва. Дуже добре знала об’єктивну вартість тих збірок – ікон, наскрізної різьби, львівської скульптури, середньовіч­ного декоративного металу. Більше, як хто інший, розуміла трагедійну склад­ність обставин, у яких опинилися: у вогкому, непровітреному, темному примі­щенні могли легко розвиватися гнійні процеси, у старому дереві – розпаношуватися жучки-деревогризки. Тому часто приходила в собор, провітрювала йо­го, переглядала пам’ятки, передаючи в реставраційну майстерню і на консер­вацію ті, що вимагали термінового втручання, просушувала в закритому по­двір’ї Вірменського собору надто вогкі ікони. Ніхто з працівників при всьому їх захопленні давнім українським мистецтвом не витримував довшого побуту в соборі. Знеможені вічними простудними захворюваннями, знесилені фізични­ми перенапруженнями – зволожені дошки ікон було важко переставляти чи пе­реносити – працівники були змушені, нерідко всупереч власній волі, відходити з відділу. А Віра Іларіонівна залишалася, щоб рік за роком рятувати від погибелі великий всенародний скарб. Усі, хто хоч трохи працював у Вірменському со­борі, – то подвижники, але такого випробування не витримував, крім неї, ніхто.

У Віри Свєнціцької не було реабілітації, а тільки знята судимість. Мабуть, тому робилося все для того, щоб обмежувати її контакти зі сторонніми людьми. Отже й доступ відвідувачів до Вірменського собору лімітувала дирекція, моти­вуючи свої дії тим, що у Вірменському соборі зберігаються фонди закритого типу, що це – фондосховище, а не експозиційне приміщення. Все ж немає ні в Україні, ні поза нею дослідників українського іконопису, яким не сприяла б Віра Свєнціцька своїм звертанням до дирекції та власною допомогою у відвідуванні собору та в орієнтації в його скарбах.

Сама ж любила ті просякнуті кадильним запахом мури собору, одуховнені лики святих з ікон і скульптурних зображень, тишу покинутого храму. Тут, ог­лядаючи зусібіч ікони, знайшла на зворотній стороні дошки із зображенням Іва­на Золотоустого чину Моління кінця XV ст. з Миколаївської церкви в с. Яворі фрагмент іншої, з кінця XII – поч. XIII ст. ікони “Святці”. Це була знахідка першокласної ваги.

Безпосередня близькість до джерел і добре їх вивчення дозволили Вірі Свєнціцькій вперше заговорити про існування в Україні важливих малярських осередків, що діяли в певних відрізках часу на окремих територіях: “перемиське коло” – в ХIV-XVI ст., “львівське” – в ХVІ-ХII ст. Досліджувала й жовківську школу малярства з І. Рутковичем у центрі, вважала, що існували малярські осе­редки на Волині, в Долинщині – ішла від джерел до узагальнень. До перемиського кола відносила творчість малярів при монастирях в с. Двірці та в с. Іспас. Цікавилася особливостями пам’яток, що їх відносила до обсягу діяльності львівського малярського осередку: досліджувала ікони з Наконечного, Красова, Потелича, гравюру зі зображенням апостола Луки у Львівському федорівському Апостолі 1574 року та ін., що пов’язані манерою мистецького письма чи стильовими та колористичними рисами. Свої спостереження та узагальнення подала в праці “До питання про львівську малярську школу другої половини XVI ст. ” За життя Віра Свєнціцька не встигла опублікувати цієї праці. (Тому опубліковано її посмертно у збірнику Україна. Наука і культура. – К., 1996. – Випуск 29. – С. 178-193).

Відзначила, що в творах українського станкового живопису співіснують риси професіоналізму з рисами народної творчості, намагалася визначити їх спів­відношення в групах ікон, говорячи про твори професійні з домішкою народного елементу, народні з домішкою професійності, суто народні – до примітивів.

Серед ікон, що збереглися з ХIV-ХV ст., більшість характеризується профе­сіоналізмом візантійського типу. Декілька ікон (з Радружа) позначено профе­сіоналізмом романського типу. Дошукувалася Віра Іларіонівна ознак стилю візантійського відродження епохи Палеологів, шукала пов’язаності українських пам’яток з творами елліністичної доби, вміла знаходити в пам’ятках ознаки готичного стилю, ренесансу, бароко.

Говорячи про своєрідність українського іконопису, прецизувала та розви­вала думки, висловлені в працях Іларіона Свєнціцького, з тим, що вже врахо­вувала відомий з батькових праць синтез особливостей різних пам’яток, сама ж намагалася зглиблювати аналіз кожного зокрема твору.

Дуже важливою рисою в наукових шуканнях Віри Свєнціцької є її постійна свідомість того, що український мистецький процес – єдиний і щодо часу, і щодо території. Що пам’ятки українського мистецтва не в однаковій мірі збереглися по Україні й потроху ще будуть виявлятися (слідкувала за їх вияв­ленням на Волині, Поліссі, сприяла визначенню), що твори українського ми­стецтва існують і за межами України, і що єдиний процес пов’язує розвиток різних видів мистецтва: станкового, монументального, мініатюр, гравюри…

Комплексне вивчення кожного зокрема твору зобов’язувало до всебічності дослідження. Тому вперше вводить в українське мистецтвознавство ідею постійної співпраці з реставраторами-науковцями, з палеографами, лінгво-географами, ідею творчих взаємин з дендрохронологами та представниками інших галузей знань, які могли б доповнити відомості мистецтвознавця. Заініціювала таку співпрацю та приступила до її реалізації.

Не допускала поспішного передатовування пам’яток, особливо тоді, коли датовані XIII, XIV, XV ст. могли опинитися поза межами України. Ця зваженість, що здавалася декому гальмуванням творчої думки, теж була одним із засобів збереження творів. її ж публікації з іншим, глибшим щодо часу, дату­ванням пам’яток з’явилися вже після 1986 року. Серед по-новому атрибутованих пам’яток – “Михайло з діяннями” з с. Сторонна та коло близьких до нього ікон (”Богородиця-Одигітрія” з Підгородець, “Параскева-П’ятниця” з с. Бусовиськ, “Параскева-П’ятниця” з с. Нового Яру, “Микола з житієм” з Наконечного, “Преображення” з Вільшаниці, “Преображення” з Бусовиськ, “Страш­ний суд” з Ванівки, ікони зі Здвиженя та Радружа.

Зважилася після всебічних досліджень визначити справжню дату першої ук­раїнської датованої ікони “Стрітення” (попередня назва – “Собор Якима і Анни”), переносячи майже на століття в глибину віків час її створення та відповідно зумовлюючи передатовування споріднених з нею ікон. Не можна переоцінити ваги цього дослідження для українського середньовічного іконопису.

Подала свою наукову атрибуцію ікон в названій вище праці “Живопис ХIV-ХVI ст.” у розділі “Історії українського мистецтва” (ІІ т.), а також у своїх розділах альбомів “Українське середньовічне мистецтво” та “Українське народне ма­лярство ХІII-ХХ ст.”. Своє бачення проблем, пов’язаних з розвитком україн­ського середньовічного мистецтва, подала в кожній з названих праць, а також у книзі “Спадщина віків” і в статтях “Крізь віки” та “Крізь віки й канони”.

Не викладала в інститутах, не мала аспірантів: робилося все для того, щоб ізолювати її від молоді. Все ж виховала на власному прикладі відданих Націо­нальному музеєві людей, здобула собі учнів і послідовників.

Наукова діяльність Віри Свєнціцької не обмежувалася тільки названими вище чи й низкою неназваних опублікованих і ще не опублікованих праць. Завдяки енциклопедичності своїх знань, була постійним, хоч і негласним, науковим консультантом Національного музею. Організовувала в ньому кон­ференції, симпозіуми та читання, які здобули собі славу участю видатних спе­ціалістів України та Росії – представників світу мистецтвознавства і спорід­нених галузей знань (історії, архітектури, книгознавства, музикознавства, палеографії тощо). Сама брала участь у різних наукових симпозіумах та конфе­ренціях у межах і поза межами України (Львів, Київ, Ленінград, Москва, Новго­род, Вільнюс, Остріг, Олесько; у Беоґрад не змогла поїхати, але організатори наради опублікували текст доповіді В. Свєнціцької). Своїм коштом завдяки особистим контактам з мистецтвознавцями тих країн, їздила в Болгарію, щоб зглибити знання про іконопис балканських народів і краще зрозуміти суть українсько-балканських контактів у іконописі. Досліджувала в Польщі українські ікони, що зберігаються в музеях Варшави, Кракова, Санока, Перемишля.

Рішуче виступала проти зумисного, на державному рівні, гальмування в музеях України наукової роботи та сміливо висувала свої пропозиції щодо її розвитку.

Надавала наукову основу організації виставок. Тридцять років ішла попри заборони до організації спеціальної виставки творів українського середньо­вічного малярства в Національному музеї; вперше експонувала українські ікони на склі та видала каталог цієї виставки, звернула увагу на народну скульп­туру, на незвичайні кахлі Бахматюка, спрямовувала музикознавців на дос­лідження української середньовічної музики на підставі музичних творів, збере­жених у музейних та бібліотечних колекціях, і сама цікавилася взаємозв’язком мистецтв, досліджувала українську народну гравюру, художнє оформлення та покрайні записи книг.

Пам’ятала про щорічне, згідно з традицією, яку встановив І. Свєнціцький, святкування в установі днів Т. Шевченка. Сама організувала музей О. Кульчицької і читання, їй присвячені. Сприяла організації та діяльності музеїв О. Новаківського та Л. Левицького. Вміла потурбуватися про наукову спадщину працівника музею М. Драгана та про збереження пам’яті музейних працівників.

Придбала для музею, завдяки особистим контактам, мистецьку спадщину О. Кульчицької, М. Паращука, роздобула немало цінних творів як член заку­півельної комісії та учасник експедицій. Була також членом реставраційної ради; намагалася зробити все можливе для того, щоб працівники реставраційної майстерні музею проходили стажування в найпрестижнішій у тогочасній державі установі та могли консультуватися в найкращих знавців-реставраторів (Всеросійський науково-дослідний інститут реставрації). Прискіпливо ста­вилася до якості робіт і спрямовувала художників-реставраторів на наукові дослідження, результати яких здобули визнання і за межами України.

Взяла під свій захист фототеку й негатеку музею. Не передала його збірок у Музей фотомистецтва, щоб не знищилися пам’ятки в вогкому приміщенні та щоб не розпорошувати колекцій музею. Час показав, що мала рацію. Напрочуд раціо­нальною виявилася її протидія намаганням віддати в новостворюваний Музей книги при Львівській картинній галереї унікальні збірки рукописів і першодруків Національного музею. Сьогодні повернуто приміщення тих двох музеїв релігій­ним громадам, і були певні проблеми з перевезенням і збереженням експонатів. Завдяки Вірі Іларіонівні Національний музей і тут вистояв як єдина структурна цілість, відома в світі саме в такому обсязі й саме з таким складом своїх збірок.

Громадськість Львова дивувалася й обурювалася, дізнавшись, що Віра Свєнціцька не вислала на виставку в Італію шедеврів українського середньо­вічного малярства, щоб показати їх світові. Вислала посередні і досить пізні твори. Однак і посередні повернулися в музей недоглянуті, пошкоджені. Що ж було б із шедеврами?…

Віра Свєнціцька вважала – і ця думка актуальна й сьогодні, – що немає потреби возити твори по виставках світу при наших умовах транспортування й охорони пам’яток, та ще й таких, що їх з трудом “виліковують” реставратори й консерватори після десятиліть перебування у Вірменському соборі. Краще створити тут, у Львові, величавий музей українського давнього мистецтва й належно розрекламувати його різними мовами на різних континентах. Знавці й цінителі зможуть оглянути справді багаті й цінні колекції та ще й як туристи принесуть користь державі. А зрушувати з місця такі скарби при наших мож­ливостях гарантувати їх безпеку, возити хіба для того, щоб самим при них подорожувати, – це злочин.

Вперше опублікувала Віра Свєнціцька в праці “Українське народне малярство ХІІІ-ХХ століть – ікону Покрова Богородиці (”Всім скорбящим радість”), датовану приблизно серединою XVII ст., найдавнішу, як припускала, “козацьку Покрову”.

Під плащем, що його розпростерла Богородиця, згуртувалася українська громада: передають себе її опіці.

Віра Іларіонівна не повернула пам’ятки в фонди після фотографування, а залишила на своєму місці праці та часто подовгу вдивлялася в неї. Може, намагалася ідентифікувати, чиї то портретні зображення на іконі; може, відчи­тувала написи на стрічках, що від людей в’ються до Богородиці; а може, під­свідомо прочуваючи свій кінець, намагалася передати тій козацькій Покрові свою важку турботу про Національний музей…

…21 травня 1991 року Віри Іларіонівни Свєнціцької не стало.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!