Юрій Шанта: Бої на Красному Полі, частина 2

Кадр з фільму Тараса Химича "Срібна Земля", 2012

Перед полуднем 16 березня сотня пластунів, хустських гімназистів, вирушила поїздом на підмогу семінаристам на Красне Поле. Який військовий матеріял представляла собою ця сотня? Доктор Володимир Бірчак подав цікаву розмову про цю сотню:

«– Яка наша сила? – питаю знайомого інженера …

– Перший раз у житті мають кріси в руках. Коли я їм роздав ґранати, на цілу сотню тільки один умів обходитися з ними й їх кидати. А я маю їх вести в бій».

Гімназист, що вмів кидати ґранати, міг бути Іван Рак (що вже відбув військову службу в чеській армії і міг бути тим третім кулеметником). Тим знайомим інженером Володимира Бірчака був поручник інженер Калюжний, третій член команди цієї сотні, а тими молоденькими січовиками були пластуни, учні хустської гімназії… Це були 16-18 річні юнаки. Виноградівські семінаристи в більшості були вже дозрілого віку.

Мадяри продовжували обстрілювати поїзд мінометами. Було питанням короткого часу, коли поїзд вилетить у повітря з амуніцією і ґранатами на підлозі. Бачу, між трьома членами команди зав’язалася дискусія.

Святкова хода пластунів на Святі Матері. Cтепан Стойка крайній зправа у першому ряді. Хуст, 17 травня 1936 року

Святкова хода пластунів на Святі Матері. Cтепан Стойка крайній зправа у першому ряді. Хуст, 17 травня 1936 року

Поручникові інженеру Калюжному імпонує наша позиція за залізничним насипом, і він настоює, щоб ми ставили там опір. Другі два члени команди були не менш завзятими патріотами, але вони були краще обізнані з модерним способом ведення боїв. Вони знали, що користуючись панцерною зброєю, ворог ішов на оточення, а потім винищував противника. Минулися часи позиційного способу ведення боїв з часів Першої Світової Війни, коли піхотинці окопувалися напроти ворога і обстрілювали його в окопах.

Життя сотні гімназійних юнаків висіло на волоску, сотня була у ворожому запіллі… Два молоді старшини, маючи модерний військовий вишкіл, знали це. Вони не робили собі ілюзій, не маючи ні одного кулемета для сотні із військово невишколених юнаків. Тому постановили не вступати в бій. Севлюшські пластуни були вже розбиті, не потребували підмоги. А засідання Сойму вже закінчилося ще вчора і делеґати від’їхали з Хусту.

Хоча б ми могли стримати наступ мадярів на двітри години, але за яку ціну? Не гаючи часу, вони дали наказ входити у вагони. Ми приїхали до Хусту без перешкоди під обстрілом мадярських мінометів.

Виноградівських і хустських учнів шкіл оминула трагедія Крут… Але не оминула трагедія Крут на Красному Полі інші два відділи січовиків, що прибули туди з Хусту…

Дальші події біля залізничного насипу були доказом того, що М. Киштулинець та А. Цуга правильно передбачили реакцію мадярів на приїзд поїздом гімназистів перед залізничний закрут біля сіл Копаня і Рокосово. Пізніше там був комендант робітничого відділу січовиків Криськів зі своїм відділом, то з’явилися мадяри з наміром атакувати відділ.

Відкриття Сойму Карпатської України

Відкриття Сойму Карпатської України

ШЛЯХ ДО ВОЛІ В РУМУНІЮ СКІНЧИВСЯ
МАДЯРСЬКОЮ НЕВОЛЕЮ У ВЕЛИКОМУ БИЧКОВІ

Відступивши з Хусту, січовики плянували поставити мадярам опір на Гуцульщині. Але коли мадяри зайняли Вел. Бичків, мені, разом із іншими січовикам, довелося відступати вбрід через Тису в Румунію.

В трясовині над Тисою я мав нагоду побачити, які перевтомлені, вичерпані були хустські січовики. Врилася в пам’ять подія, яка трапилася безпосередньо перед нашим переходом вбрід через Тису в Румунію. Ми опинилися в лозинні над Тисою, де нас наші командири зупинили, перевіряли глибину Тиси, заки рушити вбрід через неї. Хлопці, що були довкруги мене, січовики хустського ґарнізону, попадали як снопи на засніжену, замерзлу землю. Неначе їх хто підкосив. Може за півгодини прийшов наказ швидко рухатись вперед. Цей наказ пішов кругом, а хлопці не підносяться із землі. Всі були надто змучені. Справа в тому, що в Хусті вони були на поготові починаючи з 3-го березня, коли генерал Прхала прибув із Праги знову в Хуст, щоб роззброїти Січ, тому хлопці не висиплялися й не доїдали на протязі двох тижнів, а останні ночі мусіли бути все на поготові, тому взагалі не спали.

Довелося трохи задовго підганяти заспаних хлопців, заки всі підвелися на ноги і хитаючись, все ще заспані, потягли за собою ноги в напрямі Тиси. Наказ ловитися за руки і то не за долоні, а за зап’ястя, і заходити в зимну березневу купіль в Тисі. Наша спроба перебристи прудку, глибоку Тису в половині березня була пов’язана із ризиком потонути під напливом велетенських льодових криг. Лід вже топився, коловся і плив вниз на хвилях Тиси. Вода сягала попід пахи, рвучка, готова пірвати і понести на своїх хвилях кожного, хто би відірвався від ланцюга, створеного хлопцями. В. С. Чарторийський згадує, що хтось таки втопився, переходячи вбрід Тису. Перейшло нас в Румунію 273 особи, в тому числі біля 50 уніформованих січовиків, більше було неуніформованих січовиків, але переважаюча більшість були цивільні українці-біженці.

Мороз робив своє. Одяг швидко почав замерзати, коли вийшли з води. Нашим щастям було, що на другому боці Тиси є українське село, той самий Бичків, відділений Тисою від Закарпаття.

Румунські прикордонні вояки прийняли привітно відчайдушних українців. Гостинні українські селяни прийняли нас до своїх хат, деякі з них порозпалювали вогонь в печах, на які ми повилазили і до ранку досить добре підсушилися. На диво, не доводилося чути, щоб хтось зпоміж нас дістав запалення легенів, хоч не все доходило до загального відома, що діялося під час і після переходу через Тису. Хтось таки міг добре перестудитися.

Ранком 18 березня румунські вояки позабирали від нас рушниці й набої, а нас згуртували у місцевій школі.

Місцевий український греко-католицький священик зібрав між селянами хліба, молока та кави, вгостив нас сніданням. Нас почали реєструвати, але якраз тоді, коли прийшла на мене черга, перестали реєструвати.

Чотар Володимир Граб-Федак передав кожному з нас по 20 чехословацьких корон.

Невдовзі прийшов наказ виходити на подвір’я і вставлятися в двійки. Вставилися. Десь там взявся поставний румунський військовий майор, в елеґантній уніформі, на відміну від рядових вояків, які були скромно умундировані. З його уст посипалися незрозумілі нам прокльони. Він підступив до січового старшини в першій двійці, вдарив його кілька разів по обличчі і почав зривати погони з його мундиру і при тому люто лаявся. Тим січовим старшиною був поручник Степан Сулятицький, комендант Коша в Хусті. Відчувалася якась загрозлива небезпека, але мабуть мало хто з нас передбачав, що нас дальше чекає…

Річка Тиса, кадр з фільму "Срібна Земля", режисер Тарас Химич, 2012

Річка Тиса, кадр з фільму “Срібна Земля”, режисер Тарас Химич, 2012

Наказ вирушати з місця, але в східньому напрямі, а не в напрямі Сиготу на захід. Маршуємо понад Тису. На другому боці видно хати у Великому Бичкові, а там далі міст через Тису. По спині пробіг мороз. Нас супроводять румунські конвоїри, щокілька кроків один від одного, пильнують, щоб ніхто не виступив з ряду. Доходимо до мосту і бачимо, що перша наша двійка повернула вліво на міст… Передають нас мадярам у руки!

Зі мною у двійці по правому боці маршує Юрій Гвоздулич, мій колишній шкільний товариш із горожанської школи у Великому Березному. Бачу, він почервонів від переживання. Мені також зробилося гаряче. Швидко витягнув я січовий членський квиток з кишені, подер на куски і викинув, щоб затерти сліди, що я був реєстрованим січовиком. Січових одностроїв ми виноградівські січовики не мали, тож не було доказу, що ми є січовики.

На другім боці мосту у Вел. Бичкові нас перебирають місцеві мадярські ґвардійці. Один з них, молодий ґвардієць, єхидно підсміхається і вітає нас словами: «Такі красні хлопці!» Нас супроводжували сумні погляди місцевого українського населення, яке боляче переживало нашу неволю. Не бракувало навіть місцевих парубків, що носилися з відчайдушною думкою спробувати силою визволити нас, як мені пізніше розповідав Микола Кузьмик з Бичкова в 1950 році у Чехословаччині. Звичайно, це була б безвиглядна справа пробувати звільнити нас з пазурів військової варти, озброєної кулеметами. Ув’язнили нас в горожанській школі у Великому Бичкові. Всі ми, що ризикували потонути в Тисі, шукаючи в Румунії волі, раптом опинилися в мадярській неволі. Ми січовики, які щойно щасливо пережили бої з мадярською армією і не попали в полон, тепер раптом опинилися в лабетах тої самої мадярської армії. На жаль, наш відступ не закінчився успішно.

Джерело: науково-мистецький часопис “Екзиль”, ч. 3, 2018, Гражда


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *