Іван Коршинський: Біля витоків

Іван Коршинський (справа) з другом дитинства, майбутнім борцем-підпільником за незалежність України Василем Микитою

Я народився 5 червня 1928 р. в с. Буштино Тячівського району Закарпатської області в селянській родині. Крім мене, батьки виростили моїх старшу на шість років сестру Юлину та на три роки старшого брата Юрія. Згідно з давньою традицією села брата іменували на честь батька, мене – на честь діда.

Мій батько Юрій, син Івана Коршинського, був добрим господарем, сільським активістом, до якого тягнулися сельчани. Він брав активну участь в організації у Буштині «Просвіти», дбав про поповнення сільської читальні книгами та місцевими і львівськими часописами, був також організатором сільського духового оркестру, очолював сільську пожежну команду. Мати Анна, з роду Василя Стана, свого часу здобула на курсах кулінарну освіту, охоче ділилася тонкощами кулінарії з сельчанками. Сестра Юлина, навчаючись у сільській народній школі вдома та в Тячівській горожанці, була активною пластункою, співала в хорі. По закінченні торговельної школи працювала секретарем-машиністкою в Буштинській лісівничій конторі, під час Карпатської України була делегаткою молодіжного з’їзду в Хусті. Брат Юрій, людина порядна, жартун і весельчак, по закінченні сільської школи навчався в гімназії у Празі, потім у Хусті, закінчив торговельний технікум в Ужгороді, працював у громадському харчуванні на Тячівщині.

Народна пісня, спів стали нашим родинним захопленням, тримають мене на сім світі досі, знайшли й своє, уже професійне, продовження в нашім родовіднім древі.

Мої дитячі роки припали на час знакових подій в житті краян, закарпатських українців. Коли мені йшов одинадцятий, у березні 39-го, Августин Волошин проголосив незалежність Карпатоукраїнської держави. Запам’яталися оборонці Карпатської України – бійці Карпатської Січі.

У тих історичних перипетіях одні люди котилися за подувом злих вітрів, інші борсалися, шукали виходу з безвиході і навіть примудрялися … творити добро людям, своєму народу.

Родинна хата Коршинських

Родинна хата Коршинських

Дід І. Ю. Корошинського по матері Василь Стан, бабуся Анна, крайня в першому ряду праворуч – його мати, теж Анна, з родичами

Дід І. Ю. Корошинського по матері Василь Стан, бабуся Анна, крайня в першому ряду праворуч – його мати, теж Анна, з родичами

Як і в переважній більшості інших сіл Закарпаття, в Буштині восени 1938 року був організований осередок Карпатської Січі, одним з організаторів і командантом якого був наш учитель Дмитро Маснюк. Буштинська Січ нараховувала близько 200 чоловік. Січовики часто проводили військові заняття, з патріотичними піснями маршували селом. Однострою у січовиків не було, але шапку-«мазепинку» мав кожен.

А ще пригадується, як уже після розгрому Карпатської України ми, підлітки, час від часу з благоговінням і трепетом примірювали таку мазепинку, сховану на хліві двоюрідним моїм братом, січовиком Миколою Паращинцем. Шапку знайшли його рідний брат Петро, який згодом трагічно загинув за часів більшовицького режиму, та Василь Новак – у подальшому довголітній політичний в’язень.

Запам’ятався і святковий вечір, коли довжелезна колона з піснями та патріотичними гаслами прямувала з одного кінця села у другий. Попереду йшли січовики із синьо-жовтими прапорами й транспарантами, а за ними з такими ж прапорами та «лампіонами» із запаленими в них свічками – всі інші. У вікнах майже кожної хати виставлені були палаючі свічки та синьо-жовті прапорці. Кожен, хто міг, старався бути учасником цього походу, до якого ніхто нікого не примушував. Такого святкового видовища я не пригадую в селі ні до цієї події, ні після. І ще такого радісного Різдва Христового, яке було 1939 року, я теж не пам’ятаю; і головним організатором цих дійств знову ж таки був Дмитро Маснюк. Зрозуміло, що йому допомагали друзі-однодумці: Михайло Орос, брати Гаврилки, Юрій Грицюк, Василь Корсак, Юрій Костюк, Іван Лукач, Петро Лукач, Іван Паращинець, Петро Пийтер, Петро Прокоп, Іван Рущак, брати Михайло і Юрій Форкоші, Василь Цех та багато інших. Були це тоді молоді інтелігенти і селяни.

Творення Карпатської України з осені 1938-го по середину березня 1939-го моє рідне Буштино зустріло з великим піднесенням. У школі була впроваджена українська літературна мова, чому активно сприяв молодий директор школи В. Лях. Працював драматичний гурток, який готував цікаві патріотичні програми до різних свят.

Іван Коршинський (справа) з другом дитинства, майбутнім борцем-підпільником за незалежність України Василем Микитою

Іван Коршинський (справа) з другом дитинства, майбутнім борцем-підпільником за незалежність України Василем Микитою

Посилила свою патріотичну діяльність молодіжна організація «Пласт». У процесі навчання неабияка увага приділялась вивченню історії рідного краю та України-Руси. Завдяки нашому вчителеві Дмитрові Маснюку був створений учнівський кооператив, де можна було придбати майже все необхідне для навчального процесу, а керували кооперативом самі учні. На крамницях, школах, установах села з’явились українські вивіски.

Щовечора в центрі села збиралося чимало людей, переважно молоді, обговорювали всі насущні події та проблеми. Час від часу приїздив до нас із Хуста – тодішньої столиці Карпатської України – хтось із керівників уряду… Пригадується і одне віче на площі серед села, на так званій толоці, де зійшлося майже все село. Перед великою ватрою, яка освічувала все навколо, з палкими промовами виступали активісти села. У кожному виступі звучали патріотичні заклики на підтримку Карпатської України… Мітинг супроводжувався патріотичними піснями, а на початку і в кінці звучали гімн «Ще не вмерла Україна» і молитва «Боже великий, єдиний…».

Мені, 11-річному хлопчикові, молодшому пластунові-вовченяті, дуже врізались у пам’ять ті події. Ми, учні школи, брали посильну участь у всіх заходах. Ми тоді вже знали і разом з іншими співали і згадані гімн та молитву, і січові та стрілецькі пісні, що їх до сьогодні добре пам’ятаємо.

Боляче спостерігати, як у наш час на державних святах «сучасні українці» з гордовитим виглядом слухають музику гімну, а рота не відкриють, бо ні слів, ні мелодії не знають. А може, не хочуть знати?

Джерело: Коршинський Іван. Сторінки життя: Мої гулагівські, лікарські, депутатські та громадські університети у спогадах, роздумах, бувальщинах, листах та публікаціях / Передмова Омеляна Довганича. – Ужгород: Ґражда, 2010. – 416 с.: іл.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *