Рогожа Роман, інженер

Роман Рогожа

Колись (2007 року) мені в редакції “Пластового шляху” прийшов прецікавий спогад про активного в Україні пластуна Романа Рогожу (9 липня 1913 – 12 серпня 2006). Але, на жаль, текст був лише на одній сторінці, без авторства і без закінчення. Хто його писав — ми так і не змогли довідатися. Можливо, хтось впізнає?

Спогад про Малу

12 серпня 2006 року відійшов від нас у засвіти Роман Рогожа – Мала, інженер, пластун, спортовець, зразковий громадянин і добрий друг. Прожив він 93 роки. Хочу тут кинути жмут моїх споминів про наші спільні переживання.

Я запізнався з Романом ще в 1937 році, коли я старався дістатися на студії механічної інженерії на Політехнічному Інституті у Львові. Це було ще тоді, коли Західна Україна була під польською окупацією.

На Політехніку вимагали вступний іспит, дістатись туди було досить тяжко, зокрема через горезвісний “numerus clausus”. Тут потрібне пояснення: “numerus clausus” – це було обмеження польською владою числа прийнятих на студії “національних меншин”.

Українці, мимо того, що були більшістю населення на своїй землі, уважалися польською окупаційною владою за меншість. Другою меншістю були жиди, які зазнавали від польської сторони особливих принижень. Отже, треба було приготовлятися до вступного іспиту. Іспит був з трьох предметів: математики, фізики та начеркової геометрії. В гімназії не вчили нас начеркової геометрії, отже, треба було вчитися цієї дисципліни від початку. У літі 1937 року я поїхав до Львова, щоб взяти участь у підготовчому курсі, який улаштувало Т-во українських студентів Політехніки “Основа”.

Курси відбувалися у домівці “Основи”, яка містилася в забудованнях катедри св. Юра. Начеркову геометрію вчив нас Роман Рогожа, і там я його побачив уперше. Він був вже старшим студентом в Політехнічному інституті та одним з активних членів товариства “Основа”. Роман відзначався ясністю думки, був погідної вдачі, з вигляду середного росту, білявий з ясно-синіми очима, добродушний, з великою товариською культурою та завжди чистенько, старанно і навіть елеґантно одягнений. Я відчував до нього особливу повагу та його погляди і поради брав дуже серйозно. Близькі приятелі кликали його псевдом «Мала», це був звичай, мабуть, запозичений з Пласту, – майже всі цікавіші люди, окрім власного імені, мали ще свої псевда, вживані в тісному колі друзів.

Було нас тоді кількадесят кандидатів-українців на студентів інженерії. З великою нетерпеливістю ми чекали на результати іспитів та проголошення, кого прийняли. Нарешті проголошено висліди. Мене прийняли, але багатьох з тих, що казали, що їм іспит теж пішов добре, відкинули. Велика радість! Перший крок в інженерську кар’єру зроблений!

Розпочались виклади. Виявилося, що на 200 студентів першого року механічної та електричної інженерії було нас українців 10, жидів 8, а решта поляки! Тоді було тільки дві політехнічні школи у Польщі: одна у Львові, а одна у Варшаві. Колеги, які не були прийняті, або закинули думку про студії, або поїхали до німецької політехніки в Данціґу (по-польськи Ґданьск), куди дісталося декілька з тих, що могли оплатити свій побут за кордоном.

Опісля я часто стрічався з Романом на спортовій площі «Сокола-Батька», вже як член «Карпатського Лещетарського Клюбу», в якому Роман був одним з провідних членів. На цій спортовій площі стрічалися спортові активісти та патріотична молодь Львова. Переживали ми там спільно інтенсивну фізичну заправу, часті змагання з легкоатлетики і спортових ігор. Взимку КЛК влаштовував часті лещетарські змагання, в основному з плоского бігу, бо близько Львова гір не було. Роман і я завжди брали в цих змаганнях участь.

КЛК мав теж свої човни-каяки в Миколаєві над Дністром і свою “пристань”. Цією “пристанню” була винаймлена стодола у господаря, що жив над самою рікою, й там ми тримали наші човни. Було там яких 7-8 каяків. Ми приїздили до Миколаєва часто в суботи й неділі, а влітку і на довше. Спали ми на сіні у стодолі або під шатрами десь на березі Дністра. Їздили ми нашими каяками по Дністрі та сусідних притоках, як річки Щирка, Верещиця та Стрий. Оскільки ми не мали задовільних матеріяльних засобів, ми приїздили до Миколаєва як хто міг. Залізницею, як були гроші, або ровером, – своїм, або позиченим, – а то й пішки, було це яких 40 км. Ми організували щоліта довші прогульки Дністром до Заліщик або аж до тодішнього радянського кордону до Окопів Святої Трійці, де вливається річка Збруч у Дністер. Окопи, це була польська назва, а по-нашому ця місцевість…..

Джерело: матеріал Оля Свідзинська


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*