Михайло Бажанський: Пласт в Карпатській Україні

Закарпатські пластуни, йомвірно - ужгородські, 1920-ті роки, фото з Пластового музею у Клівленді

Засновники пластових частин, співзасновники, організатори, довголітні діячі

Перелік в абетковому порядку:

  1. Алиськевич Андрій (1870—1949)
  2. Алиськевич Богдан — Канюк
  3. Балицька Наталка
  4. Бандрівський, 1923, Ясіня
  5. Бачинський Леонід, 1924, Перечни
  6. Біличенко Михайло — Кобза
  7. Бірчак Володимир (1881—1945)
  8. Бірчак Ростислава — Незабудька
  9. Блистів Олександр — Гайдамака (1916—1939)
  10. Вахнянин Остап, 1923, Ужгород (1890—1932)
  11. Велигорський Михайло, 1925, Мукачів
  12. Ворон Андрій, 1925, Рахів
  13. Гайдукевич, 1925, Мукачів
  14. Гірна Іванка — Згода Демчук, Берегів
  15. Дідик Андрій (1891—1931), 1921, Берегів
  16. Заклинський Богдан, 1924, Бичків
  17. Заклинський Корнило (1889—1966),
  18. Бронець Комаринський Володимир — Клен (1906—1981), Хуст
  19. Лукач Ольга — Паприка
  20. Москалик Петро, 1924, Тячів
  21. Пап Степан — Пугач, пізніше — священик
  22. Ревай Юліян (1899—1979)
  23. Роман Іван
  24. Романюк Леонід (1898—1984)
  25. Рубинович Богдан — Беркут (1912—1975)
  26. Устиянович Анна — Береза
  27. Чичура Августин
  28. Шепель Яків — Бульба
  29. Шерегій Августин-Юрій — Грім
  30. Шерегій Євген — Горілок (1910-1985)
  31. Штефуца Михайло — Блеск

Роздумування над прочитаними книгами

Дотепер небагато написано про діяльність пластової організації в Карпатській Україні. Що стосується книг, виданих за останні тридцять років, то тільки кількома рядками згадали Пласт два автори: д-р Петро Стерчо і д-р Юліян Химинець. Найціннішим вкладом в історію Українського Пласту на Закарпатті на сьогодні є “Пластовий Альманах” о. Степана Папа-Пугача. Автор, маючи можливість заглянути в офіційні протоколи й комунікати Крайової Пластової Старшини, – використав їх для створення згаданого альманаху. На жаль, не з вини автора, пляновані доповнення не ввійшли до видання. Манускрипт, очевидно, затримався в підготовчому періоді. Мабуть, реченець умови з друкарнею вигасав і альманах пішов у призначений час до друкарні у тому вигляді, який мав.

Великий жаль, що так сталося, бо гарний альманах має деякі недоліки. Наприклад, в офіційних повідомленнях подаються прізвища командантів та членів командного складу, а насправді їхні функції дуже часто виконували інші. Це тому, що офіційні рішення западали в квітні чи травні даного року, а в липні ті особи були перешкоджені, і на їхнє місце в останній хвилині покликувано інших, які були до диспозиції.

Є недотягнення в географічних згадках. Говориться, що ріка Пінія була границею між хлоп’ячим табором й дівочим в Солочині. Насправді, ці табори ділив невеличкий потічок, властиво неглибокий яр і зарослі кущі. А Пінія пливла по західньому боці обох таборів.

На стор. 60 говориться, що “на Богослужения ходили до церкви в Солочині або Голубиннім”. Пластунки і пластуни маршем відходили щонеділі з пластового табору в Солочині до церкви в Поляні, – три кілометри на північ в напрямі Карпат.

З цією церквою в’яжуться довголітні спогади й одна пам’ятна розмова з її парохом. По виході з церкви молодь збиралася і формувалася по частинах. Вийшов пан-отець, прощав пластунство та дякував за участь у церкві. А найменшим поставив питання: “А то ви, дітоньки, всі з тої України?” — і показав рукою на гори Карпати. Молоденькі отягалися з відповіддю. За ними стояв Петро Янута, тоді на третьому році вчительської семинарії, й так відповів пароху: “Так, ми з цієї України. Я з Руських Комарівців, а інші з різних міст і сіл від Ужгороду до Ясіня”. Настала мовчанка, ніхто не знав, що дальше казати. Тоді команда табору приступила до панотця, подякувала йому за літургію і запросила на пластову ватру, на яку приходило всеньке село Солочин та мешканці Голубинного й Сваляви.

