Олег Ольжич: Пластовий капелюх

Капелюхи

Він висить в мене в хаті на стіні,
Широкополий, трошечки прим’ятий,
І ось, здається, нині вже вдесяте
Киває і всміхається мені.

Він оптиміст, яких є мало в світі,
І стоїка такого не знайти.
От і тепер: попробував би ти
Шість місяців так на цвяху чипіти!

Але — близька вже довгождана путь
По пралісах, по долах і по горах.
Знов дощ, і спека, і роса, і порох,
Від кого, а від нього не втечуть!

На голові, незручно неспокійний,
Він буде озиратись навкруги:
“Ну, й небеса, іде їх берети?
А хмари! А простори вітровійні!

Наплечник — він обвис, немов мертвяк!
А підтягнися, посоромся, брате!
Гедзь пролетів… (мале, але завзяте!)
І що це ноги шкандибають так?”

Увечері ж — о, де узяти мови!
Ліс — чорна прірва. Небо — оксамит.
А ватра, ватра — дивовижний світ,
Золотоцвітний сад казковий!
……………………………………………
Брати, в нас дужий і зухвалий сміх,
Усе пригадане тут — не єдине;
Стежки далекі, сонце й верховини
Ми відшукали у собі самих.

1934

Олег Ольжич


Найкращий лайк — це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*