Кархут Василь, лікар

Василь Кархут, ЛЧ

Василь Володимир Кархут, син о. Володимира і Наталії Монастирської, народився 1 липня 1905 року в селі Марківці, повіт Станиславів. Навчався в Академічній гімназії у Львові. 4.10.1921 став членом 1 полку ім. П. Сагайдачного (1 гурток Пес). Виконував діловодства скарбника, референта для справ африканської пошти, бібліотекаря. Співредактор гурткової газетки “Пес”, впорядчик гуртка “Тирга”. В УУСП  спочатку в 1 курені ім. Федора Черника, згодом – в 3 курені УУСП “Лісові Чорти”. Зв’язковий 50 (р) куреня ім. О. Вахнянина від 26.10.1927, комендант курінного водного табору на Волині і Поліссі 1929 р. Член ВПРади 1923; референт табору при ВПК (від 27.12.1927). Відзначений ВПК свастикою заслуги.

Життєпис читайте у статті Лук’яна Вардзарука.

 

Лук’ян Вардзарук

З ПЕЧАТТЮ ДУХА

Ще з дитинства Адьо – так з любов’ю рідні називали Василя Кархута – полюбив квіти і тварин. Як тільки зійде сніг, хлопець щодня годинами блукав Марковецьким лісом, що починався неподалік від плебанії за річкою Вороною. За це йому не раз діставалося від матері Наталії (родом із Монастирських). Тут уперше спізнав красу природи, навчився спілкуватися з нею.

У Марківцях, де батько Володимир був парохом, Адьо закінчив початкову школу. Продовжував навчання в Городенківській приватній гімназії, в якій директором був Антін Крушельницький – відомий письменник, редактор, видавець, який прищепив хлопцеві, як і своєму синові Івану – Василевому одноліткові й однокласникові – любов до літератури.

Ішла Перша світова війна. Городенку зайняли російські війська. Тут хлопець був свідком, як українці, солдати російської армії, підняли перед церквою синьо-жовтий український прапор.

У 1919 році Василя Кархута спіткало перше велике горе – в селі Ясенові-Пільному помер на тиф батько. Осиротілим хлопцем і матір’ю заопікувався адвокат Теодор Михайловський – чоловік старшої Василевої сестри Емілії. З їхньою родиною хлопець переїхав до Жовкви на Львівщині, де на Різдвяні свята 1924 року його спіткало друге велике нещастя – нагла смерть матері.

Із “Свідоцтва зрілості № 8” довідуємося, що “Кархут Василь-Володимир навчався в І-ІV класах Городенківської гімназії (1915-1919), V-VI класах Коломийської державної гімназії з українською мовою викладання (1919-1921) й у Львівській академічній гімназії (1921-1923)”, яку закінчив із відзнакою. Ще будучи гімназистом, стає членом товариства “Просвіта”.

Далі було навчання на медичному відділі Українського таємного університету у Львові (осінь 1923-весна 1925), про що В. Кархут цікаво описав у спогаді-нарисі “Буйні дні”, надрукованому в книжечці “25-ліття УЛТ і Медичної Громади” (Львів, 1935). Це були справді буйні дні творчої молодості, що поривалася разом із професорами-патріотами будувати нову вищу українську школу. “На жодному викладі, пізніше в польському університеті, – згадує Василь Кархут, – не сиділося так зосередженим, ковтаючи кожне слово лекції, як тоді, хоч би на викладах описової анатомії”.

А неділями й святами по Богослуженню першокурсники мали розвагу й науку, спостерігаючи, як старшокурсники б’ють “хрунів” – студентів, що, зламавши обіцянку, пішли вчитися до польського університету. “По них били не тільки палиці, – ділиться роздумами автор, – але й муляло почуття національного злочину. Тоді був серед молоді величезний підйом духа й гармонійна однозвучність…”

У студентські роки Василь цікавився психологією розвитку молоді й на основі щоденників товаришів робив аналітичні огляди досліджень своїх колег і друкував ці огляди у “Дзвонах”.

Коли поляки 1925 року закрили Український університет, Василь Кархут став студентом медичного факультету університету Яна II Казимира у Львові й закінчив навчання (диплом № 40) 3 червня 1932 року. Дворічну лікарську практику відбував теж у Львові.

Будучи студентом, стає діяльним членом пластового куреня “Лісові чорти”.

Коли польська влада у вересні 1930 року заборонила офіційну діяльність “Пласту”, найбільшої та найвпливовішої молодіжної організації, розпочалось підпільне створення нових організаційних структур, що продовжували пластову ідею. Було засновано видавництво “Вогні” для випуску пластової літератури, а також однойменний журнал, відповідальним редактором якого до 1933-го був Василь Кархут, широко відомий як автор методичної розробки з організації та діяльності пластових відділів “Перша, друга й третя проба пластуна”, надрукованої окремою книжечкою 1928 року. Журнал “Вогні” не був політичним часописом, однак дотримувався основної мети – виховувати молодь у національному дусі. Він був осереддям тих сил, що продовжували нелегальну пластову працю й не сприймали терористичних акцій.

Про діяльність В. Кархута в організації підпільного ремісничого “Пласту” довідуємося з його публікації “Український ремісничий Пласт” (Сорок літ праці ремісничо-промислової бурси у Львові. Ювілейний збірник. – Львів, 1937. – С. 140-144).

Зрозуміло, що перші літературно-журналістські спроби В. Кархут присвятив якраз пластунській темі. Відбуваючи у Львові лікарську практику (1932-1934), Василь Кархут посилено працює на літературній ниві. Знання й розуміння природи допомогли створити цікаві оповідання про тварин. З-під його пера вийшли дві книжки для молоді: “Гомін з-поза нас” (Львів: Вогні, І933) та “Поклик вольних” (Львів: Видавництво І. Тиктора, 1934).

У 1934 році у Львові вийшла повість “Вістря в темряві”. Для створення самобутньої мистецької палітри оповіді, яка має розвивати уяву читача, автор вдається до сплетення візерунка сюжету повісті з достовірного та вигаданого. Основу цього сюжету становить підпільна боротьба українських націоналістів з окупантами. Національно високосвідому частину народу автор порівнює з тараном, “що міцним ударом трощить запору”, а “рушієм – бажання народу стати вільним”.

Зрозуміло, що як польські наїзники, так і згодом московсько-комуністичні загарбники, не могли не зреагувати ні на твір, ні залишити в спокої самого автора: перші сконфіскували повість, а другі – понівечили все його життя: особисте, творче, наукове.

Не раз спостережливе око В. Кархута фіксувало “благо” цивілізації для матінки-природи у Карпатах: “Гора за горою лисіли й шкірилися до сонця пеньками зрубів. Там, де недавно в тихому шумі розмовляв ліс, п’ялося тепер чіпливе било ожин і малинник глушив молодняк. Місцями гори світили рудуватою голизною”. Своє гнітюче враження від нищення багатства Карпат – лісів – автор відтворив в оповіданні “Володар гір”, в якому господар Карпат – ведмідь – гине при зударі з витвором цивілізації – залізницею. Це оповідання було надруковане в журнальному варіанті 1943 року.

Під час одного з походів пластунів Василь Кархут познайомився зі студенткою Львівської гімназії Теодозією Кижик. Їхнє приятелювання закінчилося одруженням: 18 липня 1934 року батько нареченої, парох села Вищих Луб’янок Збаразького повіту на Тернопільщині, священик Петро, обвінчав їх (Теодозія народилася 22 липня 1913 року в селі Остапйому на Тернопільщині, а померла 25 грудня 1992 в Коломиї).

За порадою В. Ґоцького, управителя книгарні НТШ в Кременці, Василь Кархут з дружиною переїхали у липні 1934-го зі Львова до Кременця, де він відкриває лікарську канцелярію. Там, під горою Воловицею, звідки все місто, як на долоні, В. Кархут обрав собі мальовничу місцину, де згодом збудував двоповерховий будинок на вісім кімнат (нині в ньому санітарна й епідеміологічна лабораторії).

Недовго молодята пробули разом: під осінь розгулялася пошесть червінки. В. Кархут відіслав дружину до батьків, а сам добровільно став боротися з епідемією. Молодий лікар зблизька бачить життя й настрої різних верств кременчан. Йому мліють руки від щоденної виснажливої праці, а ще важче дивитися на зрусифіковане, а тепер ополячуване славне колись місто Крем’янець, яке разом із довколишніми горами називають Волинськими Афінами. Василь Кархут заглиблюється в історію цього краю й доходить висновку, що основним видом його діяльності мусить стати “боротьба з окупантом до останньої краплі крови!”. Нищівно, зате справедливо картає він колонізаторські акції поляків на Волині.

Водночас розвінчує облудну політичну гру місцевих українських комуністів, які творять спілку з жидами, незважаючи на “Кров тисяч жертв московсько-жидівських рук”. За словами лікаря-патріота, українські комуністи – люди без тіні, а їхня політична діяльність – “пісок, сіяний у вічі, з чужої жмені”.

Василь Кархут бере також участь у роботі “Кооперативи”, де читали й обговорювали актуальні матеріали преси й новини літератури, проводили літературно-мистецькі вечори, концерти, ставили вистави.

Своєю фаховою обізнаністю, уважним ставленням до хворих, чуйністю, самовідданістю та почуттям національної гідності молодий лікар здобуває авторитет і популярність не лише в Кременці, а й у цілому повіті. Він урятував життя багатьом людям, лікувати яких відмовлялися інші медики.

Такий стрімкий професійний злет В. Кархута викликав заздрість і обурення лікарів-поляків та євреїв. Вони намовили аптекарів (а це теж були неукраїнці) не відпускати ліків на рецепти, які Василь Кархут виписував українською мовою. І лише після акції протесту громади міста й селян навколишніх сіл аптекарі припинили бойкот.

Більмом на оці була діяльність лікаря-українця і польській владі. Вона шукає зачіпки, щоб позбавити його права на лікарську практику. Така нагода невдовзі трапилася, коли В. Кархут на будинку, де містилася його лікарська канцелярія, почепив вивіску, написану вгорі українською мовою, а нижче – польською. За відмову поміняти місцями текст поліція зірвала й викинула вивіску геть, але непокірний лікар почепив Ті заново. За це в травні 1935-го поліція заарештувала його як небезпечного громадянина, який проживає в прикордонній зоні. Та “небезпека” таїлася не в близькості до радянського кордону, бо свідомий українець добре знав про комуністичний терор в Україні й ніколи не спрямовував туди свого погляду. Поляків лякав і письменницький хист українського лікаря-патріота. Ще до арешту польська цензура 1934 року сконфіскувала його гостросюжетну повість “Вістря в темряві”.

А Василя Кархута як небезпечного злочинця ув’язнили в концтаборі “Береза-Картузька”. Але й тут своїм хистом обдарованого обсерватора, дотепного й цікавого оповідача він полегшував долю в’язнів. Розгадував сни табірним охоронцям, характеризував їхніх дівчат за почерком листів, давав лікарські поради, розповідав цікаві придобашки, які сам вигадував і цим спонукав їх забувати свої обов’язки екзекуторів. Під тиском прогресивної громадськості Галичини в листопаді В. Кархута випустили на волю. “Школа суспільного виховання” – так не без іронії називав він “Березу-Картузьку”, де ламали й ліквідували незручних для режиму людей. Польська влада навіть пробувала спонукати його до співпраці, але й тут зазнали невдачі. Свідомий патріот дав зрозуміти, що “його взаємини з поляками кінчаються поза порогом лікарського кабінету”.

Повернувшись з концтабору, В. Кархут продовжує працювати лікарем-терапевтом, написав і видав оповідання про карпатську природу з її суворими законами боротьби “Цупке життя” (Львів: Батьківщина, 1937). Це своєрідна алегорія на тогочасне життя в окупованій Галичині й утиски українців. Тож не дивно, що польська цензура сконфіскувала і цей твір.

Восени 1938-го Василь Кархут закінчив будувати власний будинок. І тут, як сніг на голову, наказ із староства: негайно покинути прикордонну смугу- Після тривалого оббивання порогів високих урядовців виконання наказу про виселення відсунули на три місяці, але 15 червня 1939 року неблагодійного лікаря таки виселили з Кременця. Він переїздить до Берестечка, а дружина з донькою – до батьків. Там застала лікаря німецько-польська війна. Шостого вересня В. Кархута як українського націоналіста заарештували й знов етапували до концтабору “Береза-Картузька”, та на етапі, в Луцьку, під час бомбування тюрми німецькими літаками арештанти виломилися з камер. Тут і застали їх червоноармійці, коло яких одразу зібрався гурт жидів, які вітали “визволителів” гучним “ура!”, а ті на всі запитання відповідали одне й теж: “У нас всього хватить!”. Василь Кархут сприйняв їх по-своєму: “Перше враження – орда. Обдерта, цундрава й загулюкана, але озброєна краще за блискотливу польську армію”.

Лікар повернувся до Кременця, стягнув із Берестечка свої речі, а від батьків – дружину з донечкою. Тепер до нього приходять із сіл за порадою, як бути далі. Розчарованим “прихильникам Сходу” він нагадує, що ще в XVII столітті український письменник Йоаникій Ґалятовський писав: “хто служить вітрові, тому платять димом”, і додає з іронією “димом у вічі людині, що продала свою тінь”.

Після виборів до так званих Народних зборів Західної України, які відбулися 22 жовтня, розпочалися арешти української інтелігенції. Працівник радянських органів, дружину якого урятував В. Кархут, попередив лікаря про можливий обшук, а значить, й арешт. Той негайно виїздить до Львова, де зупиняється у відомого лікаря Панчишина. Члени ОУН порадили перебратися на територію Польщі, яку окупували німці, оскільки там легше можна було уникнути розправи. Наприкінці жовтня В. Кархут нелегально перейшов радянсько-німецький кордон. Вагітна дружина з донечкою Хри-стинкою, народженою 3 червня 1935 року, залишилися у Львові, де першого листопада побачила світ друга донька Зореслава. За порадою чоловіка, який таємно переслав їй з Перемишля листа, дружина купила фіктивні документи про своє німецьке походження і в січні 1940-го разом із групою “фолькдойче” виїхала поїздом до Німеччини. По дорозі, в Перемишлі, В. Кархут викрав дружину і вона залишилася жити в нього, знищивши фіктивні документи.

Тут продовжує писати про життя тварин, зокрема про вовків, перевидав збірку новел “Цупке життя” (Краків: Українське видавництво, 1940), які Анна Горбач переклала й видала німецькою, через 26 років вони увійшли до обов’язкової літератури в німецьких школах.

У Перемишлі (1939-1940) В. Кархут квартирував у рідні Ґоцького. Спочатку працював лікарем у таборі втікачів із СРСР, а відтак – на залізниці. На пропозицію Василя Глібовицького, відповідального секретаря Українського центрального комітету (головою УЦК був Володимир Кубійович), що займався захистом інтересів українських біженців із СРСР, наприкінці жовтня 1940-го Василь Кархут із родиною переїхали до Кракова, де до серпня 1941-го працював референтом народного здоров’я в УЦК. Намагався налагодити медичне обслуговування українського населення на окупованій території Польщі, для чого відшукував лікарів-українців і влаштовував їх на роботу.

За час проживання в Кракові (15.11.40 – 14.08.41) видав повість “Полум’яний вихор” (Прага, “Колос”, 1941, художнє оформлення Р. Лісовського), закінчену влітку 1940 року. У передмові “Про “Полум’яний вихор” Л. Бурачинська називає твір новим жанром – “національно-політичною повістю”. Він дійсно на злободенну тему, проте це автобіографічна повість, у якій на тлі громадського життя міста Кременця в другій половині 30-х років зображена діяльність лікаря Гордія, прототипом якого був сам автор, його ставлення до тогочасної дійсності. Структура повісті теж нова, цікава, що нагадує брилку кристала. Вона ж бо також промениться, але несподіваними екскурсами, цікавими діалогами, короткими, та влучними характеристиками осіб, націй, політичних ситуацій. Події, зображенів повісті, характерні не лише для Кременця, а для всієї Волині. Світ, побачений кріз призму повісті, – це вже минуле, що насичене сподіваннями на краще майбутнє.

На жаль, підготовлене до друку друге видання так і не побачило світу, як і перше, не дійшло до читача.

У середині серпня 1941-го В. Кархут залишив дружину з дітьми в селі Загочев’є (тепер – територія Польщі) в родича І. Стефаніва, а сам разом із похідною групою українських націоналістів вирушив до Кременця, де працював лікарем. Наприкінці вересня ґестапо запідозрило його в належності до ОУН-бандерівців, заарештувало й кинуло до львівської тюрми на Лонцького, звідки 15 листопада за сприяння відомого адвоката Т. Михайловського, прелата собору святого Юра о. Л. Куницького й інших впливових громадян Львова, які поручилися, що В. Кархут не виступатиме проти німецької влади, був звільнений.

Після звільнення до Кременця вже не повернувся (у своєму будинку залишив квартирантів з надією продати його й придбати житло у Львові), а поселився з родиною у Львові: спочатку в тітки Єфросії Дякової (сестри жінчиної матері), а згодом винайняв чотири кімнати на другому поверсі в лікаря М. Панчишина. Одна з кімнат була лікарською приймальнею й рентгенкабінетом. Тут, на волі, він написав оповідання “Камера ч. 28”, в якому розмірковує про почуте й побачене у в’язниці, розповідає про долі в’язнів, висловлює своє ставлення до євреїв, які, як на його переконання, ніколи не були на боці українців. В’язнів підтримувала надія, що їм колись удасться своїми свідченнями розвінчати й засудити звірства режиму.

Від лютого 1942 Василь Кархут працював заступником завідувача відділу внутрішніх хвороб Української лічниці Андрія Шептицького у Львові, а від серпня того ж року до липня 1944-го – завідувачем цього відділу. Водночас цілий 1943-й працював редактором журналу “Дорога”.

Під час німецької займанщини з-під пера В. Кархута вийшов цілий ряд літературних творів. Це добірка новел “У мить вирішальну” та повість “Пшеничні нетрі”, надруковані в книзі під такою ж назвою в “Українському видавництві” у Львові (1942). Тут в алегоричному образі хом’яка письменник показав так званих куркулів, яких за їхню працьовитість і любов до землі совіти депортували до Сибіру. А ще на пропозицію редактора українського націоналістичного журналу “Пробоєм” Степана Росохи написав і видав оповідання з часів Данила Галицького “Візія” (Прага: Пробоєм, 1942), патріотичні оповідання “Межа Сходу”, “Пробудження”, п’єси “Бенкет” і “З театру йшовши”, (Львів: Наші дні, 1943). Передав С. Рососі серію історичних нарисів “Білі хорвати”, п’єсу “Ідол”, оповідання з життя звірят “Круги на воді”, але надруковані вони не були, формування поглядів на життя й природу – основний лейтмотив творчості письменника-лікаря.

Після вступу Червоної Армії 27 липня до Львова залишатися В. Кархутові на легальному становищі стало небезпечно. А тому лікар вантажним автомобілем відіслав дружину з дітьми до Тернополя, звідки вона ледве дісталася в рідне село до батьків. Знищивши всі документи на прізвище чоловіка, вона знову прибрала дівоче – Кижик, під яким згодом стала працювати вихователькою дитячого садка, де прилаштувала її тітка-вчителька.

Сам же Василь Кархут, щоб уникнути арешту, вирішив перейти в підпілля. До такого рішення прийшов після того, як на його квартиру у Львові прийшов незнайомець і став вимагати, аби його познайомили з членами ОУН. Зародилася підозра, що письменником цікавляться органи нової влади.

На початку серпня Василь Кархут зустрів священика о. Івана Котіва, який раніше доглядав хворих у Народній лічниці А. Шептицького, і той запропонував йому стати особистим лікарем Митрополита, якому потрібний постійний медичний догляд. Від 11 серпня В. Кархут переховувався в митрополичих палатах, куди переніс увесь свій архів.

По смерті Андрія Шептицького (1 листопада 1944 року) Василь Кархут залишає митрополичі палати й береться за роботу, заради якої не емігрував на Захід, — надає медичну допомогу членам ОУН, бійцям УПА. Два тижні в листопаді 1944 перебував у монастирі на Чернечій горі коло Львова, а від 26 листопада 1944 до 13 квітня 1945 під прізвищем монаха Володимира Монастирського – в Унівському монастирі (тепер село Міжгір’я Перемишлянського району на Львівщині), де настоятелем був Климентій Шептицький. Тут лікує підпільників, а тих, кому не може допомогти сам, користуючись попередніми зв’язками, посилає на стаціонарне лікування та складні операції до львівських лікарень.

11 квітня 1945 року енкадебисти обшукали собор святого Юра та митрополичі палати й заарештували митрополита Йосифа Сліпого. Під час цього обшуку вилучили й архів В. Кархута. Надалі залишатися лікареві в монастирі було небезпечно. За сприяння ігумена Шестюка В. Кархут зв’язався з керівником референтури пропаганди ОУН в УПА Чигирином, який допоміг лікареві перейти до діючої повстанської частини, що дислокувалася в Словітських лісах на Львівщині. Лікар Ростислав (псевдо Кархута) мав постійну військову охорону. Вдень він лікував у шпиталі підпільників, а під вечір заходив до села й приймав хворих селян. За успішну лікарську роботу надрайонний провідник ОУН Вихор нагородив його іменним пістолетом.

Перебуваючи в УПА, В. Кархут записував розповіді вояків про їхні рейди, але ці записи, на жаль, безслідно зникли.

Так тривало від червня до кінця вересня 1945-го. Почалися похолодання. Наближалася зима. Щоб вберегти лікаря й полегшити його долю, надрайонний провід ОУН дозволяє Кархутові легалізуватися. На храмовому святі 27 вересня в Словіті в пароха Степана Баслядинського Василь Кархут зустрівся з отцями собору святого Юра Іваном Котівим і Йосипом Кладочним, які прибули сюди зі спеціальним завданням від УГКЦ: налагодити зв’язки з Проводом ОУН. Тут повели розмову й про придбання для лікаря фіктивних документів за гроші від продажу його мікроскопа та ренґенлампи, що залишилися в митрополичих палатах. Отець Кладочний 10 жовтня влаштував зустріч лікаря з дружиною у Словіті, а вже двадцять першого листопада тут же при зустрічі з ним сповістив, що із заготовленням паспорта все полагоджено. В отця Баслядинського Василь Кархут перебував до 23 листопада, відтак ще 11 днів в Унівському монастирі, звідки його чернець Милан Пристанський перепровадив у своє підсобне господарство до села Мозолівки Бучацького району Тернопільської області, де лікар переховувався до весни 1946-го.

23 травня в Мозолівку до Кархута прибули дружина й отець Кладочний, який вручив лікареві тимчасове посвідчення (однорічний паспорт, виданий 18 січня 1946), в якому Кархут Василь уже “Іванович, 1893 р. н., с. Підгайці Шумського району”, довідку про те, що від серпня 1944-го до травня 1946-го він працював фельдшером у селі Толуковичах на Львівщині й звільнився через хворобу (туберкульоз хребта), а також тисячу карбованців. Після зустрічі дружина і священик виїхали до Львова, а лікар – у Заліщики, де закватирував у Михайла Красія.

Маючи довідку про хворобу, В. Кархут звернувся в поліклініку міста Чорткова, де отримав скерування на лікування в заліщинський тубдиспансер, на основі чого 18 червня його приписали в Заліщиках (вул. Огородова, 14), тобто він уже легалізувався офіційно.

Під час останньої, третьої за час перебування В. Кархута на нелегальному становищі, зустрічі з дружиною було домовлено про її переїзд до Заліщиків на постійне проживання. Вона не знала, що перебуває під наглядом МДБ. А тому сама вивела чекістів на слід, що привів їх до місця перебування чоловіка. Тож коли 30 липня вона вдруге приїхала в Заліщики до чоловіка, на другий день його заарештували й відразу відіслали до Києва, де 5 серпня 1946 року міністр держбезпеки УРСР Савченко видав постанову на арешт уже заарештованого В. Кархута, а військовий прокурор військ МВС Українського округу Семашко санкціонував її, і того ж дня пред’явили йому ордер № 572 на арешт. Під час арешту дружину відпустили, бо обоє стверджували, що не знають одне одного, до того ж в Теодозії паспорт був на прізвище Кижик. Однак уже 9 серпня її заарештували в селі Вищих Луб’янках й теж відіслали до Києва.

Перший допит у київській в’язниці 7 серпня тривав тринадцять (!) годин (від 11 до 24 години). Такі арештанти-ерудити, зрозуміло, попадалися слідчим не так часто, треба було видобути якнайбільше інформації.

Василь Кархут намагався, як лише міг, вигородити дружину під час слідства, стверджуючи, що вона ще у Львові влітку 1944 наполягала, щоб він зареєструвався й почав працювати, а під час зустрічі, коли він перебував у підпіллі, вимагала, щоб він легалізувався. На запитання слідчого, чи дружина брала участь у його націоналістичній діяльності, Василь Кархут відповідав, що вона здогадувалася про його націоналістичні переконання, але ніколи їх не поділяла, і на цьому ґрунті між ними інколи виникали сварки. Такі вперті, наполегливі свідчення переконали слідчих: на суді Теодозія Кижик була засуджена на 5 років позбавлення волі умовно, а тому в день суду, 21 жовтня 1946 року, її звільнили з-під варти. На суді їй сказали: “Іди й виховуй дітей, щоб не були такими, як їхній батько”.

А у  звинувачувальному акті на Василя Кархута були перераховані такі “злочини”:

– діяльність у “націоналістичних організаціях” “Просвіта”, “Пласт”, “Кооператива”, УЦК;

– належність до ОУН;

– перебування в УПА (псевдо – Ростислав), де лікував бандерівців;

– організація зустрічі духовенства УГКЦ з керівниками окружного проводу ОУН;

– підпис під “Зверненням до українського народу”;

– написання націоналістичних творів, зокрема повісті “Полум’яний вихор” та її продовження;

–  нелегальний перехід кордону;

– проживання за фіктивними документами.

Спростовуючи низку висунених йому звинувачень, на допитах В. Кархут усе-таки признався, що за політичними переконаннями де-факто був націоналістом, але де-юре не був членом ОУН.

Цього було навіть забагато, щоб засудити Василя Кархута на 15 років каторжних робіт та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. І лише через 45 років цей вирок було визнано незаконним, а засудженого посмертно реабілітовано.

Працюючи в санітарних частинах у копальнях, лікар як міг, допомагав каторжникам, ділився з ними продуктами, отриманими з дому (а купували їх там за гроші, виручені від продажу речей, що їх надсилала дружині Василева сестрінка Володимира Кисілевська з Канади). Однак письменник міг одержувати лише обмежену кількість пакунків. Але навіть із тих дозволених діставав не всі, бо його майже через рік-два переводили до іншого концтабору, щоб не засиджувався на одному місці, не заводив знайомств, не пускав коріння.

Ось місця його першого ув’язнення в Іркутській області: м. Тайшет, лікарня № 4, ВТТ (1947-1948), м. Чуна, 142-й км, ВТТ (1948-1949), с-ще Сеймчан, п/с АВ-383/9, ВТТ (1949- 1950), с-ще ім. Горького, п/с АВ-383/13, ВТТ (1950-1952), с-ще Бутугичах, п/с АВ-383/4, ВТТ (1952 – 2.07.1955).

Нарешті політв’язні з полегшенням зітхнули від радісної новини: помер кат народів СРСР Сталін. Згодом розпочався перегляд вироків військових трибуналів, “особливих нарад” і “трійок”. Дійшла черга й до справи Василя Кархута. Хоч той відбув дев’ятирічний термін покарання без порушення табірного режиму, однак такі люди повному звільненню не підлягали – і письменника й лікаря заслали на спеціальне поселення аж у Магаданську область, на Колиму, добувати свій термін. Про проживання в Україні не могло бути й мови.

У селищі Нексикані Василь Кархут працював лікарем амбулаторії, обслуговував родини тамтешнього начальства, будучи єдиним спеціалістом із вищою медичною освітою. Він швидко набув загального визнання доброго лікаря – і його згодом призначили завідувачем лікарської амбулаторії. Але співробітники, особливо колишня завідувачка амбулаторії, ненавиділи В. Кархута за розум, дотепність, патріотизм. З їхньою допомогою каральні органи повторно запроторили лікаря до концтабору, інкримінуючи йому антирадянську пропаганду. Весь його “злочин” полягав у тому, що розповів анекдот.

Після другого суду оперуповноважений КДБ викликав Кархутову дружину, вилаяв за чоловіка, а закінчив докором: “Довго не бачитися вам – через мужа, який захотів, щоб його портрет висів поряд із портретом Бандери”.

За час перебування на засланні, між першим (серпень 1946 – липень 1955) та другим (липень 1957 – лютий 1965) ув’язненнями В. Кархут написав чи не найцікавіше з психологічно-філософського погляду оповідання “Непорозуміння”, яке присвятив “мільйонам собак”. У трьох частинах твору, названих “Учора”, “Сьогодні” і “Завтра”, йдеться, в основному, про долю Джульбарса – одного з псів, що допомагали енкадебистам стерегти в’язнів у колимських таборах. Через своєрідне “світобачення” цього вишколеного пса, який, залежно від обставин, міг стати другом чи ворогом людини, автор у досить цікавому світлі зображує опосередковано життя політичних в’язнів. Це оповідання в скороченому варіанті побачило світ уже в незалежній Україні (“Тижневик Галичини”, 18.11.1999). По смерті Василя Кархута у Великобританії були надруковані його новели “Вогні листопадової ночі”, “Загибель роду Чинських” і “Тугі дні” (Лондон: Визвольний шлях, 1986-1987).

Знову почалося концтабірне з етапами життя. За непослух і протест була навіть Володимирська централь. Так проминуло ще шість страшних років. А здоров’я підупадало: мучила астма.

Невелика одноповерхова хата (на дві кімнатки з кухнею) під № 17а на теперешній вулиці Грушевського в Коломиї 1956-го перейшла дружині В. Кархута у спадок від брата чоловікової матері Корнила Монастирського, яким з дружиною Наталею вона опікувалася. Як сумна напівсирота виглядала вона свого господаря, що так довго забарився, з іншого світу, з концтаборів на Колимі. А він? Роками линув до неї… думками, мріями. І нарешті так довго очікувана воля: навесні 1965-го через украй погане здоров’я Василя Кархута звільнили з ув’язнення. Позаду – 17 каторжних років, сибірська тайга, північна тундра, колимська мерзлота. Попереду – Україна, Карпати, Коломия понад Прутом, рідна домівка, сім’я.

За сприяння дружини письменника Марка Черемшини Наталії Семанюк, директора Літературно-меморіального музею Марка Черемшини в Снятині, В. Кархут у травні 1966 року влаштувався на роботу лікарем-фтизіатром Заболотівського туберкульозного диспансеру. А вже 1967-го його скоротили й перевели лікарем до Кулачківської сільської лікарні. Через два роки лікарню реорганізували в амбулаторію, але для обдарованого спеціаліста в ній місця не знайшлося – знову попав під скорочення. Наступний і останній етап (1969-1973) лікарської діяльності В. Кархута – амбулаторія села Горішнього Залуччя Снятинського району.

Зростав авторитет Василя Кархута як фітотерапевта. До цілителя зіллям за медичною порадою й допомогою йшли звідусіль, а в Києві з’явилися друком його дослідження з фітотерапії, розпочаті ще тридцять років тому, з ілюстраціями співв’язня Володимира Гришина “Ліки навколо нас”, книга, що користувалася надзвичайно великим попитом.

Та з цим ніяк не могли змиритися власть імущі, які спровокували інцидент недозволеної, а значить протиправної дії лікаря і руками бездарних і заздрісних медиків влаштували третій, але вже так званий товариський суд, який у жовтні 1973 року домігся звільнення Василя Кархута з роботи “за власним бажанням”.

По сімох роках самотнього проживання по чужих кутках, правда, у своїх людей, без права працювати лікарем Василь Кархут нарешті осів у Коломиї, чи точніше зліг, бо напав його інфаркт міокарда. Хвороба довго не відступала, однак невтомний оптиміст понад силу працює в улюбленому напрямку: виходять друге стереотипне (ілюстрації Т. Тарнавського) і третє виправлене й доповнене видання книги “Ліки навколо нас”, а 1980 року закінчив фундаментальну працю з фітотерапії “Аптека живої природи” — практичний довідник для лікарів, який подає 778 рецептів готових офіційних препаратів рослинного походження в поєднанні з “чистою” фітотерапією, розміщених за назвами хвороб, 27 лікувальних чаїв і сумішей та фармакологічну дію 198 лікарських рослин.

Не судилося, на превеликий жаль, авторові побачити всі плоди своєї праці. Того ж року через переслідування В. Кархута як дисидента було знято заплановане четверте видання “Ліків навколо нас”, а про книгу “Аптека живої природи” не могло бути й мови. Ця праця побачила світ під назвою “Жива аптека” аж 1992 року у видавництві “Здоров’я” (науковий редактор – лікар-фітотерапевт Є. Товстуха).

Новий політичний терор ще дужче підірвав і так слабке здоров’я лікаря. Колеги-професори поклали його до Львівської клініки й рятували, як могли, фізично й морально, навіть влаштували вечір-зустріч із друзями, однодумцями, шанувальниками його творчості, що став останнім у житті талановитого лікаря і письменника – 9 жовтня 1980 року він навіки покинув цей химерний світ, де так свавільно розгулювало комуністичне зло, яке безжально і безпощадно нищило все, що було йому на заваді.

Тіло Василя Кархута перевезли до Коломиї й поховали на цвинтарі, недалеко від його домівки. А на хресті, що на могилі, встановили його барельєф роботи скульптора Василя Одрехівського, синові якого раніше врятував життя лікар Кархут.

 

Реабілітовані історією: Івано-Франківська область. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – Т.1: Коломийський і Косівський райони / упор. Л. Вардзарук. – С.66-87.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*