Багато ще дечого можна навести з недоліків видання. Та це не вина автора, який просив у листах допомогти йому. Для того машинопис мав дійти до всіх тих, які своїм знанням мали його доповнити. На жаль, так не сталося. Проте, альманах є справді настільною книгою, що буде служити читачам, передусім історикам, як джерело. Вартість альманаху в тому, що в ньому є докладна хронологія подій, а це найважливіше для історії.

Пластовий табір у Солочині, 1938, з архіву С. Папа-Пугача

Пластовий табір у Солочині, 1938, з архіву С. Папа-Пугача

Картатська Січ, героїчний епілог, будова Картато-Української Держави

У пластових з’єднаннях, від Ужгороду до Рахова і Ясіня, в пластових таборах була вихована пластова молодь, яка внесла багато дечого нового в громадське, культурне та навіть політичне життя всієї Карпатської України. Вона вийшла з ясно зарисованим національним характером і стала рушійною силою всього молодіжного руху, що тоді наростав. Багато пластунів увійшли до новоствореної організації “Народна Оборона“, яка згодом прийняла назву “Карпатська Січ”. Пластова молодь всеціло взяла активну участь у будові Карпато-Української Держави. Підкреслити треба ще раз, – всеціло, бо ж не було пластуна чи пластунки, які в той вирішальний час будови своєї держави стояли б осторонь того великого історичного діла.

Автор “Пластового Альманаху” називає пластунів, які брали участь в боях за Карпато-Українську Державу. Називає загинулих в цій благородній звитязі і замучених мадярами, часто закатованих у в’язницях.

Красне Поле

Красне Поле

Рахів і Рахівщина на топографічному тлі моїх незабутніх споминів

З Раховом і Рахівщиною я знайомий дуже давно. Хочеться ще раз усе пригадати від самого початку, тобто від 1929-го року, коли брати-гуцули Клемпуші довели мене до поїзда в Ясіні, який мав завезти мене на двірець Вільзона в Празі. У політиці це був той час, коли чеська адміністрація висилала українську патріотичну еміграцію, бо та стояла їй на перешкоді в колоніяльних намаганнях асимілювати Карпатську Україну і не дати їй обіцяну автономію. І ось, в той же час, всідає до поїзда і в’їжджає нелегально такий самий емігрант, щоб заступити всіх виселених. Чи це не іронія?

Мені треба було проїхати майже 800 кілометрів і стати на поміч друзям, яким доля призначила здійснити процес освідомлення тієї землі, що почався багато років тому. Вдивляючись у вікно, я бачив, що в’їжджаю в українські землі за Карпатами. Недалеко від Єліна, який я тільки що покинув, по лівому боці, простелилися полонини, чарівні ліси, хижі, а там, в далині, замрячені гори. Чудова панорама лісів, переважно смерекових, живописне пасмо пагорбів, що входили в Чорногірський хребет. Цей край мені дуже подобався. Я полюбив ті чепурні хатки, складені в зруб, охайні, побілені білою й блакитною барвами, вкриті драницею й тесом.

Закріплені в землі, ці хатки витримували вітри, сніги й сильну негоду, бо тамтешня природа, крім краси, приносила й урагани, а в літні сонячні дні нестерпну спеку. Незважаючи на мою ситуацію нелегального в’їзду, я почав мріяти: як було б мені приємно тут осісти і стати жителем у цій гарній природі. Ця мрія не покидала мене впродовж усієї подорожі, аж до Праги. Безнадійна тоді мрія залишила свої глибокі сліди, хоч я осів у Празі, пристосувався до звичаїв емігранта, ввійшов у ту атмосферу, якою жила тоді українська еміграція на початку 1930-х років.

У Празі я познайомився із студентами, уродженцями Карпатської України, прочитав багато літератури, став активним в Українському Пласті та інших організаціях. Тому й опинився в Устєріках, невеличкому поселенні, віддаленому на два кілометри від Рахова. Маленький трикутник врожайної землі, поміж двома високими пагорбами: з одного боку пропливає холодна Біла Тиса, що несе води з-під гори Говерли попри промислову оселю Богдан, а з другого боку пливе ще холодніша, менша, Чорна Тиса, почерез Кваси-Білин і тут, в Устєріках, обі зливаються і творять ріку Тису. В цьому чарівному, прямо казковому куточку, створено пластовий табір, в якому мені доручено керівний пост, бо пластун, призначений на цей пост, спершу вчасно не приїхав. А коли приїхав, то через різні перешкоди не зміг заступити на призначену посаду і передав свій пост мені.

Табір був нечисельний. Пригадую собі юнаків: Балицького, Богуна Івана, Триша Тараса, братів Юдів та інших. Власники землі були дуже зичливі, йшли нам назустріч всіма благами, які в таких випадках потрібні для кращого життя в таборі. Інтелігенція Рахова й околиць була натхненна нами. Приїздили обоє Юськових, Фроляки, Вагилевич Кость – поет, Далібор, Ворон Андрій, а понад усе затямився поет Ю. Боршош-Кум’ятський, – приємний, культурний, завжди готовий допомогти. Крамничник Юда, хоч прізвище в нього дивне, але душа українська. Всі вони приносили до табору дивовижні історії свого життя та життя гуцулів. Запрошували до себе в гості. На той час я став власником велосипеда, яким мав змогу діставатися у вільних хвилинах від занять до Рахова й околиць.

Пластовий табір в Кобилецькій Поляні, 1925

Пластовий табір в Кобилецькій Поляні, 1925

При денній праці в таборі, я мав велику приємність вдивлятися в Рахів, Тису й пагорби по двох боках заселених просторів. Серединою міста йшла головна дорога з Ясіня до Требушан — Великого Бичкова, мужні жителі якого колись воювали з турками; крамниці в місті, по двох боках дороги, задовольняли потреби мешканців, – давали змогу прожити з прибутків. По лівому боці був залізничний двірець, на пагорбі стояла гарна церковця, а довкола розкинувся гуцульський Рахів. Понад головною дорогою, по правому боці, був поштовий уряд, він містився у приватному домі Івана Фроляка, який був одночасно й начальником пошти.

Далі – кілька крамниць. Від головного шляху відділялася маленька доріжка, що вела до Буркуту. Це також і назва мінеральної води, досить лагідної, подібної в дечому до Маргітки з Лугів коло Сваляви. Ще далі – площа, власником якої був Фроляк, на ній пізніше побудовано його ж заходами Дім Просвіти. Головний шлях вів до Берлебашу, Великого Бичкова, Лугу і Требушан. А по лівому боці, на висотах, розстелилася Кобилецька Поляна, а за нею – Косівська Поляна і Розсипка. Між Берлебашем і Требушанами є так звана “середина Європи”. Тут північ сходиться з півднем, а захід – із сходом. Це щасливе місце Бог призначив Карпатській Україні. В насолоду туристам усього світу, а фотографам – на радість.

Рахів мав багато свідомого українського населення. Свідомість та не проявлялася голосними кличами, але в душах людей було сильне почуття приналежности по крові до великого українського народу, що проживав там, за Карпатами, від Ворохти, Жаб’є до Львова й Києва. Це населення в минулому дало багато доказів своєї свідомости. У Рахові тоді було близько дванадцяти тисяч мешканців. Скарбами цього краю були ліси, мінеральні води та мармур.

Жителі Рахівщини носили постоли, такі ж як і по другому боці Карпат, одягали киптарі й майстерно розшиті киптарики з узорами. Вже де-не-де появлялися міські штани з фабричного матеріялу. Крисані замінювались капелюхами або шапками. Топірців у звичайні дні не було видно. Топірці, різьблені, інкрустовані мосяжем, прикрашували гуцулів у неділю. Приходили з топірцями навіть до церкви, закладали їх за різнокольоровими пасами.

Тут хочеться нагадати деякі досі не забуті події: одного серпневого дня о. Христофор Миськів отримав дозвіл від пароха відслужити святу літургію в церкві Рахова. Як першорядний проповідник він виголосив патріотичну проповідь, після чого отець парох сказав отцеві Христофору, що той не може тут довше залишатися, бо в Рахові за ним шукає адміністрація.

“Ваша проповідь викликала реакцію, я сам радий, що мої парафіяни послухали такої проповіді”, – сказав о. парох. В той час надійшов інспектор поліції і радив о. Христофорові покинути негайно Рахів, бо в його бюрі є наказ відправити його до Праги.

Часто згадується мені о. Себастіян Сабол, відомий також як поет Зореслав. Ступав тими ж самими слідами. Загостив до Рахова, брав участь в урочистостях 13 і 14 серпня 1938 року. Своєю участю додав нам багато сил для продовжування започатого великого діла в піднесенні свідомости Рахова і всієї Карпатської України.

Детройт, відзначення 60-річчя Зореслава

Детройт, відзначення 60-річчя Зореслава

У Рахові стало дуже активним туристичне бюро, з великим модерним будинком “Туристичним домом”, під шільдом якого приховувалася колоніяльна політика. З різних пільг того багатого підприємства користали тільки чехи. В “Туристичному домі” кожного вечора гуділа музика, відбувалися танці, забави, тобто чехи зустрічалися на своїй колонії, якою для них був Рахів. Більшість продуктів вони купували в Чехії або на Словаччині. Дуже мало залишали свого гроша в місцевих підприємців, щоб не розбагатіли тубильці.

З Рахова, властиво з Устєрік, розходилися два тверді шляхи, один йшов на Білин, Кваси, Кевелу – до Ясіня, а другий вів частинно серпентиною попри промисловий осередок Богдан, в якому на річці Біла Тиса побудовано потужну греблю, модерні шлюзи, де на кілька днів зупинялася вода, а в той час робітники приготовляли дараби для сплаву по Тисі.

Дараби, цупко пов’язані мотуззям і м’яким пруттям, гнали рвійно водою, розбризкували її хвилями по берегах, з чого не зовсім були задоволені власники надбережних забудувань, пасік, культивованих городів та навіть пасовиськ. Часто схоплені водою колоди, гнані хвилями Тиси, вдаряли в надбережну садибу чи немилосердно нищили городину, яку так пильно власник приготовляв на ярмарок. Часто я чув, як власник викрикував навздогін дарабам: “А смерека би тя втяла!”. Ніхто не звертав на те уваги. За тим підприємством, що безжалісно нищило українські ліси, стояв чужий банк і його всесильний капітал, який платив за дерево, бо воно було найкращою сировиною на папір та інші вироби.

В Богдані мав крамницю українець Корженьовський, донька якого Агафія ставала у великій пригоді при доставленні підпільної літератури в Галичину та Буковину. Брала з собою дві чи й три валізки, а батько з Рахова візочком доставляв їх у свою крамницю, з якої ми у відповідний час забирали це на Говерлу.

Поминувши Богдан, дорога веде до маленького селища Луги, яке є прощею для шанувальників пам’яток минулого. Такою пам’яткою є церковця, а коло неї могила Заклинської, дружини Алексія Заклинського, пароха Старих Богородчан, який написав вірша і викарбував його з чотирьох боків твердого надмогильного каменя. (Література: Алексій Заклинський: “Записки… о. приходника Старих Богородчан”. Львів, 1890 р. стор. 144. Видання “Червоної Руси”. Друге видання вийшло в 1960 році в Торонто).

З Лугів вже не було твердої дороги. Вела вузька доріжка, де-не-де заросла травою. А потім — тільки стежка, яка підносилася все вище й вище, аж до підніжжя Говерли (2058 м, точна висота г. Говерла – 2061 м.н.р.м, прим. 100 кроків). У тих околицях протікає потічок Бальцатур і вливається в Білу Тису. Розкішна дика природа, в якій ще вільно проживає всяка звірина. Чорногірським хребтом проходив кордон між Чехо-Словацькою республікою і Польщею, а коло гори Стіг — границя з Румунією. Висота того Чорногірського хребта становила до 1800 м понад рівнем моря.

Перед самою Говерлою був наш відпочинок в колибі “Прогноза”. Так її називали вояки Першої світової війни. Ми її поновляли, і вона в цьому незайманому затишші була нашим пристановищем, відпочинком по досить трудній дорозі, закритим місцем перед всяким ворогом. За десять років ніхто непокликаний не зайшов до неї, з неї ми виходили на гору і на умовленому місці, в умовленому часі, передавали літературу і все, що було призначене для підпільної праці в західних українських землях. Так еміграція з Праги помагала материкові. Колиба була настільки закрита гущею кущів, що нікому не спадало на думку, що триста метрів від стежки могло бути якесь інше життя. Перед своєю смертю мій друг просив мене, щоб я написав про “Прогнозу”, бо вона, за його словами, заслуговує на те, щоб про неї було згадано в історії підпільного руху. Отже, “Прогноза” — це символ проробленої праці. Її вартість тепер у тому, що вона не колиба, а історія.

Друга дорога з Устерік, частинно крита асфальтом, вела почерез селища Білин, курортний осередок Кваси, Кевеле, аж до Ясіня. Над Квасами височів Петрос (2022 м, точна висота г. Петрос – 2020 м.н.р.м, прим. 100 кроків), що перекликався з Говерлою (віддаль у повітрі може один кілометр). Ми плянували, як би так інсталювати линви й перекидати туристів з гори Петрос на Говерлу. Мрії молодих пражан…

Закарпатські пластуни, йомвірно - ужгородські, 1920-ті роки, фото з Пластового музею у Клівленді

Закарпатські пластуни, йомвірно – ужгородські, 1920-ті роки, фото з Пластового музею у Клівленді

Кваси — це суто гуцульське село. Кліматичний курорт із санаторією та кількома меншими забудуваннями. В той час було там понад тисячу жителів. Керівником санаторійних забудувань був українець-еміґрант. Незвичайно здібний, якщо б дали йому можливість, міг поставити підприємство на високу скалю. Але було в нього багато перешкод, про які годиться тут згадати. Директор дбав про оселю Кваси щиро, як справжній лікар. Боровся проти всяких перешкод як лицар, без хитрощів. Мені по сьогодні залягли у пам’яті його слова:

“Дивіться, цього літа я дістав згоду від двох молодих студентів медицини відбути службовий час у мене. Тут мешкальні вигоди, гарне повітря, якого немає в інших місцевостях. Але одного з них покликали до війська, чого майже ніколи не буває. Все звільняють або продовжують реченець. Є інші перешкоди. Ще перед сезоном замовив у Пєштянах десять ліжок для санаторії, які я міг розкласти в павільйоні. Маю багато зголошень, саме тих, які вже були в мене. Хтось так пильно стежив за великим успіхом, що вмів ударити в найболючіше місце. Ліжка лежали в Пєштянах два тижні, а три тижні ще пробули в дорозі, так що прийшли вже по сезоні. Декотрі пацієнти погодилися спати у звичайних ліжках, а декотрі від’їхали”.

Отже, колоніяльна політика була тиха, не криклива, як у Галичині чи в Румунії. Закрита. Не розбудовувати Карпатської України. Не давати субсидій або давати дуже мало.

Понад Раховом, лівим боком, почерез полонини можна зайти до Кобилецької Поляни, а далі — до Косівської, Розіщної, аж до Верхньо Водяного (Апші). Чудові полонини, позолотою вкрите листя дерев, шовкові трави, потічки. Райдужна природа: в цих околицях від 1934-го року почали таборувати пластуни і назвали свій табір “Гуцульський”. Гостинне навікілля уможливило гарну розбудову.

За великим пагорбом було маленьке поселення, що звалося Новоселицею. Славилося воно гарними здоровими дітьми, чепурною школою, де навчав Кость Вагилевич, поет, який писав тоді під псевдонімом Далібор. Я брав його вірші після вакацій до Праги і розсилав по виданнях культурно-освітньої референтури.

Згодом у Празі він видав першу збірку поезій “Україна непоборна”, яка мала великий успіх. А пізніше випустив нову збірку на релігійні мотиви. Наклад лежав у друкарні, книжка не мала щастя на книгарському ринку. Вагилевич повернувся до Праги, де й помер.

За пагорбом Красної полонини могутньо видніла своїм кам’яним торсом Близниця, що знаходилася на висоті 1883 метри понад рівнем моря. Кожного року ми не оминали її. Близниця — це вийняток у Чорногорі. Росте тут білотка – едельвайс – звана альпійською, а її сестра росте в Татрах. Ми не рвали її жадібно. Наш провідник забороняв. Він хоч і технік, але природу любив несказанно. За нашими відомостями, альпійські едельвайси росли тільки на Близниці. Цей провідник, мій приятель, дуже суворий, твердий чоловік, керівник нашої прогулянки, звертав увагу кожному, щоб ніхто не посмів зривати білотку. Сам майже побожно пригортав кожну рослинку землею, вирівнював, якщо вітер чи заяць, перебігаючи, надломив її. До речі, тут варто буде зробити екскурс в цікаве порівняльне назовництво. Первісна назва німецька чи австрійсько-швайцарська: едельвайс. В українському перекладі, шляхетно — біла квітка. Літературна назва — білотка. Поляки неправильно назвали її шароткою. Росте білотка переважно в Альпах, але хтось, нехай йому Господь дасть щастя в небі, заніс цю квітку в Близницю, українську частину Карпат, далеко від її батьківщини — Альп. Людина чи неспокійний вітер? Якось я прочитав, що хтось із любителів едельвайсів перещепив цю квітку в іншій місцевості Рахівщини. Чи це правда, провірити не пощастило.

В черзі за обідом на таборі в Поляні Кобилецькій, 1920 рр.

В черзі за обідом на таборі в Поляні Кобилецькій, 1920 рр.

Будівництво Дому Просвіти в Рахові почалося ще в 1937-му році, а може, й на рік раніше. Немолодий вже тоді Іван Фроляк копав землю під підвалини. Майже не мав помічників. Але згодом прийшло більше рук до праці. Це сталося завдяки поетові Ю. Боршошові-Кум’ятському. А посвячення дому відбулося вже 1937-го року, в часі з’їзду молоді. Пам’ятаю, як до Боршоша-Кум’ятського звернулися, щоб він виголосив слово до зібраних на посвяченні. “Все буду робити, бити молотком цвяхи, носити дошки, але промов виголошувати не буду. Звернітеся тут до тих, що вміють говорити”. Скромний патріот Боршош-Кум’ятський, учитель, поет, не любив високопарних слів. Його вірша про чудовий Рахів віддеклямувала тоді дружина Августина Шерена, Анничка.

1937-й рік давав запоруку, що ініціятива щасливо пройде, і всі городяни Рахова й околиць стануть до праці, а 1938-й рік буде завершений успіхом рахівців. Того ж таки літа з’їхалося до Рахова все, що жило патріотичним духом всієї Карпатської України. Мені пощастило бути свідком святкувань, фотографів було багато, і я між ними. Мій приятель з двома апаратами, з одного боку, а я — з другого, зазняли на фотографічну плівку все найкраще, що там було. Знімки мого друга вийшли краще, і він опублікував їх. Мої знімки залишилися в архіві. Чудом збереглися після всіх переїздів, пригод, кацетів, вандальства та інших турбот мого бурхливого життя.

Нас там, “молоді” з Праги, було чимало. Ми працювали всюди, брали участь у походах, розмовах, підсилювали мажорний настрій. Деякі з нас помагали в піснях, хороводах, танцях тощо. Від Дому Просвіти до площі, де відбувалася маніфестація, тротуари були заповнені гостями з Хусту (найбільше), Мукачева та Ужгороду. Україна Карпатських гір вперше заговорила маніфестацією, якої дотепер не було. Пам’ятаю деяких промовців, які притягали до себе маси сповненими любов’ю до свого краю словами.

Маніфестаційний похід порядкували члени Просвіти з опасками на рукавах в національних українських барвах, а також пластунки і пластуни. Пластова молодь, улюблена людьми, відіграла значну ролю в тих урочистих днях. У загальному вони таборували в двох кінцях Рахова. Велика частина пластунок і пластунів, які приїхали залізницею, отаборилися на околиці Рахова, недалеко від мосту. Під час промов вони стерегли південну частину маніфестаційного зібрання. Деякі відсвіжували себе, була велика спека, а деякі переодягалися у національне вбрання, щоб взяти участь у народних танцях.

Історична маніфестація скінчилася гарячими піснями, що виливалися мелодіями з глибини душі. “Ще не вмерла Україна” вперше прозвучала в Рахові публічно. Хто тільки йшов, маніфестував українським прапором, приготованим, вишитим і вигаптованим українським жіноцтвом Рахова, Бичкова, Апші й Ясіня.

“Слава Україні!” – гучно лунало понад Тисою, полонинами, досягало Чорногори. Маніфестація, якої не можна забути.

Як можна забути могутні хмари, що пливли по небу, понад лісами, смереками, що, обгорнуті передранковою тишею, видавалися таємними статуями під готичними святинями? Як можна забути громаддя скель понад серпентиною на шляху і безмежні дубові, букові, соснові ліси; а там, за ними, в далині, плаї з овечими отарами? Як можна забути райдугу чарівних барв природи і неповторних жителів Карпат?

Вози, автобуси, залізниця — рознесли по всіх усюдах учасників свята з глибокими спогадами і словами про долю землі, що бореться за самостійність. “Як не тепер, то завтра”, – так писав віщий поет Зореслав у вірші “Завтра”. Завтра в заграві, завтра у вогні прилине на білому коні окрилений лицар казковий із прапором в дужих руках.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!