Ганка Коренець: До питання ідейних основ пластового виховання

50-ліття Пласту, Вовча Тропа, Іст Четгем, США, 28 серпня - 3 вересня 1962

Понад 50 років діє Пласт у різних життєвих і політичних обставинах серед української спільноти. Пластова концепція виявилася успішною, вона служила потребам української нації в ділянці виховання молодих українських поколінь.

Пластове виховання проходило на точно визначених ідейних основах, сформульованих у трьох головних обов’язках пластуна, до виповнювання яких пластун зобов’язувався своєю пластовою присягою. Ці ідейні основи, незмінні упродовж цілої безпереривної дії Пласту, формували українську молоду людину, спрямовували її на шлях служби своїй спільноті.

Отже, вихідним питанням мусить бути, чи така виховна організація української молоді може продовжувати свою виховну дію в умовинах постійного поселення українців поза межами Рідного Краю, чи може вона діяти в діяспорі? Тому першим питанням, що його мусів розглядати Пластовий Конґрес Другий, було питання ситуації у новому довкіллі та питання умовин, при яких Пласт може діяти у новому довкіллі. Ствердження Першої Сесії Конґресу, що ми, пластуни, хочемо затримати національну ідентичність української спільноти поза межами України і послідовно її розбудовувати, виконуючи наше завдання в службі Україні, дає підставу для дальшої дії Пласту як української національної виховної організації в діяспорі.

Чергове питання: чи для дії цієї організації в обставинах постійного поселення у прибраних державах треба точніших інтерпретацій понять, які визначали б наші ідейні основи, та які завдання висунути на перший плян у майбутній виховній діяльності? Саме це питання я хотіла б поставити в центрі нашої дискусії. Яка мета нашої виховної роботи? Який тип людини хочемо виховати? СКВУ, чи пак його Світова Виховно-Освітня Сесія (при співпраці усіх молодечих організацій, отже — і Пласту) так визначила виховний ідеал українця в діяспорі:

Українець у діяспорі — це повноцінний громадянин своєї країни, пов’язаний із Українським Народом вузлами української мови і культури, якого особовість позначається християнсько-етичними вартостями і творчою дією для України.

Пласт, як виховна організація із питомою собі характеристикою виховуваного нею типу людини-громадянина, мусить у співзвучності із тим виховним ідеалом уточнити і свій виховний ідеал. Тому пропоную так визначити мету наших виховних заходів:

Пласт змагає до виховання повноцінної української людини-громадянина, що:

(а) визначається ідеалістичним, а точніше християнсько-етичним світоглядом та характером. Активно включений у релігійне життя в рамках свого віровизнання, дорожить особливостями українського обряду та зберігає і плекає предківські звичаї, зв’язані з релігійним життям;

(б) є пов’язаний з українською спільнотою вузлами української мови й культури, слідкує за життям в Україні, а зокрема за її культурними та національно-визвольними процесами;

(в) у країнах свого поселення активно-творчою працею для спільноти включається у змагання українського народу за повну державну незалежність;

(г) у свому житті та праці завжди кермується добром громадської справи, згідно із пластовим законом.

Ці наші ствердження коріняться у трьох головних обов’язках пластуна. Уточнення потребував би ще перший обов’язок пластуна — вірність Богові та Україні. Обов’язок вірности Богові, наново осмислений, пояснив нам у своєму глибоковдумливому зверненні до Першої Сесії Пластового Конґресу Другого пл. сен. о. д-р Іван Гриньох. Обов’язок вірности Україні теж вимагав уточнення інтерпретації, і тому постанови Третього Збору КУПО визначили поняття України не лише як етнічної території, але й духової спільноти усіх українців у світі:

Україна — це не тільки етнічна територія, але й ціла українська спільнота, поселена на прадідній землі українській, чи й поза її межами, а зокрема, це її церква, мова, культура та інші духовні й матеріяльні надбання, здобуті упродовж довгих століть її історичного та сучасного існування.

Там теж вияснене розуміння вірности Україні в умовах постійного поселення поза межами України. Вірність Україні і служба для неї в обставинах тривалого поселення поза її межами практично проявляється:

(а) у зберіганні української духовости та сприянні розвиткові української культури, предківської віри, мови, звичаїв і традицій;

(б) у намаганні органічно зберігати українську родину, як основну складову частину української спільноти;

(в) у підтримці змагань українського народу аж до повної державної самостійности.

Провід першого окружного табору юнаків «Сокіл» на пластовій оселі «Вовча Тропа» в 1953 році. Стоять від права: Микола Кравців, ЛЧ — заступник бунчужного, Микола Василик, ЧОК, Роман Алиськевич, ЛЧ, Юліян Крижановський, ЛЧ — керівник програми, Ярослав Падох, ЧК — командант, Богдан Сірий, Богдан Ковалик, ЧК, Петро Содоль, ЛЧ, Любомир Онишкевич, СМ — писар, та Андрій Навроцький, ЧОК. Клячать від ліва: Славко Паливода, СМ, та Олесь Пясецький, ЛЧ. Сидять від ліва: Богдан Андрушків, СМ та Андрій Головінський, ЛЧ

Ці ствердження могли б бути для нас вистачальними, коли б не було їх різної і широкої інтерпретації. Час від часу усе наново виринають суперечливі погляди щодо нашого відношення до України і до держави, якої ми є громадянами з уродження, або через натуралізацію. Я пригадаю різні концепції розв’язки цієї проблеми.

Першою виринула концепція двох батьківщин, яка розглядала наше відношення до України і до країн поселення в одній площині, уважаючи батьківщиною і Україну і країну поселення. Ствердження, що батьківщина — це не є країна, в якій живемо, чи народилися, чи є її громадянами, — а країна наших батьків і то в широкому розумінні цілого ряду поколінь наших предків, ясно заперечує можливість першої концепції.

Друге визначення цього відношення подав пл. сен. Василь Маркусь. Він говорив про дві мірки патріотизму пластуна, у відношенні до України і до країни поселення, та пропонував замінити гасло Україна на ширше гасло батьківщина, в розумінні: нова країна — батьківщина; духова батьківщина — Україна. До цього подвійного, політичного і чисто духового поняття батьківщини він пропонував унести ще третє, соціологічне — спільнота, що охоплювало б українську спільноту даної країни, українську спільноту в розсіянні та український нарід взагалі, тобто спільноту кровного й духового зв’язку. І знову ж і ця концепція, що сполучує одним поняттям батьківщини Україну і країну поселення, є, як і перша, для нас несприйнятна. І вкінці, розв’язка уродженця Канади, тодішнього заступника Президента СКВУ, Івана Сирника, нам на нарадах СКВУ у його “вірую”:

Я є громадянином країни мойого поселення через натуралізацію чи народження. Як її громадянин, я шануватиму її демократичні вільності. Я користуватимуся тими привілеями і правами, які країна своєму громадянинові дає, пам’ятаючи одночасно, що ті права і привілеї накладають на мене певні відповідальності.

Я братиму участь у її багатогранному житті — в політиці і економіці, у шкільництві та освіті, і на всіх ділянках її життя. Крім громадянства моєї країни, я ще маю своє окреме громадянство. Я українець і своєї української духовости я за ніяку ціну не зречуся. Я не можу зректися свого українства, так, я не можу зректися своїх батьків і сказати, що їх у мене не було ніколи. Я можу змінити своє державне громадянство, переїхавши в іншу країну й прийнявши там нове громадянство, але я не можу змінити свого національного роду. Як громадянинові українського роду, доля країни моїх предків лежить мені близько на серці, xoчa я не конечно сподіваюся поїхати в Україну жити, хоч би й вона завтра звільнилася з кайданів окупанта, але я робитиму все, що в моїх силах, з позицій мого державного громадянства, щоб допомогти українському народові визволитися і відновити свою суверенну соборну державу.

Думаю, що таке ставлення справи дуже переконливе, зокрема тому, що виходить від уродженця однієї з країн нашого поселення.

Справа нашої національної ідентифікації та вживання української мови була вже вичерпно дискутована. Тут лише треба б ще раз підкреслити безумовну вимогу володіння українською мовою до тих, що їх приймаємо до Пласту. Пізніше вони плекатимуть свою українську мову на рівні свого загального інтелектуального розвитку.

Отже, ідейні основи пластового виховання незмінні, їх треба подати молоді в ясному, короткому сформульованні, із якнайосновніше розробленими інтерпретаціями, щоб вихованки могли розв’язувати кожночасні труднощі й знаходити потрібні їм відповіді, згідно з дійсними напрямними пластового виховання.

Джерело: Із матеріялів Комісії ПКД, Пластовий Шлях, ч. 1 (32), січень-березень 1972. – С. 7-10.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *